Твої зелені очі

Я, Лола, двадцятитрьох річна дівчина з мінімальними амбіціями. Сьогодні мій перший день в якості лікаря-інтерна внутрішніх хвороб. І не те, щоб були причини для хвилювання, але зізнаюсь, я до чортиків боюсь. Чомусь всі зміни у моєму житті стають для мене стресом і випробовуванням на міцність. Я люблю стабільність, але завжди хочу подій. А коли ці події приходять, я, як страус, з радістю встромлюю голову глибше в пісок. Аби хоч якось втамувати хвилювання, я встала на годинку раніше і вийшла на пробіжку. Музика в навушниках і зосереджуюсь на диханні. Фізичне завжди перемагає над емоційним. Здається, що тіло так легко обманути. Але насправді, обманюю я мозок, тобто саму себе. Я не фанат спорту, але пробіжка – це те, що рятувало мене не раз. Невзаємне кохання, складний екзамен, сварка з сестрою, відчуття власної нікчемності. Через все я проходила з музикою і в  кросівках. Декілька років це були пробіжки по тротуарам столичного кварталу, де я зустрічала різних людей в різний час, ставала свідком цікавих зустрічей і пікантних побачень. Зараз це нове місто на півдні України. Нове місто, знайомий район. Ще якихось п’ять років тому я лікувала в офтальмологічній лікарні, а зараз я винаймаю тут квартиру. Здуріти можна. Багато хто не розуміє, чому я не спробувала залишитись в Києві, де більше перспектив і можливостей. А я там просто не відчувала, що живу. Цей ритм міста виснажував мене. У мене всередині все потихенько вмирало, а я нічим не могла собі це пояснити. І все, що залишалось, це прийняти свій стан як належний, думати, що ось такою я і є. Тут я  тільки другий день. Мені страшно, але в той же час я палаю всередині. Я прибирала в квартирі, розставляла речі. Обирала посуд в магазині, готувала на своїй кухні. В Києві я жила з старшою сестрою, а тому відчувала себе постійно підконтрольною. Це було підсвідомо і нестерпно. Там я залишила друзів і спогади. А тут я одна, сам-на-сам. Але чорт забирай, для мене цього так багато! Я насолоджуюсь такими дрібничками, що соромно в тому зізнатись. Але попри все я боюсь. Боюсь і біжу.

Прийняла душ. Здається, місто тільки починає прокидатись. Приємно від думки, що мій день почався раніше. Відчуваю, що життєва стрічка довша, ніж у інших. Перед виходом ще раз дивлюсь на себе в дзеркало. Я старалась бути стриманою і в той же час заявляти про себе. Тому обрала білу футболку оверсайз і чорні брюки-палацо, взула білі шкіряні кеди. Чорне, вже настільки довге, що досягає середини лопаток, фарбоване волосся зібрала в низький пучок.  Мінімум макіяжу: лиш підфарбувала брови і кінчики вій, на губи нанесла зволожуючий бальзам з ефектом збільшення, тож тепер мої тонкі уста розчервонілись і злегка припухли. Сережки – гвоздики. І чорний  шопер з цупкої тканини і кастомізований надписом «БУДЬ ТІЄЮ ЕНЕРГІЄЮ, ЯКУ ХОЧЕШ ПРИТЯГНУТИ», в який склала змінний одяг і фонендоскоп.  Я розумію, що мій одяг не грає ніякої ролі. Все одно мої колеги побачать тільки білий халат і переляканий погляд. Але моє самопочуття і впевненість у собі зростають, коли мені комфортно і красиво. Зараз саме таке. Тому я і посміхаюсь, помічаючи невиразний блиск моїх розкосих і при цьому освітленні більше сірих, аніж звично зелених очах.

Надзвичайні відчуття, коли дорога до роботи займає якихось п’ятнадцять хвилин. Раніше я могла тільки мріяти про таке. В столиці усе впирається в дорогу. Щонайменше година потрібна для того, аби досягти свого місця призначення. А враховуючи, що жила я за містом, то затори вносили свої корективи. Але за три роки такого напруженого графіку мені здавалось, що я звикла. Я завжди захоплювалась здатністю нашої нервової системи адаптуватись до будь-яких умов і приймати їх за щось буденне і як належне. Не щастить лиш тому, хто потрапляє в кепські умови, і вони його починають влаштовувати. Може, тому я і не амбіційна. Мені завжди достатньо того, що я вже маю. А все, що екстра, я компенсую своєю уявою. На щастя, раніше я прочитала чимало художньої літератури і мій мозок вміє вигадувати не менш цікаві сюжети. І яка йому різниця, що вони живуть лиш в моїй голові.

Ось я стою перед ординаторською. Час ранній, тож я не впевнена, що там хтось є. Наважуюсь і входжу. Прямо навпроти дверей за столом сидить молода лікар. Певно, це її я бачила в холі. Вона зі швидкістю світла вилетіла з ліфта і направилась по коридору, але куди саме, я не бачила.

• Доброго дня, я інтерн, – слова я підготовила заздалегідь, але голос від хвилювання тремтів.
• Доброго дня, – її голос привітний і милозвучний. Видихнула. – Можете переодягнутись навпроти, – сказала мені дівчина.
• Дякую, – кивнула. Я не знала, де саме можна розміститись, тому обрала вільний стілець біля самого вікна. Там склала свої речі. Кімната відпочинку лікарів не була великою і просторою, але здалась мені затишною і компактною. З однієї сторони розмістився стіл з електронним чайником і мікрохвильовкою, тут же лежав набір виделок і ложок. Зліва від стола – умивальник, а справа – шафа для посуду і ще чогось. Я б назвала це не потрібним хламом, хоч і походило все на подарунки вдячних пацієнтів – плетені з бісеру букети квітів, намальовані пейзажі і якісь незрозумілі статуетки. Словом, все, чого жаль позбутись, але і забрати додому не дуже то й хочеться. Далі стояв невеличкий холодильник, а за ним – обраний мною стільчик. З іншої сторони біля вікна дзеркально розмістився такий же стільчик, а біля нього в парі м’які крісла, обтягнуті коричневою рельєфною тканиною, не дуже приємною на дотик. Розділяє їх журнальний лаковий столик. І справа від дверей трюмо із дзеркалами. Таке ще було колись у моєї бабусі. Все, що необхідно для обіднього відпочинку, тут було, хоч дух радянського часу не покидав цю кімнатку. Мені пригадались просторі і світлі кімнати-відпочинку з закордонних фільмів і серіалів, і легкий сум проник під шкіру. Але в усьому можна знайти свої плюси. Впевнена, з такою простою задачею – дивитись на світ через призму радості, – я справлюсь.

Коли я повернулась до ординаторської, там з’явилась ще одна лікар. Вона мала досить заклопотаний і серйозний вигляд. Від неї у мене по шкірі побігли мурашки. «Хоч би не вона стала моїм куратором», – промайнула блискавично думка. Я вже знала завідуючу, і та справила на мене хороше враження, але жінка пішла у відпустку і наша зустріч відтермінувалась. По ідеї, я мала стати підопічною Світлани Володимирівни, коли та поверниться, а поки наді мною тяготила хмара невизначеності.  Коли та грізна лікарка сиділа за своїм робочим столом і щось писала, я мала змогу краще її роздивитись. З першого погляду я б дала їй років п’ятдесят п’ять,  а то і більше. Вона не фарбувала свого волосся, тому по всій довжині воно було сивим, зібраним ззаду чорним пластмасовою заколкою. Жодного сліду від макіяжу. Шкіра обличчя мала блідий відтінок, але зморшок було не багато, переважна більшість навколо зморених очей. Жінка носила окуляри в самій звичайнісінькій оправі. Руки були доглянуті, але всі усіяні пігментними плямами. Вона супилась, вдивляючись в аналізи. Як тільки вона підняла голову, ми зустрілись поглядами.

• Доброго дня, я ваш новий інтерн, – поспішила я привітатись.
• Доброго дня, – відразу її обличчя осяяла посмішка, а голос прозвучав доброзичливо і м’яко. Схоже, моє найперше враження було помилкове. Я як ніколи щаслива. – Вітаю з першим днем, – продовжила вона. – Я Євгенія Олександрівна.
• Я Лоліта Віталіївна, приємно познайомитись.
• З Надією Григорівною ви вже бачились? – вона вказала на ту молоду лікарку, яку я зустріла першою.
• Так, – посміхнулась Надя.
• Чудово, – Євгенія Олександрівна посміхалась.
• Доброго всім ранку, – в ординаторську влетіла пишна жіночка з короткими, фарбованими в бордовий колір, волоссям і дзвінким гучним голосом. З нею атмосфера в кімнаті відразу оживилась і набула іншого характеру.
• З виходом вас, – привіталась Євгенія Олександрівна.
• О, а в нас хтось новенький? – новоприбула дивилась на мене з неприхованим інтересом.
• Я інтерн, – мовила я. – Лоліта.
• Нам буде веселіше, – бадьоро мовила жінка, сховавшись за дверцятами шафи.
• Ольга Миколаївно, Лоліта поки буде під вашим керівництвом, якщо ви не проти, у мене ще планьорка і всі ці делеговані завідуючою обов’язки.

Попрацюємо, – і мене осліпила найширша посмішка, яку я тільки до цього бачила. Ольга Миколаївна радісно прийняла шефство наді мною.