Твоє спасіння у тебе під боком

Наталці вже за тридцять. Її життя складається з різноманітного болю.

Доволі специфічний початок історії, чи не так?

Проте тут немає ні крихти місця для втіхи або сліпої гордості за досягнення.

У Наталки безліч шрамів. Нових, помітних навіть неозброєним оком, нещодавно отриманих через надмірне геройство на місіях. На додачу рани минулого, глибокі, надокучливі. Вони ховаються всередині, нагадають про власну недосконалість. Вразливість.

Вдова старанно приховує існування дефектів. Заперечує і уїдливо жартує у зручний момент. Але не через якусь естетичну неповноцінність, точні ні.

 

« Ти – ідеал, Романова, і ти належиш Червоній Кімнаті. »

 

Залишки спокійного сну летять у невидимий смітник.

 

« Якщо хочеш розплющити очі завтра зранку, ти повинна позбуватися слабкості, її слідів. »

 

Чужий, бридкий голос виводить на емоції, змушує сонне тіло дрібно тремтіти.

 

« Недостатньо, потрібно більше байдужості. »

 

Важкі повіки категорично відмовляються слухати господарку, навмисно тримають її у кошмарі насилля.

 

« Ховай. Власний. Біль.  »

 

Треба припинити це, негайно.

Запаморочення, проблема з орієнтуванням у просторі супроводжують жінку з моменту пробудження. Вони підло, безцеремонно змушують зупинитися посеред коридору. Наталка міцно притискається до стіни стегном. Така близькість, немов на першому побаченні чергового передбачуваного роману.

Потрібен час для мозку, відновлення  його активності. Час для втечі та боротьби із кошмарами місячної давності. Вдова не копається всередині своєї голови. На відміну від магії цього нахабного дівчиська. Ігнорує, дістає лише частинку необхідного ззовні. Обіцяє розібратися якнайшвидше. Вона прагне нарешті поставити шах і мат власній млявості.

– Курва, до сраки.

Вдих.

Видих.

Повна концентрація. Романова одразу вирівнює поставу, гріх яку не прирівняти з туго натягнутою тятивою. Роки, переповнені кривавими тренуваннями, все ж таки чогось навчили. Зосередженість, контроль над ситуацією, гнучке мислення, відточенні дії.

Вона —  виріб аморальності. Лялька створена з клаптиків бруду та людських пороків. Рухи плавні. Кожен крок, зітхання, погляд вдумливо запланований наперед. Наталка неквапливо спускається сходами, однією рукою, майже невагомо, тримаючись за перила. Її наміри абсолютно прості: випити каву, перекинутися парочкою слів із товаришами і без пригод на власний зад повернутися до кімнати.

Останнє, мабуть, було найбажанішим. У головному залі вдову вітають стримано, без характерного шуму. Діалог особливо не складається, але то пусте. Вона залишається осторонь. Спостерігає.

Романова – професіонал. Вона оминає прояви зайвої уваги, обрубуючи коріння сторонньої допитливості без жодних вагань.

Інші месники мають бадьорий вигляд, незважаючи на всю завантаженість після бійки з Альтроном. Відверто кажучи, жінка відчуває потік полум’яного тепла від такого виду. Десь там, ліворуч. Просто над ребрами. Ліниво п’є свій напій та намагається ігнорувати роздуми стосовно сьогоднішніх нудних справ. Хоч на стіну лізь, проте звіти нікуди не зникнуть.

Романова знає, ніхто з команди не впорається краще. Тут усе чорним по білому написано. Іноді виникає ненав’язливе відчуття, що вона виступає суворою батьківською фігурою для напарників. Однак такого роду додуми діють не гірше за лоскіт, ставлячи в необхідність відвести погляд і задуматися про щось не в тему. Куточки губ піднімаються в гору. Зрада власного тіла.

– Не маю уявлення, чого ти так шкіришся, павучихо, — Старка хлібом не годуй, проте дражнить у звичній манері за розкладом, – у мене є важливе завдання, особисто для тебе.

– Здивуй, чоловіче.

Наталка схрещує руки перед собою і проникливо дивиться.

– Ванда, — йде коротка пауза, – з ранку була не в кращому настрої.

Тоні відразу покосився на Стіва, поглядом наполягаючи підтвердити правдивість слів. Той, у свою чергу, кивнув у знак згоди.

Вдова аналізує.

Робить невеличкий ковток темної рідини і крутить склянку у руках. Куди прямує ця розмова? Невже вона вкотре удостоїлася честі виконати «добру» справу?

Багато запитань – нуль відповідей.

Дивно це все.

– Ванда-а, — Наталка вимовляє чуже ім’я протяжно, ніби смакуючи, – я не лікар.

Незручність. Збентеження. Тиша.

– Ти жінка. — Клінт зреагував першим, тим самим повністю заслуживши повагу чоловіків у радіусі всього приміщення.

Їй хочеться рикнути від такої безглуздості, буквально дитячої поведінки.

– Мені варто подякувати за констатування очевидного факту? — глузлива фраза злітає з вуст.  – Не випробовуємо моє терпіння, хлопці.

Вона вибирає тактику наступу.

Виходить із тимчасової схованки, сідає на вільний стілець і пронизливо дивиться. Агенту зовсім не хочеться брати участь у безглуздих іграх: «Мовчанка для дорослих» або «Вгадай чому ми поводимося як повні бовдури».

Терпляче чекає поки хтось оговтається.

– Романова, — не дивно, але Капітан Америка приймає весь удар на себе, –  ми намагаємося сказати, що Ванді потрібна допомога.

Вдова уважно слухає.

– Так?

– Вона була тут незадовго до твоєї появи, трималася за живіт, ледве пересувалася. Бідолашна дівчина, — в його очах з’явилися помітні крихти хвилювання, – забрала абсолютно все знеболювальне і без слів усамітнилася до кімнати.

– Докладніше, Роджерс.

Покарання.

Вона приковує жертву до невидимої павутини, морально катує, поки та, у свою чергу, видає потрібну інформацію у стислі терміни.

Без сумніву підступна особа, яка хоче провчити.

– Наші знання про жіночу фізіологію мізерні в порівнянні з твоїми. — Бартон розумний, намагається вислизнути сухим із води за допомогою надійного факту та дрібки лестощів.

Тоні зі Стівом перезирнулися.

– Ми не розуміємо цей біль, Романова.

– Де твоя солідарність до власної статі?

Намагаються задавити кількістю.

Вона мовчки підводиться з місця. Обличчя набуває більш стриманого виразу.

– Вимагаю додаткові вихідні за таку послугу, — рука стискає спинку стільця, розігравши відмінну виставу і додавши Наталці певної похмурості, – відмова не приймається.

З усіх боків почулися полегшені зітхання. Старк був незадоволений поразкою, але стримано кивнув. Такі втрати не зрівняються з тим, що могло наздогнати їх у разі незгоди чи спроби виправити становище під власний лад.

Наталці вже за тридцять. Її життя складається з різноманітного болю.

Окрім одного.

Менструація.

Кімната дівчини, що перетворила її сновидіння на місиво з флешбеків нової учасниці знаходилася на поверсі вище, ніж покої агента.

І навіщо вона лише погодилась?

Зацікавленість, очікувана відповідь.

Досвід та інформація – основні принципи вчинків.

Романова не боїться.

Обережність, готовність до непередбачуваного насправді рятують життя. У більшості випадках. Вона вважає, що дівчину безумовно варто побоюватися тим, хто одного разу перейшов їй дорогу і спробує зробити це знову, не витягнувши ніякої моралі.

Занадто багато неконтрольованої сили, яку прагнуть підкорити кому тільки не ліньки. Це дівчисько зелене, але могутнє.

Підсвідомість вдови потайки захоплюється. Зовсім трішки.

Долоня ковзає по поверхні дверей.

Що це? Сумніви?

Наталка – чи та надійна людина, яка зараз так необхідна Максимовій? Вона не схожа на рятувальне коло або м’яку плюшеву іграшку з точки зору метаморфози. Чи зможе втішити лише одним словом, ніжним поглядом, привітною усмішкою?

Всім відомо, що на цю роль підійшов би Роджерс.

Ох, репродуктивна система і її відмінності. Вдова стукає.

– Дозволиш? – коротко, але цілком достатньо для початку.

Найголовніша частина – заявити про свою присутність, а далі справа за відьмою, її бажаннями. Жінка не наполягатиме на компанії, просто поставить перед фактом і піде якщо буде потрібно.

Звуки шарудіння ковдри пом’якшують обстановку, а хрипке «Міс Романова, ви можете увійти» від Ванди дозволяє старшій відчути перевагу.

Файний початок.

Вдова прикриває двері, не зробивши жодного кроку вперед. Залишається біля входу, прожогом оглядає чужу оселю, оскільки повноцінно відвідує її вперше. Нічого ексцентричного не спостерігається, не враховуючи всілякі припущення.

Тут душно. Навіть занадто.

Відкинувши убік захопленість інтер’єром, Романова фокусує погляд зелених очей на темноволосій господарці.

Вона напружена, це легко вдається помітити. Дихання уривчасте, ноги то згинаються в коліна, то хаотично випрямляються. Молочні ступні, що показуються з-під тканини задля контрасту температур, безперервно зминають простирадла.

– Навіщо Ви тут? —  Максимова приймає сидяче положення, впираючись спиною в подушку.

Без сорому копіює вчинок гості, оглянувши її з ніг до рудих локонів волосся.

Дитячий подив на обличчі.

Пухнасті вії дрібно тремтять при неодноразовій діяльності повік.

О це так диво!

Чорна Вдова власною персоною завітала до її скромної кімнати.

– Обійдемося без формальностей, Вандо, — не прохання, а твердження, – я тут через твоє самопочуття.

От лайно.

Совісно визнати, проте агенту приємно до поколювання подушечек пальців. Незважаючи на прірву в їхній взаємодії та паршиве знайомство, молодша відгукується офіційно, з повагою.

Ймовірно не все ще втрачено.

Максимова витріщається на власні долоні, шарпає кільця, прикушує краєчок нижньої губи.

Задумалася, потрапила в  павутиння збентеження.

Боїться?

Чи сумнівається?

Не розуміє причини.

– Тут сперте повітря, — руда порушує затишшя, висуваючи потрібні умови, але вже в більш стриманій формі, – я відчиню вікно, добре?

Це безумовно не ті методи, якими вона звикла користуватися, що у рази ускладнює процес. Це потребує інтуїтивного підходу. Набагато простіше зламати шию міцному хлопцеві чи викрасти секретні коди, ніж не змусити месницю сумніватися в базових речах.

Проте Наталці кортить укласти угоду з позитивною розв’язкою подій.

Невже це й справді тільки робота?

Звідки стільки одержимості?

– Ви, — відчувши напругу, в ту ж секунду виправила власну промову, – тобто ти, так, мабуть, ти. Ти можеш відчинити вікно.

Максимова або нервує гірше звичного, або прагне спробувати нещодавно виданий привілей від особливого гостя. А то й усе разом.

Декілька безшелестних кроків,  вдова досягає цілі за лічені  секунди. Відсуває тканину, що неабияк заважає потрапити сонячному теплу, убік, відчиняє вікно.

Стоїть спиною.

Ось він – особливий знак.

Цей жест здається понадміру звичайним і нічим не примітним, чи не так?
Нехай він мовчазний, але може розповісти те, що не треба чути.

Це потрібно відчути.

Впустити всередину себе. Дозволити прозорим ниткам окупувати мозок, серце, нервові закінчення.

Цим відчуттям дихають.

Воно пробуджує залежність.

Романова наче стародавня пошарпана книга з великою кількістю забороненого матеріалу, яка ховається на найвищих і недоступних полицях. Просто глянути на неї – задоволення не для всіх. На пальцях можна перелічити особистостей, котрим випав шанс доторкнутися до жорсткої обкладинки.

Право побачити одну зі сторінок надано лише обраним. Елітним людям.

Ванда вловлює цю тонкість, цю відкритість намірів, від чого просто витріщається у простір між чужих лопаток.

– Чому?

– Це на часі.

Потоки свіжого повітря граються з пасмами рудого волосся, лоскочучи шкіру обличчя, залишають приємний холодок, що хвилею мурашок розпливається від шиї прямо до ключиць.

Наталка не знає точної відповіді.

Просто діє так, як жадає нутро. Вона б нізащо не поралася з дівчиною заради кількох днів відпустки, йой. Це лише приємний бонус, компенсація юнацької поведінки решти членів команди.

– Тобі потрібна компанія, — вдова повертається до співрозмовниці і знизує плечима, – я звичайно не Роджерс, який зуміє втішити або порадувати будь-кого, але не гірший варіант.

– Ти нічим не гірша за Стіва! — молодша хмуриться, відстоючи честь бурхливим протестуючим вигуком, – до чого така категоричність.

Щоки Ванди червоніють від втрати самоконтролю.

Пекельний провал.

– Воу, — агент посміхається слабко, без глузування, щоб не злякати або засмутити співрозмовницю, – мені здається, ми зуміємо порозумітися.

Атмосфера стає менш напруженою, вони розмовляють досить довго.

Тепер вдова не стоїть у тіні, у кутку кімнати, а посідає почесне місце на ліжку власниці. Максимова, у свою чергу, не виглядає так, ніби її замкнули у клітці з величезним хижаком без крихітного шансу на порятунок. Правда, іноді супиться і стискає зуби від болю, щоб контролювати слова.

Наталка виявила це милим фактором.

– Чи я можу поцікавитися?

– Я знаю, що ти хочеш спитати. — два зігнуті пальці правої руки роблять кілька помахів, наказавши склянці з водою в ту ж мить опинитися поруч. Темноволоса робить ковток, щоб промочити горло, а потім повертає посуд назад на тумбочку. – Не маю жодного поняття від природи такі болі або вплив експериментів Гідри, але без знеболювального мені довелося б туго. Дуже туго, у будь-яких сенсах.

Агент уважно слухає, вловлює всю інформацію, начебто ці слова — найнеобхідніше.

Тепер Романова розуміє, чому її кандидатура є найкращою для нової месниці. Вона не топить в океані жалю, не виливає душу у відповідь, не радить нічого безглуздого у стилі “Все буде добре” , а робить те, що справді потрібно молодшій: дарує належну увагу. 

Піклування.

– Тільки пігулки рятують становище? — вона недовірливо крутить упаковку ліків у руках, подумки дивуючись залишкам.

Дівчина піднімає голову, концентрується на стелі так, ніби споглядає фільм, зліплений за допомогою власних кадрів.

Мозок перебирає спогади. Погляд Ванди стає порожнім.

– П’єтро гладив мене по волоссю, завжди допомогало.

Максимофф потрапила у пастку.

Знову.

У капкан із почуттів, що стали її кайданами: гіркота, ненависть, страх. Стає важко дихати, у горлі застиг не ком, а ніби справжнісінький камінь. Хочеться сховатись, сховатись від усіх, заплакати, розірватися на маленькі шматочками і більше ніколи не нести цей тягар.

Вона — бомба сповільненої дії, яка знаходиться на межі вибухової кульмінації.

– Вандо, послухай, — рука хапає за передпліччя і трясе в міру, щоб привернути хоч крихту уваги, – ти повинна заплющити очі, чуєш? Сконцентруйся і дотримуйся моїх вказівок.

Звучить переконливо, молодша піддається.

Наталка вирішує діяти: переходить на шепіт, намагається надати почуття довіри, безпеки. Обережно, плавними рухами опускає тіло, що тремтить, розміщує потилицю на своїх колінах.

Десь глибоко всередині їй лячно. Лячно не виправдати наміри. Лячно зіпсувати, лячно зробити гірше. Лячно загубити невидиму нитку зв’язку. 

Кінчики пальців блукають по дівочому чолу, а потім зариваються у волосся. Вони обережно перебирають темні пасма, масажують шкіру, гладять, заколисують, усіма способами старанно відвердають увагу від жахливих думок.

– Уяви його.

– Ні! Але ж ти не він. — Максимова давиться сльозами.

Одночасно солодко та огидно.

– Тоді подивися на мене, Вандо.

Вона підкоряється, зустрічає ніжний, привітий погляд зелених очей. Він гіпнотизує без магії, контролює свідомість, змушує зберігати це зіткнення без міркувань на відступ.

Долоня продовжує робити чудеса з пасмами молодої жінки, точно не збираючись зупинятися. Хоче нагородити почуттям комфорту, потрібності.

Прогнати самотність.

Відслідковування часу втрачає сенс.

Це особливий, інший всесвіт.

Романова намагається донести дуже важливу річ.

– Життя не обмежується лише однією чудовою людиною, — зароджується умиротворення, коли дівчина уловлює основну думку, розмірковує та намагається вибратися з емоційного дна, – простягни руку іншим. П’єтро цього хотів би.

Жодних сумнівів.

– Я хочу спробувати відкритися тобі, — долоня темноволосої притискається до пальців на своїй голівонці, перешкоджаючи будь-якій втечі.

В очах блищать сльози та іскри палкої рішучості.

Вдова, правду кажучи, заворожена ними.

–  Я обов’язково зайду ще.