Твою душу

– Які результати? – Холодно та, здається, безпощадно питає майор Степаненко в детектива. Типове запитання, що переслідує чоловіка вже пів року, він навіть рахував їх кількість, але збився.

Євгену нічого сказати, бо все, чого він досяг — вивів Уолтера на емоції. Він гадав, що це йому допоможе, задовільнить свою власну потребу в людській приреченості, хотів зробити з каменя діамант роздратування, що світився б червоногарячим. Детектив відкрив тим ключем не ті двері, здавалося б, це неможливо, але цитата викарбувана на граніті літопису чоловіка. Так стається завжди, тож відповідь на питання майора буде аналогічною.

– Як завжди, – Женя зачиняє сталеві двері кімнати для допитів і зі злості кидає папку зі справою серійника на стіл, відразу ж пожалкувавши про відкрито показаний відчай, і швидко випрямляється перед старшим за званням, – Майоре, перепрошую за мою нестриманість. Більше цього не повториться.

– Синку, ти працюєш над цією справою так довго, що я посивів вже вдруге. – Майор знає, що ці слова зовсім не те, що хотів би почути Янович, але ефективність працівників для нього на першому місці. Тож він зариває свою емпатію якнайдалі та знову прорізає голосом тишу в кімнаті запису показань.

– Я не можу зв’язати те, що знайшов до купи. Кожного разу, як я сідаю за матеріали, моя голова прокручує одне й те саме і гудить, як парова машина. – Янович притуляється до холодної бетонної стіни та прикриває очі, – Я порпаюсь у непередбачуваному лайні, жеру його подвійними порціями.

– Ми принаймні жеремо його разом. Всім, бляха, відділком, – майор по-дружньому поплескав хлопця по плечу.

Євген виходить із кімнати запису. Йому хочеться тільки спокою та кави, перше йому зараз не світить, тому детектив у формі поплентався на перший поверх до кафетерію. Проходячи сходинковий проліт, він веде рукою по холодному поручню і раптом бачить очі: дві блакитні намистини, обрамлені спокоєм. Швидко перевівши погляд з очей на людину, він розуміє, що раніше він тут його не бачив. Чоловік, мабуть, Женін одноліток, нижчий за нього, з коротким світлим волоссям, на якому грає променями вересневе сонце, піднімається на зустріч детективу. Женя знову кидає погляд на чоловіка і запевнює себе в тому, що не бачив його раніше — ні в кого у КВНПУ немає таких татуювань, щоб аж вибивались з-під чорного гольфу. Знову перевівши погляд на очі чоловіка, детектив геть пропускає повз вуха:

– Добрий день, – Спартак виймає чорний навушник і киває в сторону Яновича. Він вже знає кого побачив перед собою, проте відповіді не почув.

Розминувшись з незнайомцем на сходовому майданчику, Женя оговтався тільки тоді, коли вже замовив каву. Він сидить за темно-синім столиком біля великого панорамного вікна і відчуває як гірка рідина обпікає його гортань, трохи починаючи приходити в себе, повертає свідомість на місце.

– Ось, бляха, що буває, коли не вип’єш кави зрання, – бурчить собі під ніс детектив і робить ковток американо.