Та що Вам потрібно від мене?

Останній урок початку тижня. Віктор уже збирався йти зі школи, як раптом у його двері постукали. Чоловік подивився на двері та помітив на порозі низького блакитноокого блондина.

— Миколо, добрий день. Як ти? Чому минулого тижня не було? Початок року все-таки.

— Захворів, — промовив чоловік, зачиняючи двері класу.

— Ти ж ніколи не хворієш.

— Ну, я взяв лікарняний і відпочивав. Така міні відпустка.

— Як завжди.

— Вікторе, я до тебе за порадою. У мене проблема сталася. Ти ж як старший зрозумієш.

— Розповідай усе з самого початку. Я слухаю, — Хейз сперся на стіл і схрестив руки, оглядаючи знайомого.

— Одного вечора, точніше вже ближче до ночі я вирішив пополювати. Саме в потрібний момент у підворітті проходив хлопець і я на нього напав. У нього така смачна кров була. Я впевнений, що ніколи не куштував саме таку кров. На жаль, люди, які проходили повз, мене злякали, і я не вбив його до кінця і залишив, з надією, що він помре сам. Але ця жертва вижила. Коли я сьогодні проходив коридором, то побачив точно такого ж хлопця, як і тієї ночі. Моя жертва вчиться в цій школі. Мене тепер мучить питання, пам’ятає він мене чи ні. Так ще мені стає дуже складно стримувати себе, коли уявляю, яка його кров на смак, — наче винуватий хлопчисько, вчитель дивився в підлогу і боявся підняти погляд.

— Якщо він не підходив до тебе і нічого не говорив, то значить він тебе не пам’ятає. І тобі краще не підходити до нього. Ти маєш тримати себе, — старший останні слова вимовив грубим і злим голосом, адже зрозумів, про кого може говорити Микола.

— Мені дуже складно триматися. Я такої крові не пив напевно ніколи, а тут такий шанс.

— Миколо, вся кров однакова. Тобі просто так здалося. Краще йди зараз додому і випий пакет крові. А до учня не підходь. Ми не п’ємо кров дітей. Це неправильно.

— Ой, та годі тобі. Іноді ж можна порушити. У нього кров не така, як у всіх, повір.

— Не смій підходити до дітей. І не буває рідкісної крові. Це дурість.

— Не віриш мені? Хм… Ти не куштував рідкісної крові, значить. Я тобі можу його привести. Мені все ж здається що це він.

— До дитини не підходити. Це закон.

— Вибач. Я спробую себе стримувати.

— Краще забудь про те, який він смачний. І не буде важко.

— Ich werde es versuchen.¹

— Сподіваюся, на це. В іншому разі може бути суд із результатом вигнання тебе або зі смертю. Тому, до дітей не підходь і не пий їхню кров.

— Я все зрозумів. Вибач, що потривожив.

— Це дрібниця. У мене знайдеться час для порад.

 

***

 

Віктор під’їхав до потрібної адреси. На його подив будинок знаходився поруч з аркою, де він затягнув Тео в машину. Знав би він це раніше, то й додому можливо б відвіз. Тепер же він точно знає, де мешкає юнак.

Піднявшись на потрібний поверх, вампір подзвонив у дверний дзвінок квартири. Двері відчинив трохи здивований Тео Вуд.

— Добрий день, Тео. Готовий займатися? – чоловік промовив це зі злісною усмішкою.

— Твою ж… — у горлі з нізвідки з’явився дивний клубок, від чого юнак прокашлявся. — Кхм… Добридень, заходьте.

— Спасибі, Тео, — учитель почав роззуватися і вже після запитав: — Де твоя кімната?

— Я проведу.

Вуд пішов до своєї кімнати, досі в стані шоку, але вже не такого великого. Хейз уже з милою посмішкою подивився на хлопця і сів на заздалегідь стоїть стілець, куди його і запросив учень.

— Тео, ти чого такий напружений?

— Нічого. Усе нормально. Ви заняття збираєтеся проводити? – трохи нервово й нетерпляче пробурмотів хлопець.

— Так, збираюся, — Віктор якраз поклав перед хлопцем два аркуші тестів. – Зараз я хочу перевірити твій рівень англійської. Тому сідай і пиши тест.

— Я тут подумав. Давайте я Вам просто заплачу, а Ви швиденько звалите. Ніби заняття було.

— Спасибі звісно, але в мене грошей повно, тому сідай поруч і будемо перевіряти тебе на знання англійської мови.

— Гаразд, а що хочете замість грошей? Тільки підіть, — продовжив наполягати на своєму хлопець.

— Не піду. Сідай і пиши. Чи ти любиш застосування сили?

— Ні, не люблю. Але можна ж домовитися? Вам же легше якщо просто платять, Ви мовчите, що не вчите мене.

— Тео, розумієш у чому справа. Я люблю, коли діти вчаться.

— Я не дитина.

— Вуд, негайно сів і почав писати тест. Не виводь мене. — Я цього робити не збираюся. Валіть, Вікторе Павловичу.

— Вуде, по-перше, зі старшими так не розмовляють, по-друге, я зараз тебе насильно посаджу.

— Я все одно не буду цього робити! Ви не маєте права насильно примушувати мене це робити.

— Гаразд, правий. Не маю я права насильно тебе примушувати, – Віктор усміхнувся і показав ікла. – Але через страх ти ж зможеш зробити?

— Я б Вас послав, але не буду. Я ж сказав Вам, що не займатимуся, давайте Ви просто отримуватимете гроші й не приходитимете сюди?

— Так, Вуд, мені не потрібні гроші. Я не піду.

— Та що Вам потрібно від мене?

— Твоя кров, а ще щоб ти сів і почав писати тест. Я хочу знати на скільки ти знаєш англійську і яку програму навчання тобі підібрати.

— Багато хочете, — юнак усе-таки сів, мовчки взяв ручку і почав писати тест.

— Ти маєш рацію, герцоги вони такі.

— У сенсі? – незрозуміло глянув на репетитора.

— Ти чого так дивишся? Так, я був герцогом у своєму першому житті та що з того?

— Старпер.

— Не старпер, а довгоживучий вампір, — спробував переконати його старший.

— Старпер. Справжнісінький.

— Дерево, просто сиди тихо й пиши.

— Чому я дерево?

— Тому.

 

***

— Усе зробив.

Хейз обережно взяв аркуші та почав перевіряти їх.

— Молодець, у тебе рівень B1, я тільки не можу зрозуміти чому ти так погано написав легкий шкільний тест.

— Тому що я не хотів.

— Отримав погану оцінку, молодець.

— Молодець бере х…

— Вуд…

— Та мені все одно. Все? Заняття закінчено?

— Ні, тепер кілька завдань, — Віктор дістав зі своєї сумки шкільну книжку і поклав перед хлопцем. – Почнемо розв’язувати домашнє завдання, а то в мене книжка з відповідним для тебе рівнем залишилася вдома.

Вуд підсунув до себе книжку і прочитав завдання.

— Ти завдання зрозумів?

— Та яка різниця. Я не хочу це робити. Вам же заплатили. Якщо я Вам пропоную вигідну пропозицію, то чому Ви відмовляєтеся?

— Let me explain the exercise to you.

— Ви мене дратуєте. Чому б Вам просто не піти.

— Піду тільки тоді, коли побачу, що ти зрозумів тему. Тео, давай нарешті нормально почнемо працювати, а не говорити.

— Я зараз просто час на розмови витрачу. І Ви спокійно підете у своїх справах.

— Якщо хочеш, то я можу й довше залишитися. Звісно, я не можу, бо в мене після тебе зустріч, але спеціально для тебе затримаюся.

— Не потрібно, не смію Вас затримувати. Можете навіть раніше піти.

— Як же з тобою важко. Уже 30 хвилин уроку минуло не зрозуміло куди.

— От як Ви думаєте, чи хоче учень, якого Ви ледве не вбили, сидіти разом із Вами поруч.

— Давай про це забудемо. З тобою ж зараз усе добре. Ти ж не помер.

— Важко про це забути.

— Ти виговорився? Може тепер почнемо?

Тео швидкоплинно глянув на Віктора.

— Які домашні завдання потрібно було робити?

— Це питання до тебе. Ти ж записував домашню роботу, — відкрив книжку на потрібній сторінці й поклав перед хлопцем. — Завдання 2,4,6.

Молодший наостанок невдоволено, щось буркнув і почав розглядати діалог. Він начебто все зрозумів, тому без проблем почав розв’язувати завдання. За його зосередженим обличчям можна було зрозуміти, що він забув про все і нарешті почав вчитися.

— У тебе помилка в цьому завданні, зверни увагу на 3 речення.

— Яка помилка? Я не розумію.

— Замість слова, що ти щойно написав, — Хейз вказав на потрібне слово. — Потрібно було поставити це, і тоді вийшло б правильніше.

— Зрозумів. Дякую.

Повітря в кімнаті стало легшим, більше не відчувалося напруження. Учитель ніжно посміхнувся, дивлячись на учня, що старається. Вуд час від часу дивився на вампіра злісно, але повертаючись до зошита, усміхався. Саме так час пролетів швидко.

 

***

 

Розпочався перший урок ранкового вівторка. Вуд кривився від променя сонця, яке засліплювало його, і ледве як дивився на дошку. Юнак намагався зрозуміти тему, яку почав пояснювати математик. Молодий вчитель щось писав на дошці, час від часу з посмішкою повертався до класу. Тео зустрічавшись поглядом із голубооким блондином теж посміхався йому, сам не зная чому.

— Гей, новенький і Макс. Можете мене прикрити, якщо я запізнюся на наступний урок на кілька хвилин? — пролунав голос позаду і відвернути двох хлопців.

— Тихо, — повернувшись до дівчини, Максим невдоволено пробурчав і розвернувся.

— Ну, Максиме…

— Що ти хочеш зробити?

— Чому відразу зробити? — тихо, здивовано запитала русява дівчина.

— Стефанія і Максим, будьте тихіше, — не розвернувшись від дошки, вимовив молодий учитель.

— Вибачте, – приглушено сказав відмінник.

— Ну, так що?

— Я тебе знаю з 1 класу і якщо у нас у класі відбувається щось незрозуміле, то ти винна.

— Гаразд, розкусив. Я хочу дітям із п’ятого класу продати порошок аскорбінок наче це наркотики, – усміхнені сірі очі подивилися на потилицю хлопця.

— Фу, Стефа. Це жахливо. Дітям не можна таке давати.

— Матвієнко, Макаренко, тихіше, — знову пролунав голос математика.

— Вибачте, Миколо Михайловичу, — знову тихо пролунав голос шатена.

— Ти завжди був правильним і нудним. Новенький, — дівчина задумалася. — Тео. Ти мене прикриєш?

— А я не проти з тобою піти. Гадаю удвох це робити набагато веселіше, — Вуд усміхнувся, обертаючись до дівчини, а потім знову дивлячись на друга. — Макс, прикрий нас, якщо на урок запізнимося. Просто скажи, що пішли допомагати в бібліотеці. Будь ласка.

— Ну вас.

— Перша парта, поверніться, будь ласка.

— Вибачте.

— На перерві домовимося, — наостанок шепнув Тео і продовжив писати

Час від часу брюнет писав своєму сусідові записки й намагався підмовити. Ближче до кінця уроку в нього це вийшло. Юнак подав руку назад, дівчина дала п’ять і обидва задоволено посміхнулися. Пізніше, вони за кілька секунд після дзвоника вибігли з класу і стали в кутку коридору.

— Який план?

— Дивись, — дівчина вклала в кишеню хлопця пачку аскорбінових таблеток. – Сьогодні мене сестра пригостила ними, а ми на них заробимо. Тому нам зараз треба їх піти і якось покришити, а потім я піду і куплю маленькі пакетики. Але це буде на наступній перерві. Вона більша. Це ми молодшим класам не продаємо, вони ще не знають що таке наркотики. Будемо поширювати при 5 класі.

— Зрозумів. Прийняв.

Стефа схопила юнака за лікоть і потягла хлопця до їхнього класу, що був поруч. Вони тихо озирнулися і зайшли всередину.

— Нас ніхто не помітить?

— Ні. Класуха пішла на перший поверх до своєї внучки. Вона так щоранку робить, адже має знати, як справи в її розумненької другокласниці. Наш клас навіть не збирається в клас іти, це я точно знаю, адже навіщо кудись іти, якщо знову урок у тому ж класі.

Вуд слухаючи подругу дістав із рюкзака зошит із фізики й акуратно вирвав звідти два аркуші. Тоді ж Матвієнко поклала туди кілька білих пігулок, закрутила пігулки в листок і підклала під стілець.

— Тепер дави таблетки.

Брюнет наказово почав робити справу й інколи підіймав стілець, щоб Стефанія змогла перемістити трохи їхню паперову торбочку. На самому кінці приготування їхніх «наркотиків» продзвенів дзвінок. Тео впихнув собі в кишеню зім’ятий брудний аркуш і разом із подругою швидко зник із класу. Наостанок вони дали одне одному п’ять і зайшли до класу математики.

 

***

 

Третя перерва для них виявилася фінальною для виконання плану. На другій перерві Матвієнко змогла швидко втекти зі школи, зайти в магазин «Все по п’ять», який стояв поруч, і опинитися знову в школі, щоб віддати Тео пакетики й відправити його у вбиральню для акуратного фасування. І ось тепер, вони щасливі йдуть у клас молодшої сестри Стефанії, щоб продавати наркотики «крутим» хлопцям.

— Ти впевнена, що ми зможемо зловити потрібних дітей під час великої перерви?

— У них зараз література, тому після цієї пари швидко підемо до них. У них вчителька, як завжди, цілий урок розповідатиме про своє життя, а потім затримається на перерві, тож ми пацанів декого можемо зловити…

Коли ж вони прийшли, то вже двері були відчинені, вчителя всередині не було, а з класу потроху виходили діти.

— Стефа! — раптом до дівчини підбігло кілька хлопців.

— Хлопці, у мене дещо для вас є.

Дівчина нишком, як справжнісінький барига, витягнула з кишені пакетик і незабаром сховала. На запитання «Скільки?» і вона показала десять пальців. Три хлопці, які були біля неї, одразу ж не зрозумій звідки дістали залізні п’ятірки або десятки й простягнули старшокласниці. Вуд дістав три пакетики зі свого рюкзака і тихо простягнув хлопцям.

— Точно наркотики? — раптово запитує в них один із хлопчаків.

— Точно. Ми ж старші та ми знаємо, де їх можна взяти, — сказала Стефанія і спостерігала за Вудом, які готовий був уже зі сміху померти від знавця.

— Купую.

— І я!

— Я теж!

— Тільки це секрет. Тримати це в таємниці, а говорити тільки тим хто секрети вміє тримати. Гудбай чілдренс, — прошепотів Тео наостанок.

За десять хвилин перерви вони змогли заробити 60 гривень. Щасливі швидко побігли відзначати цю вдалу справу до їдальні та вихвалятися перед цим другові, який точно там мав сидіти разом з двома булочками.

 

***

 

У момент дзвінка на перерву на телефон Стефи прийшло повідомлення: «Я чекаю на тебе і Тео. Ви мені зараз потрібні». Матвієнко одразу ж показала телефон другові.

— Йдемо чи йдемо?

— Страшно, але буде ще страшніше, якщо не прийдемо.

Друзі тихо піднялися на четвертий поверх і акуратно зайшли до кабінету англійської та за собою зачинили двері. У класі пахло солодкою вишнею і жахливою злістю. Хейз сидів за столом, розглядав пакетик і не звертав на учнів жодної уваги, а лише почав говорити:

— Юні наркомани, я хочу пояснень, — чоловік показав їм пакетик. — Чому ж я це забрав у дитини п’ятого класу? Хочу дізнатися, чому вони вирішили нюхати аскорбінову кислоту і думати, що це кокс. Поясніть мені це і те, що вам узагалі на думку спала ідея продавати «наркотики» у школі. У вас ні сорому, ні совісті. Чого ви вчите дітей. Ви одинадцятий клас і маєте поводитися нормально, а ви удвох зробили єресь що. Стефаніє, я звісно знаю про твої витівки, але про це ми мовчимо. А, Тео, ти почни себе в новій школі поводити нормально чи хочеш, щоб на початку року вигнали зі школи?

— Вікторе Павловичу, Ви звідки знаєте, що там не кокс? Уже за своє довге життя нюхали та точно знаєте смак? — брюнет спершу посміхнувся, але стиснувся, коли вчитель голосно кулаком вдарив по столу.

— Не смій так жартувати! Зараз ти поводишся жахливо, і я відправлю тебе до директора через дві причини.

— Не Вам вирішувати як нам поводитися!

— Ти маєш рацію, не мені вирішувати як вам потрібно поводитися. Але ви в школі й повинні поводитися нормально, а не як наркодилери. Залишки «наркотиків» віддавайте мені.

— У нас нічого не залишилося. Бачите, Вікторе Павловичу, що всі п’ятикласники виявилися наркоманами.

— Віддали.

— Вікторе Павловичу, у нас і справді нічого немає, – влізла в розмову Стефа.

— Я по очах бачу, що є.

— У нас справді нічого немає, — пробурмотів брюнет і злісно подивився на вчителя.

— Ось саме. З чого ви взяли що щось є? — доповнила дівчисько.

— Гаразд, — чоловік важко зітхнув. — Можете йти, якщо залишите порошок.

— У нас немає порошку, — друзі залишалися на своєму боці суперечки.

— Зараз до директора поведу. Бігом дістали пакетики.

Тео і Стефа переглянулися і зрозуміли, що діватися нікуди. Кожен із кишень дістав два пакетики з білим порошком, але залишили по одному собі.

— От і молодці, — Хейз викинув ці пакети у відро для сміття, що стояло поруч. — А тепер до директора.

— Ну, чому? – одночасно невдоволено пробурмотіли друзі.

— Because.

— Вікторе Павловичу, може домовитися?

— Давайте домовимося, ми ж віддали це. Ви ж обіцяли.

— Я нічого не обіцяв. А ось ви маєте пообіцяти, що більше такого робити не будете. Не можна продавати наркотики з аскорбінок у школі й тим паче п’ятикласникам. Ви навіть ціну поставили жахливу. 10 гривень за 2 грами.

— Наркотики реально такі дорогі.

— Вуд, експерт-наркоман, перестань уже маячню нести.

— Я правду кажу.

— Правду я вам зараз скажу. Я попрошу Олену Юріївну зателефонувати вашим батькам і поговорити з вами.

— Вікторе Павловичу, ну не треба! Будь ласка, — сірі очі благально дивилися на вчителя.

— Треба. Стефаніє, це вже тисячна твоя витівка і прикол. Не знаю, як досі тобі це сходить із рук.

— Ну я ж хороша. От і сходить.

— Важко з вами, — чоловік подивився на годинник і вказав на двері, — Go away, liars. Але щоб ніяких більше аскорбінок.

— Батькам тільки не телефонуйте. Будь ласка.

— Стефаніє, не переживай. Не буду.

— А батькам Тео теж не дзвонитимете?

— Не буду, — вампір закотив очі й невдоволено оглянув мовчазного брюнета. — Ідіть уже на урок. Запізнитеся.

Тео і Стефа швидко зникли за дверима і щасливо подивилися одне на одного, дали одне одному п’ять.

— Я один залишив пакетик.

— Я теж. Внюхаємо самі.

— Як же добре, що він ні до директора нас не повів. Не вирішив розповісти Олені й батькам зателефонувати, — юнак спустився поручнями та врешті мало не впав.

— Віктор Павлович добрий учитель і я впевнена, що він згадав, що в молодості був таким самим і тому з розумінням ставиться до нас.

— Та скільки років тому в нього була ця молодість.

— Нещодавно. Начебто десять років тому.

— Ах, ну так. Цікаво хто ж нас спалив.

— Малолітки побоялися вчителя ось і здали.

— А може це Макс? Він із нами не захотів йти та знав про наш план.

— Не говори так про Макса. Він хоч і відмінник і весь такий правильний, але він не зрадник або щур. Він навпаки хороший і вихований. А тобі треба логікою подумати. Віктор Павлович уже мав пакетики й знав їхню ціну. Це точно малолітки.

— Не подумав. Вибач.

— На Макса більше не наговорюй. За Макса і двір стріляю впритул.

— До речі з приводу дітей. Вони до тебе так одразу підбігли.

— Вони мене вже як п’ять років знають через мою сестру. Також іноді я з ними солодким ділюсь.

— А тепер на урок ідемо, а то й справді запізнимося.

— Давай ще зробимо щось заборонене. Тільки акуратно.

— Ось це справа.

— Я обожнюю дратувати вчителів.

— Я теж, але до мене вчителі добріше ставляться, — вимовила дівчина і зайшла в кабінет.

 

***

 

Тео лежав на ліжку, як зазвичай, гортаючи щось у телефоні. Раптом йому приходить нагадування про те, що скоро додаткові з англійської. Юнак зовсім забув про них, від чого незадоволено стогнав і встав, щоб трохи прибратися в кімнаті перед приходом вчителя. Але він встиг тільки ліжко застелити, і в його двері подзвонили. Обматюкавши себе, він швиденько дещо закинув до шафи та побіг до дверей, похапцем відчиняючи.

— Hello. Проходьте, — тільки потім до нього прийшла найкраща ідея: — «Блін, можна було не відчиняти. Може мене вдома немає. Протупив»

— Дякую, Тео, — Хейз зайшов і почав роззуватися. — Ти сьогодні добріший, ніж минулого тижня. Сподіваюся, у нас цей урок пройде добре.

— Сподіваюся, що Ви швидко звалите, тоді урок пройде добре, — знущально посміхнувся, обламавши всі плани на гарне спілкування.

— Тео Вуд, урок швидко не пройде.

— А ось і пройде.

Хлопець пішов у кімнату, навіть не запросивши Віктора туди, бо вчитель уже знав, де вона перебуває. Незадоволено оглядаючи хлопця, він усе ж посміхався і зайшов слідом за ним у кімнату.

— Тео, я, звісно, розумію, що в нас перше знайомство не склалося, але давай поміняємо все.

— Мені щось не хочеться. З такою істотою, як Ви, вже тим більше.

— Я істота? Я взагалі-то вчитель, а не істота. Тому не смій так говорити.

— Ви не вчитель, Ви вампір, а це не нормально.

— Не вчитель? Я? Гаразд…

— От краще я хоть якось б залишився у 138-й і ніколи Вас не зустрів, — дуже тихо сказав Вуд, відвернувшись

— Ти раніше вчився у 138 школі? Цікаво. А ти знаєш вчителя із зарубіжної літератури? Юлія Чернієнко, — чоловік усміхнувся, розглядаючи очі хлопця. — Знаєш. По очах бачу, що знаєш. Так от. Вона вампір.

— Вам довіряти не можна. Ви брешете. Вона не вампір. Це Ви єдина істота. Усі думають, що молодий учитель хороший і прикольний. Але вони не знають, який Ви насправді. Математик, теж молодий і він кращий.

— Він кращий за мене. Мабуть, ти його теж не знаєш. Гаразд…

— Та Ви жах!

— Ти вважаєш мене жахливим через одну невдалу ситуацію. Вуд, забудь про це. Що було, те було.

— Ви мене ледь не вбили, а зараз кажете, щоб я забув. Ага, звісно, — невдоволено фиркнув хлопець.

— Вуд. Не зли мене і не відмовляйся від тієї можливості, що я тобі даю.

— Мені ця можливість не потрібна.

-— Отже, ти не хочеш почати все заново, так? А ось так хочеш? – вампір повільно почав підходити до хлопця, з кожним кроком дедалі більше поглядом штовхаючи назад, і ось незабаром лопатки Тео торкнулися стіни. — Ти такий переляканий. Мені подобається.

— Не підходьте до мене! — злякано, але злобно сказав Вуд.

— А я вже не підходжу до тебе. Я тепер просто стою і дивлюся який же ти беззахисний. У тебе є два варіанти. Перший – нинішній, а другий – це паралель. Тільки є один нюанс. У першому варіанті я буду насильно пити з тебе кров. У другому я питатиму в тебе дозволу. Ти будеш моїм власним банком крові й так і так. Але стосунки у нас будуть різні.

— Я не буду вашим банком крові! Я не давав згоди. Забирайтеся звідси!

— Значить ти вибрав перший варіант. Добре, Тео. Я тебе зрозумів. А тепер сідай і давай почнемо вчитися. Для тебе це особливо корисно.

— Я не буду цього робити. Ідіть геть! — відлипнувши від стіни й підійшовши до вампіра, він сильно штовхнув його в груди двома руками, вимовивши: — Вихід в іншій стороні!

— Вуд. Я тобі не дозволю так зі мною поводитися. Якщо тобі за перший раз насильства не потрапило, то ти не думай, що за другий раз тобі не потрапить. А зараз сядь і давай почнемо писати, — вампір подивився, як хлопець почав кривлятися, і закотив очі. — З тобою нестерпно. Ти просто жах.

— То чому ви не йдете, якщо я просто жах і зі мною нестерпно?

Хейз злісно подивився на хлопця, розвернувся і вийшов із кімнати. Пізніше, стоячи в коридорі, він почав збиратися. Вуд задоволено посміхався стіл біля дверей своєї кімнати, спостерігав як чоловік збирається. Віктор похмуро глянув на Тео наостанок і вийшов із квартири. На прощання голосно грюкнув дверима.

— Не в себе вдома, щоб психувати! — крикнув хлопець наостанок, усе так само задоволено посміхаючись. – Позбувся! Ура! Перемога!

 

***

 

Пізно ввечері, як завжди, пролунав телефонний дзвінок від мами. Тео, який готував яєчню, відвернувся і рукавом зачепив сковорідку, від чого та дзвінко впала на підлогу.

— Бляха. День поганий. Ще й вечерю зіпсував. Останні яйця в холодильнику були, — злісно хлопець узяв телефон і одразу змінив голос. — Привіт, мамо! Як ти? Як тато? Що на роботі?

— Вуд Тео!

Юнак насторожився, адже такий початок розмови міг означати, що йому буде кришка.

— Що я вже зробив? — з легким тремтінням у голосі запитав хлопець.

— Чому мені Віктор Павлович пише, що з тобою більше не буде займатися? Ти що вже сотворив? Чому від тебе знову вкотре викладач відмовляється? Я вже шкільного вчителя попросила з тобою займатися, щоб він міг з тобою і в школі добре спілкуватися, і можливо оцінки завищував. А ти як завжди вчителям робиш нерви.

— Мамо, я не хочу поки що з репетиторами займатися. Я краще сам вивчу мову. Я обіцяю, що буду добре її знати. Не переживай, мамо.

— Тео, ти впевнений? Ти ж знаєш, що скрізь потрібна англійська.

— Мамо, не хвилюйся. Я вивчу англійську ідеально. Краще розкажи, як ви там із татом. У вас все добре?

 

***

 

Матвієнко тихо підійшла і непомітно підійшла до хлопців, коли вони збирали речі.

— Обідати будемо?

Хлопці скрикнули та злобно подивилися на дівчину.

— Стефа! Не можна так. У мене серце мало не зупинилося.

— Максимочко, не вмирай ще. Рано. Ти мені потрібен живий і твоє серце мені теж потрібне.

— Як мило.

— Так, їсти будемо?

— Звісно ж ні. Тільки перша перерва. Їдальня ще не відкрилася.

— Тео, навіщо нам їдальня? Ми не туди.

— А куди?

— Я хочу сьогодні піцу, — безсоромно вліз у розмову Макаренко.

— Давайте спочатку вийдемо, а потім поговоримо, — Стефа накинула на себе свій рюкзак і перша з усіх вийшла з кімнати, за нею пішли хлопці.

— Хтось пояснить куди ми збираємося? — брюнет запитально оглянув своїх друзів і став разом із ними біля вікна.

— Ми хочемо піти до Італійця.

— До якого Італійця?

— Стефа неправильно сказала. Ми хочемо піти до Віктора Павловича. А Італійцем ми називаємо його через те, що він одного разу розповів нам про прекрасний італійський ресторан.

— А так само іноді як італієць каже: «Мама Mia». Ми з Максом дали йому таке прізвисько.

— У сенсі до Віктора Павловича? Хтось пояснить що відбувається? – Вуд шоковано дивився на друзів, він не чув їхнього пояснення з приводу прізвиська.

— Так, Тео. Слухай одну тогорічну історію. Одного разу після уроку Віктора Павловича ми захотіли поїсти ролтон. На щастя у Віктора Павловича був чайник, і тому ми, набравшись сміливості, вирішили підійти й попросити в нього окропу. І на подив він просто дав нам чайник і сказав, що наступного разу нехай і ми приносимо йому локшину. Він сам дізнався, що ми хочемо локшину заварити. Він і слова нам не сказав про шкоду і потім попросив наступного разу йому купити. Чудо, а не вчитель. Ну, наступного разу ми йому і купили, але дізналися, що це був жарт. Він не думав, що ми реально купимо вчителю поїсти. Ось відтоді, якщо ми вирішуємо щось замовляти, то купуємо щось і для нього, а натомість він дозволяє нам у класі їсти.

— Навіщо?

— Тео, ну як це навіщо? Він дозволяє нам їсти в класі й не говорить про це нікому. Це наш секрет. Ну тепер і твій.

— А чому в нас у класі не можна?

— А, тому що наша класна скаже батькам, що ми в школі якусь гидоту їмо. А в їдальні точно так само скаже черговий учитель, але потім до директора відправить. Тому ми й там і там можемо по шиї отримати. А у Віктора Павловича безпечніше.

— Круто звісно. Але я з вами не піду. Хоч би як я не хотів їсти, але я краще з’їм шкільну булку з малою кількістю начинки, ніж буду їсти щось у класі у Віктора Павловича.

— Гей, ти чого? Віктора Павловича боїшся? – Макаренко поклав свою руку на плече друга, поплескуючи.

— Та він просто жахливий. Найжахливіший вчитель на всій планеті. Та він мене може з’їсти замість нормальної їжі.

— Взагалі Віктор Павлович це ідеальний і прекрасний учитель. Красива зовнішність і тіло, харизматичний, добрий, турботливий, розумний і знає кілька мов.

— Стефаніє, ти кажеш наче в нього закохалася, як і третина школи.

— Не закохалася я в нього. Максику, не ревнуй. Я не проміняю свого найкращого друга на вчителя. Тим паче тупо думати, що Віктор Павлович зустрічатиметься з ученицею. Він краще вчительку вибере, ніж якусь малолітку. Але деяким дівчаткам це не доходить і вони ходять за ним хвостиком. Прямо як БЕ.

— Що таке БЕ?

— Це Божена й Ева.

— Тео, ти хочеш тему змінити, але не вийде. Давай разом з нами. Не переживай. Віктор Павлович, хороший і розповіді у нього цікаві.

— Згідна з Максом. Ти не повинен переживати.

— Ух, гаразд. Давайте щось виберемо. Я не проти піци.

— Тоді піца. Одноголосно, — сірі очі радісно подивилися на найкращого друга, який стоїть поруч.

— Ну, одна з них це має бути Маргарита. Я люблю цю піцу, ну і Віктор Павлович буде. Хоча він, як завжди, з’їсть тільки один шматок.

— Максиме, ти забув, що я її теж люблю?

— Ні. Просто так сказав.

—Так… — Стефа зайшла на сайт і кинула в кошик поки що одну піцу. — Раз нас ну вже троє, не рахуючи Хейза, то потрібно вибрати ще одну. Тео, ти яку любиш? Якщо з ананасами, то тут такої немає.

— Як каже Віктор Павлович, то це справжній італійський ресторан і там немає місця для піци з ананасами.

— Макс, а ти пам’ятаєш ситуацію, коли Італієць нас ледь не прибив за гавайську піцу, коли ми його запитали, чи замовляти йому таку.

— Як це забути.

— У кожного свій смак.

— Тео, візьми мій телефон і вибери кілька варіантів, а ми потім ще й вирішимо.

— Я буду на все згоден. Крім гострої піци та піци без м’яса.

— Тоді подивись, — подруга повернула в його бік телефон і Тео позитивно кивнув. — Тоді робимо замовлення.

— На наступній перерві мають привезти?

— Так. Але тепер нам треба йти на урок англійської, – вимовила Стефа і відійшла від підвіконня.

— Ах, точно.

— Макс, ти, як завжди, забуваєш.

— Я не піду. Давайте самі. Скажете просто, що не знаєте де я, якщо запитає.

— Тео, ти чого знову?

— Тобі на урок усе одно треба йти.

— Я скоро прийду, в туалет хочу, — не дочекавшись жодної відповіді від друзів, побіг у бік туалету.

— Тео, — дівчина важко зітхнула і попрямувала разом із найкращим другом на сходинки.

Через кілька хвилин продзвенів дзвінок. Учитель відкрив журнал і почав з листка відзначати всіх. Але щойно черга дійшла до Вуда, як чоловік підняв голову і запитально глянув на місце, де сидів хлопець.

— Макаренко. Де Тео? Стефаніє, може ти знаєш? — дівчина підняла свій погляд на вчителя, і чоловік усе зрозумів. — Максиме, будь ласка, піди й перевір туалет. Може він там сховався.

Юнак тихо підвівся з місця, кивнув учителеві й вийшов із кімнати. Швидко пішов коридором і зайшов у чоловічу вбиральню на іншому поверсі. Одразу ж він помітив друга, який стояв і вмивався.

— Тео, що сталося? Чого ти зблід?

— Нічого. Усе добре, – Вуд зі страхом подивився в карі очі. — Нічого не добре. Він мене вб’є! Він мене ненавидить! Який нормальний учень буде настільки погано розмовляти з учителем і при цьому знати, що він може тебе вбити.

— Та звідки ти взяв, що він хоче тебе вбити? Ну посварилися один раз на початку року. Це було тиждень тому. Я впевнений, що він усе забув.

— Звичайно, — блакитні очі дивилися в дзеркало, то на себе, то на друга. — «Як шкода, що не можу розповісти тобі правду».

— Збирайся і підемо вже. Інакше Віктор Павлович і 2 поставить

— Нехай ставить, я не піду. Скажеш, що мене не знайшов.

— Тео, урок потрібен. Він із тобою нічого не зробить. Не вб’є. Тебе іноді буває й шкода, особливо коли ти робиш оченята, як у цуценятко, і випрошуєш списати.

— Ось тобі може мене шкода, а йому ні. Ось що я зараз скажу? Зайду в клас і що скажу, м?

— Вибачте, що запізнився. Погано було.

— Ти впевнений, що проканає?

— Пішли вже. Учитель не може вбити учня.

Хлопці вийшли з туалету і попрямували до кабінету. Невдовзі вони дійшли та важко зітхнувши, Вуд перший зайшов до кабінету.

— Вибачте за запізнення. Було погано.

— Погано було? Був у медсестри? — Хейз усміхнувся і подивився в очі хлопця. — «Боїшся мене. Не переживай, Вуд. Я скоро приручу тебе. Скоро в нас усе буде чудово»

— Так, був. Можна зайти?

— Так, заходь. Якщо буде ще погано, то кажи, — Віктор розвернувся до дошки й продовжив писати.

Тео і Макс пройшли в клас і сіли по місцях.

— А ти переживав. Він добрий, — Макс шепнув на вухо Тео, а той лише кивнув.

Віктор написав тему і підійшов до свого столу швидкоплинно кинув погляд на Тео.

— Ну, що можу вам сказати про нашу сьогоднішню тему. Знову двадцять п’ять. Сьогодні ми проходимо тему «Моє майбутнє». Я знаю, що більшості не подобається слухати ці теми щороку, але на жаль доводиться. У нас ця тема була, і на минулому уроці, і на позаминулому, і ми будемо вчити цю тему місяць. А зараз потрібно прочитати лист Еліс своїй подрузі. Хтось хоче почати читати?

Максим підняв руку і Віктор схвально кивнув. Коли ж абзац закінчився, то Віктор попросив наступну дитину прочитати текст. А Тео підпер голову рукою, дивлячись за текстом, але за деякий час загубився і далі вирішив не стежити. Текст був нудним, не цікавим і померти хотілося від історії як Еліс хоче стати nurse. Так ще це все супроводжувалося жахливою вимовою. На щастя муки за кілька хвилин закінчилися і вчитель оглянув усіх, обираючи свою жертву.

— Вуд, з тебе почнемо. Exercises two. Починай відповідати на запитання.

Тео глянув на завдання і закотив очі. З тексту він і половини інформації не запам’ятав, тож невпевнено почав читати й швидко шукати відповідь у тексті на це запитання. З першим питанням він впорався легко, він майже одразу знайшов відповідь у тексті. На друге він відповів просто – не пам’ятає.

— Ну я тебе сьогодні буду ще кілька разів викликати. Будь готовий, — учитель невдоволено подивився на школяра, а потім перевів свій погляд на одного хлопця, який сидів на останній парті. — Тоді нехай відповість Самойленко. Знаєш?

— Yes, Віктор Павлович.

 

***

 

Віктор Павлович відпустив учнів коли, продиктував домашнє завдання. Більша частина дітей вийшли з уроку під звук дзвінка. Стефа в той момент підійшла до Макса і легенько потріпала його по маківці.

— Кур’єр уже приїхав. Давай, як завжди, під тиху.

— Так точно капітан, — після цих слів, вибіг із класу.

— До речі, Вікторе Павловичу. До нас тут Тео приєднався. Ви ж не проти?

— А він уміє зберігати секрети? А, Тео?

— Умію, – з усмішкою подивився на вампіра. — «Ваш же зберігаю, значить умію»

— Молодець, Тео.

«Молодці беруть х…» — хотів сказати хлопець, дивлячись на Хейза.

Віктор спіймав погляд хлопця і важко потер очі. Думки хлопця жахливо лунали в голові, але його відволікло відчинення дверей — до класу прийшов запханий Максим.

— Макаренко, ти втомився підійматися на другий поверх?

— Уявляєш, Тео, втомився.

— А Ви розповісте якусь історію? Ви минулого разу згадували про Верденську м’ясорубку.

— Стефанія, це жахлива історія, — від спогадів тіло затремтіло.

— Ну, будь ласка. Вікторе Павловичу.

— Ви розповідаєте так, ніби все це прожили самі. Нам дуже цікаво.

«У тому то й річ, що прожив. Шкода цього старпера» — мовчки дивилися блакитні очі на вчителя з часточкою жалю.

— Максим, дякую, за комплімент. Але я не такий старий.

— Вибачте.

— То Ви розкажете?

— Гаразд. Давайте. Тільки спочатку скажіть, що ви з історії пам’ятаєте про це.

— Ця битва тривала рік, – вимовила Стефанія задоволена своїми знаннями.

— Уперше на цій битві було використано вогнемет, — Макс зі знаннями теж вирішив не відставати.

— Правильно. Але я розповім вам зараз більше, — Хейз важко зітхнув, від спогадів пішли болючі мурашки по шкірі, але чоловік почав говорити: — 21 лютого 1916 року о 7 годині 15 хвилин ранку німецька армія завдала масованого артилерійського удару по французьких лініях оборони в районі Буа-де-Кор. Тоді розпочалася найтриваліша та найкровопролитніша битва Першої світової війни. На жаль загинула велика кількість людей. Близько мільйона солдатів з двох сторін. Тактика у німців була звичайна. Попереду першого ланцюга рухалися розвідники та штурмові групи, що складалися з 2-3 відділень піхоти, але допомагало їм те, що вони при собі мали вогнемети, кулемети та гранатомети. Ділянка фронту була невеликою, всього 15 км. Німеччина зосередила втричі більше дивізій проти французів і завдяки цьому за перший день наступу німці просунулися на 2 км і зайняли першу позицію французів. Через чотири дні французи втратили майже всі свої форти. Майже без опору німцям вдалося взяти важливий форт Дуомон. Тоді ж начальство вирішило всі сили перекинути туди. Але, на жаль, до того моменту і померло багато людей. Траншеї були в буквальному сенсі наповнені людською кров’ю.

Уся трійця сиділа і з цікавістю поглядала на вчителя, який сидів і писав щось на аркушах, але пізніше відірвав погляд і встав зі стільця, наважуючись пройтися класом.

— А далі, що, Вікторе Павловичу?

— А далі був план «священна дорога» або La Voie Sacrée, — ідеальною французькою вимовив учитель і зняв із себе піджак. – Бар-ле-Дюк – Верден, через яку надходило постачання французьких військ. Битва набувала все більш і більш затяжного характеру. За 70 діб німці просунулися всього на 6-7 км і це була боротьба на виснаження. З обох боків вводилися все нові й нові сили. 22 травня французи спробували взяти форт Дуомон, але були відкинуті. А потім у червні з боку німців було розпочато нову атаку і вони 7 червня змогли захопити форт Во. Але потім наступ було зупинено. У жовтні, а точніше 24 жовтня, французи відчули слабкість супротивників і перейшли в наступ. До кінця грудня французи вийшли на позиції, які займали на початку. Ось так і закінчилася ця битва завдовжки в рік.

Чоловік стиснув пальці й боляче зітхнув. Спогади жахом промайнули в нього в голові та щоб хоч якось не заплакати він почав кілька разів моргати.

— Вікторе Павловичу, у мене вже давно до Вас запитання. А чому Ви не пішли працювати вчителем історії? — тихо і сором’язливо промовив шатен.

— Мені англійська мова ближча. Я її з самого дитинства знаю. Ось тепер і дітей вирішив навчати. Хоча мені не подобаються наші книжки. Щороку одні й ті самі теми. Я раніше, до вас ще. Вирішив роздрукувати та дати учням книжки Oxford. Потім отримав від директора, адже ці книжки не за програмою і не українські.

— Шкода звісно. Усім уже набридло щороку розповідати, читати й писати про свою сім’ю, про свою майбутню професію, про своє хобі, про свою країну, про свою школу.

— Стефаніє, невже такій відмінниці, як ти, може не подобається писати тексти на 12 балів.

— Подобається звичайно отримувати 12 балів, але нудно писати.

— Ви б знали як мені нудно перевіряти ці тексти. У кожного майже одне й те саме. Хоч би хтось жарт написав.

— Стефа відмінниця?! — здивовано запитав Вуд у Віктора, на що отримав кивок, він перевів погляд на Стефу, яка сиділа і задоволено посміхалася. – А як же момент коли ти списувала на минулому уроці?

— Я не пам’ятала слово, а втрачати бал не хотілося.

— А як ці приколи? Ти взагалі не схожа на відмінницю.

— Те що я фальшиві наркотики продають дітям, це не означає, що я не можу вчитися на 12 балів. Тим паче хочеться якось повеселитися.

— Ти б ще Тео розповіла, як минулого року кинула тремтіння в чоловічому туалеті.

— Кхм-кхм… — Віктор трохи прокашлявся, нагадуючи, що він у кабінеті, і трохи роздратовано подивився на дівчину. — Так ось що це за хлопець був. Дякую, не знав.

— Максим, блін. Спалив. Вікторе Павловичу, а Ви нікому не розповісте?

— Не бійся. Не розповім. Тим паче я від самого початку знав, що це ти.

— Ну як? Усе ж звинувачення пішли в бік вашого учня. Як його там?

— У бік Тихона. А як зрозумів я це, то тобі не повинно це хвилювати. Тим паче вже рік минув, – під час розмови чоловік зняв свій піджак і повісив на стілець, після чого засукав рукава і взяв шматок піци.

У класі панувала гарна, легка атмосфера. Смачний аромат піци, цікаві розмови та яскраве сонце, що яскраво освітлювало кімнату, давали якийсь спокій на душі. Думки чоловіка хоч і залишилися, але зараз вони його не мучили, хоча він встиг пошкодувати, що почав розповідати про Верден. Під час розповіді він згадав понівечене тіло коханого хлопця і стримав сльози, щоб не заплакати. Він знав, що буде про це шкодувати, але пізніше – вдома. А зараз він хотів лише спокою для душі й з емоцією радості оглядав скривджену Стефанію, Макса, який мовчки намагався просив вибачення шматком піци.

— Я думаю що це ще далеко не всі секрети Стефи, — пошепки вимовив Тео, дивлячись на усміхнену подругу.

— А… — Макс мав щось розповісти, але дівчина вчасно закрила йому рот своєю долонею.

— Хахаха, — чоловік природно розсміявся, дивлячись за двох друзів. — Ти так його і вб’єш. Він уже зблід. Ти вмієш ховати труп?

— Не вмію, — дівчина відпустила друга і погладила його по голові.

— Спасибі велике, — пробурмотів Максим та питався нормально почати дихати.

— Ви вмієте сміятися? Здивували.

— Тео, а я що не людина? Хіба я нечутлива й беземоційна істота? — вампір ласкаво посміхнувся.

— Хіба мало, може Ви щось від нас приховуєте…

— Кожен має свої таємниці, — учитель подивився на свій годинник, а потім перевів погляд на учнів. — Вам треба вже збиратися. Скоро буде дзвінок.

— Ах, так. Дякую, що нагадали, — вимовив Вуд і почав збирати свої речі з парти.

— Тільки не забудьте коробки викинути та домашнє завдання на завтра зробити.

— Не забудемо, Вікторе Павловичу, — Стефа поправила своє коротке волосся, взяла коробки й акуратно їх склала, щоб потім засунути в маленьке відро для сміття.

— Тео, а ти залишся на кілька хвилин.

— Okey… — брюнет трохи зі здивуванням подивився на Хейза і закрив собі очі волоссям.

— Ми на тебе почекаємо за дверима. Максиме, будь ласка, візьми мій рюкзак, — сказала русява дівчина і попрямувавши до дверей.

— До побачення, Вікторе Павловичу. До завтрашнього уроку.

— До побачення. Good luck.

— Goodbye. Будь ласка, зачиніть двері.

Двоє друзів кивнули й вийшли з кабінету. На прохання зачинили двері, і залишили вчителя та учня наодинці.

— Тео, Тео, Тео… Навіщо ж ти вирішив сьогодні сховатися від мене? Ти ж знаєш, що я нікуди не зникну.

— З чого Ви вирішили, що я ховався? Коли? — хлопець прибрав волосся з обличчя і незрозуміло оглянув англійця.

— Сьогодні на уроці ти ховався у вбиральні від мене. Зараз запитаєш чому я зрозумів, що тобі було не погано і ти не був у медсестри. Та, тому що ти в клас зайшов нервовий і блідий. Ти боїшся мене. Я по очах бачу.

— Мені було погано, тому я був блідий.

— Тобі не було погано. Я знаю, що ти брешеш. Ти просто боїшся мене. Але при цьому всьому вирішив прийти разом із хлопцями до мене і поїсти піцу. Нерозумно, дуже нерозумно. Наступного разу я можу і тебе з’їсти.

— Ну, вперед.

Хейз повільною ходою підійшов до Вуду, що стояв біля парти. Притиснув його своїм поглядом і змусив притиснутися до парти.

— У тебе очі красиві. Такі блакитні й так багато розповідають.

— Я передумав, — пробурмотів хлопець і покрився легким рум’янцем. — «У мене очі красиві. Дякую»

— Іди на урок уже. Запізнишся ж. Тим паче на тебе друзі чекають.

Хлопець намагався виглядати спокійно, але серце стукало так швидко, що здавалося воно зараз вистрибне. Юнак схопив рюкзак і швидко вибіг з кабінету англійської. Друзі обернулися на нього.

— Гей, Тео, що сталося?

— Нічого. Ходімо швидше, а то на урок запізнимося, — Вуд швидко потопав у бік сходинок.

— Може ти скажеш, що сталося? Своїй подрузі можна ж сказати.

— Нічого особливого не сталося, Віктор Павлович сказав, що якщо не складу якийсь тест, то буде погано.

— Не переживай. Погано тобі не буде. Віктор не лається за оцінки. Як він каже, то це тільки наша справа, — останні слова Стефанія вирішила сказати низьким голосом.

— До речі, Тео, я помітив, що Віктор Павлович до тебе добре ставиться. А ти думав, що він тебе вб’є. Через що?

— Нічого, просто суворим здався.

— Та не переживай ти. Він хороший і добросердий. Кожен учень може поговорити по душах і попросити поради. От ніхто з учителів нашої школи не може його переплюнути за крутістю, — промовив шатен і поклав руку на плече друга, поплескавши.

— Можливо, ти маєш рацію, — важко зітхнув і поправив волосся, намагаючись його прибрати з очей.

— А тепер на урок історії, а то в нас залишилося 2 хвилини.

— Як би я хотів, щоб історію в нас вів Віктор Павлович. Він чудово розповідає, — промовив Макаренко.

— Згодна.

— Чому з вами Віктор так близько спілкується? Ви ж просто учні.

— Та ми й самі та толком і не знаємо. Взагалі Віктор Павлович так з усіма. У всіх у нашому класі є якісь моменти, коли Хейз поводиться з ними як друг.

— У кожного є секрети, які пов’язані з Італійцем.

— Ну або як сказала Стефа.

— Не сперечаюся. БЕ ж втирилися в нього, то чому вони не ходять до нього на додаткові?

— Ну як я знаю, то він у них репетитор. Та й на факультативах можна їх часто побачити. Вони завжди з ним.

— Як і сотня таких самих дівчат із нашої школи.

— Правильно Макс сказав. Взагалі якщо коротко говорити, то він у нас як зірка. Головний краш школи.

— Взагалі нерозумно любити вчителя, — тихо сказав Вуд.

— Нерозумно і для соціуму це не зрозуміло. Але, що ж можна зробити, якщо ось таке ось серце закохане.

— Кохання — це взагалі цікава штука. У мене цього року, в таборі, один друг закохався в молоду вожату і зізнався їй під кінець зміни. А тепер вони зустрічаються і їх не бентежить різниця у 2 роки та те, що вона була для нього вожатою.

— Капець.

— Максе, а це випадково не ти?

— Ні, Стефа. Моє серце тільки твоє.

— Дякую. Ти справжній друг.

— Ти теж хороша подруга.

 

 

¹ Я спробую