Та хто такий цей ваш Чон Хосок?

Юнгі хочеться вірити, що він забув свій щоденник в історичному кабінеті, в якому сьогодні чергував, і тому похнюплений плететься коридором своєї гімназії в сторону кабінета №35. Він цілком міг би піти додому і без цього щоденника, якби йому було в кого спитати домашку і не наряжатися на клоунаду під назвою “Пісочниця 11-Г”. Запитувати щось взагалі в чаті класу? Краще одразу піти зі школи.

До речі, про школу, її він не те, щоб ненавидить. Взагалі, в документах це гімназія, але Юнгі, як і будь-який інший учень розуміє, що це тільки в документах, а насправді це найзвичайнісінька школа, лише вдвічі більше уроків української мови в тиждень, ніж у середньостатистичних школярів. Мабуть, ця чарівна буква “Г” біля номера класу повинна здаватися більш чарівною, адже “Г” означає гімназія, але насправді Г означає…

– Господи, – Юнгі мружить очі і трішки прикриває вуха, коли чує противний скрегіт мікрофона на поверсі. – Знов лінійку готують.

Хлопець далі йде по лінолеуму, відчуваючи, як дошки під ногами трішки скриплять, а звуки людей і все того ж противного мікрофона стають все ближче. Так хотілось би пробігтись, забрати щоденник і стрімголов помчати додому, але доведеться ще привітатись із вчителями, якщо там будуть ті, кого знає Мін.

– Любі друзі, ми раді вітати вас на нашому сьогоднішньому заході, – голос із колонок шкільного вчителя музики трішки сповільнює Юнгі на місці. Це ж він веде лінійку, тільки не цей пацюк! Катастрофа. – Так, Тамаро Михайлівно? Я можу переписати з Деном кілька рядків.

Юнгі тупцяє на місці, нервово перебираючи пальцями лямку рюкзака, закинутого на плече. Він не хоче проходити повз того, кого сильно зневажає. Не боїться, точно ні, просто недолюблює і бажає одного разу набити, не більше.

– Так, все правильно, синку, – відповідає вчителька голосно, стоячи поряд з директором і столом вчителя музики, як бачить Мін з-за кутка. – Після цього ви говорите “з днем українського козацтва” і виходять першокласники з танцем.

Такі лінійки, мабуть, цікаві тільки вчителям, які їх організовують. Зрозуміло, що учні нікого не слухають, вони стоять ці півгодини, намагаючись дивитись в телефони максимально непомітно, і тільки тим, хто стоїть на лінійці в першому ряду, доводиться співчувати.

Гаразд, я швидко пройду повз них і вийду через інші сходи, щоб не проходити повз ще раз.

Набравшись сміливості, Юнгі відштовхується ступнями від підлоги і швидким кроком рухається вперед, виходячи з-за кутка й одразу опиняється у відкритому широкому коридорі, йдучи під стінку й дивлячись наліво. Його кросівки ступають тихо, кроків майже не чутно, і навіть вчителі не звертають уваги, але ж той, що завдає Міну проблеми, не відстає й цього разу, повертаючись майже одразу, як тільки ловить шурхіт чужих Джорданів.

– Ей, Юнгі! – кличе брюнет, повертаючись до вчителів спиною й повністю показуючи однокласнику своє обличчя. Його білі зуби видно навіть в освітленні слабких ламп на шістдесят ват в люстрах коридору. – Ти прийшов послухати нашу репетицію до дня козацтва?

Боже, чувак, який же ти огидний! Ти ж робиш це спеціально, коли це вже закінчиться?

Юнгі пригальмовує, повертаючись обличчям до коридору, і бачить, як зараз на нього спрямовані всі погляди. Хлопець кивком вітається з вчителями та директором, а сам тільки матюкається в голові.

– Ні, просто забув щоденник в кабінеті, от і прийшов його забрати, немає часу базікати, вибач.

– Нічого страшного, Юнгі, – як тільки хлопець чує своє ім’я, то одразу злітає з місця і якомога швидше йде до класу, поки йому навздогін летить таке: – Ти завжди міг би запитати домашку в Пісочниці!

Але Мін вже під ніс посилає цього дурня на хуй, доходячи до кабінету. Нехай вчителі регочуть з жартів цього вискочки, нехай він такий класний, але це так дратує Юнгі, у нього аж потилиця починає свербіти так, що кожну блондинисту освітлену волосинку хочеться вирвати. Звичайно, старші вважають цього барана хорошим учнем, адже він завжди поводиться адекватно на людях, тому що за булінг його б давно вигнали зі школи, як і Дена з Ваном. Хто взагалі придумав ці безглузді прізвиська для банди замість звичайних імен? Хоуп, Ден і Ван, справжнісінькі ідіотські прізвиська, але Хоуп найдурніша, адже вона належить йому.

– Хосоку дайте мікрофон! — ось що чує Юнгі, закриваючи за собою кабінет і, зрештою, знайшовши свій щоденник тут. Він не хотів чути цього імені сьогодні вкотре, але довелося. — І нехай він читає тепер із третьої сторінки, після слів Івана Васильовича.

Так, його головного кривдника і, якщо вже на те пішло, хейтера, звати Чон Хосок.

Мін крутить кільце ключа кабінету на пальці і через ближні сходи біжить униз, чуючи, як голоси вщухають, тепер стає спокійнішим. Навіть тут, після уроків, у пізні чотири години вечора він зустрів його в школі, і настрій трохи зіпсований, але це вже звичне явище. З того часу, як Хосока перевели до цієї гімназії, життя Міна пішло по одному місцю практично відразу. До сьомого класу все було так просто і добре, але одразу стало зрозуміло, що Чон не припинить. І він не припиняє до сьогодні.

 

---

 

Хтось міг подумати, що Хосок такий собі синок багатих батьків, який просто купує всіх грошима, але ні, його батьки звичайні люди, які переїхали в Україну після одруження і залишилися жити тут, відкрили свій меблевий магазин і пізніше народили сина. У них вистачає на життя і на відпустку, але нечуваними багатствами ніхто не славиться. Хосок переманив усіх на свій бік банальними харизмою та інтелектом, хоч Юнгі не бачить у цьому парубку ні того, ні іншого.

За всіх розкладів тим самим у їх 11-Г мав бути саме Юнгі за всіма параметрами: досить заможні батьки, що тримають ювелірний салон, миловидне обличчя, бархатистий голос. Але його проблема полягає лише в одному: його азійська зовнішність. Його надто азіатські очі, надто азіатський розріз цих очей, надто не такий.

Більшість однокласників не бачила в цьому проблем, нехай усі вони звичайні європейські чистокровні діти, поки не з’явився Хосок. І все могло б пояснюватися харизмою, ось тільки найдурнішим у цій ситуації є те, що Хосок сам наполовину кореєць. Яка дурість, свій знущається з свого, щоб не стати жертвою! Наче Юнгі може змінити себе і стати звичайним українцем, без цих котячих очей і всього, що робить його корейцем. Хоча він часто хотів цього.

Юнгі багато разів плакав удома після школи, беручи в руки дзеркало і дивлячись на свої карі очі. Вони такі червоні від сліз, змучені та нещасливі, що стає погано. Хлопець щоразу плаче, віддираючи наклейки, що створюють йому другу повіку, і дивиться перед собою в нерозумінні. Він міг би стерпіти обзивання будь-якої дитини з великими блакитними очима, якщо вже на те пішло, але Хосок… Це все здається дурним підлітковим серіалом, а не реальністю. Адже його батько чистий кореєць, лише мати українка, і це лялькове обличчя не дає права забувати про свою справжню національність. Те, що в нього красива рівна лінія щелепи, V-подібна форма обличчя, лисячі очі та маленький ніс не дають йому права… Хоча серед підлітків України такі правильні азіати завжди будуть у пошані. Навіть Юнгі впевнений, якби Хосок жив у Південній Кореї, то вже був би айдолом і напевно дебютував би в бойзбенді. Можливо, у Міна просто занижена самооцінка і він не бачить власної краси, і в цьому полягає подвійне дно проблеми.

 

---

 

Пісочниця 11-Г

Хосок Чон, 18:24

Юнгі, ти нащо приходив у школу

Після уроків?

 

Ден Зотов, 18:25

Хтів твій виступ на лінійці послухати

Типу вирішив позалицятись <3

 

Хосок Чон, 18:27

Ден іди нах

Я тобі гей чи шо)))

 

Юнгі витирає руки після миття посуду, чуючи безперервні повідомлення з чату в Телеграм, і, беручи телефон зі столу, відразу розуміє, що справа пахне смаженим. Та сутичка з Хосоком у школі не могла пройти безслідно, точно. Хлопець набирає сили і друкує відповідь.

 

Юнгі Мін, 18:29

Хотів* @Ден

Ти так хвалився, що почав вчити англійську, що аж рідну мову забув

Лол

 

Хосок Чон, 18:29

Ой Мін досить чіплятись до слів

Ми ж просто жартуємо

А ти як завжди

Такий душний

 

Сьогодні Хосок, очевидно, втомився після репетиції, раз навіть не намагається вивести однокласника на конфлікт.

 

Аня Скрипник, 18:30

Хосок, заспокойся

Мені здається, ваша «недо-війна» затяглася

Ми все-таки не діти тут

 

Хосок Чон, 18:32

Ань, годі нас мирити

Ти повинна змиритися, що Мін гей і ніколи не буде з тобою))))

 

Аня Скрипник, 18:33

Думаю, це тобі треба змиритись, що я тричі тобі відмовляла: (

Не всім ти до смаку, любий Джей Хоуп ахах

 

З усіх однокласників, Юнгі і справді найбільше бачить подібність із собою тільки в Ані, їхній старості. Нехай вони близько і не спілкуються, але Мін правда вдячний їй у багатьох моментах, адже дівчина колись стала тією, що відмовила Хосоку у відносинах, давно, ще в дев’ятому класі, але Чон надто близько прийняв ту відмову, якщо досі намагається вивести дівчину із себе. Він не став бігати за нею, знущатися чи робити будь-що інше, що в його огидному стилі, але в повітрі при розмові зі старостою з боку Хосока прослизає та сама пасивна агресія. Він справді такий бідний хлопчик у душі.

— Цей лох так і не зміг прийняти те, що на його гарне личко ведуться не всі, — сміється Юнгі, сидячи на кухні і закриваючи розмову класу. — Тільки й може, що зі своїми дружками бігати першим поверхом і лякати молодших. Теж мені, авторитет.

Якби всі думали, як Аня, проблем було б набагато менше, але 11-Г нічим не відрізняється від типового класу будь-якої української школи: діти з юнацьким максималізмом, купою моральних травм, комплексів, які намагаються чи не дуже вчитися, щоб вступити у гарне місце і втекти від батьків. Є ті, хто не збирається чинити кудись у принципі, або ті, що поїдуть за кордон, але є й ті, хто просто сподівається на гроші батьків і вступити лише на платне. На щастя, в їхньому класі немає тих дівчат, що стають жертвами дурних ранніх почуттів і вагітніють від однолітків, тільки ті, що ставлять дурні статуси про вічне кохання, але й їх судити не можна, це етап, який кожен змушений пройти, пережити і пізніше посміятися. над своєю дурістю. Колись усі вони проаналізують свої вчинки, а поки що просто живуть у розквіті сил.

 

---

 

Юнгі в середині жовтня засмучує не тільки лютий вітер і сльота в місті, а й компанія Хосока. Його найкращі друзі Денис і Ваня, які так злиплися з крутим майже_ідолом Хосоком, що зреклися своїх імен і скоротили їх до більш англомовних варіантів Ден і Ван, це справжнє пекло. Якщо Денис досить високий, широкоплечий і цілком привабливий, з чіткими рисами обличчя, то Ван – його повна протилежність. У нього струнка статура, вузькі плечі та великі губи, що виділяє юнака здалеку навіть для таких кротів, як Юнгі. Дійсно, він практично ніколи не бачить цих двох окремо, вони завжди, навіть окремо від Хосока, тягають один одного на спині, б’ються на коридорі і один раз навіть посварилися через пельмені в їдальні.

Сварка Бійка через пельмені, щось епічне і, водночас, дуже безглузде.

Мало того, що вони друзі з пелюшок, то ще й живуть у сусідніх будинках. Якби не сильні відмінності у зовнішності, то можна було б подумати, що вони брати, а так само хтось міг би сказати, що Ден і Ван поводяться як парочка. Ну, чи не міг би, а сказав. Шуму було дуже багато, як і криків, але той, хто ризикнув припустити подібне, втік від розгніваного і червоного Вана дуже швидко, поки Ден сміявся осторонь. Безперечно, з них двох енгер іш’юс* спостерігаються у Вані. Юнгі не хоче припускати, що ці двоє просто ще не зрозуміли, що не зовсім вони гетеро, тому просто мовчки спостерігає за тим, як вони тягають свої тушки за головним гетеро цієї школи Чон Хосоком.

— Алло, Джей, – гукає друга Ден, застрибуючи на його спину і хапаючись за чужу шию, поки Хосок закашлюється і йде далі до роздягальні, — ти чого такий кволий сьогодні був на баскеті? Зовсім як дівчисько!

— Відвали від мене, відпусти! — Чон трясе всім тілом, розмахує руками і намагається скинути балакучого друга на землю, але той міцно тримається. — У мене і так спина болить після вчорашнього, тут ти ще навалив.

— А що було вчора? —Цікавиться уже Ван, підбігаючи в спітнілій спортивній формі після уроку. — Невже в тебе з’явилася дівка?

— Ага, якби ж, — мугикає Хосок, полегшено вдихаючи після відступу Дена та його відходу вперед, — я готувався до ЗНО з математики з репетиром до десятої вечора, думав, йобу дам із цими графіками та цифрами. Від цього і немає сил навіть два триочкові закинути сьогодні.

Хлопці йдуть останні в роздягальню, бо допомагали вчителю фізкультури, як найспортивніші хлопці класу, занести сітку з м’ячами та насоси до кабінету. Практично весь коридор першого поверху гімназії пропахся цим запахом після занять спортом, аурою спітнілих підлітків, що звучить і відчувається максимально важко, але хлопці на собі не відчувають цього і спокійно йдуть переодягатися. Їм пощастило, що за розкладом фізкультура стоїть останнім уроком і вони зможуть одразу після школи помитися вдома, бо в школі немає душових кабін. Директор сказав, що причиною цього є заходи безпеки, адже гімназії не потрібні утопленики, але всі й так чудово знають, що справа в грошах. Процвітає не лише бюрократія, а й кишеня Івана Васильовича.

Поки Хосок збирає свою форму в спортивну сумку, він не помічає, як Денис із Ванею шушукаються, сміючись під ніс і червоніючи від цього сміху. Вони поглядають на друга зі спини і про щось домовляються, розмахуючи руками та вказуючи пальцями на вихід із роздягальні. З днем дружніх підстав.

– Хо, там, здається, цей, – починає Ден, намагаючись сховати сміх, щоб здаватися серйозним, – Аня залишилася сама в роздягальні… Не хочеш зазирнути?

Останнє питання хлопець ставить практично пошепки, коли Чон вже обертається і дивиться на друзів, вмить перетворившись на серйозних людей. Вони бачать, як стомлене обличчя Хосока знаходить невеликий інтерес до ситуації, і він починає думати. Хлопець навіть не звернув увагу на другі двері роздягальні, що знаходяться прямо навпроти чоловічої, і тепер не розуміє, жартують друзі або говорять серйозно.

Адже вони як ніхто пам’ятають образу Чона на дівчину, що правда подобалася йому, але так і не прийняла його залицяння.

— Звідки ви знаєте? Чи бачили? — На запитання Хосока хлопці мовчки кивають у відповідь, придушуючи бажання посміхнутися. Вони не повинні видати себе. — Ну, ви тоді виходьте, а я зараз її налякаю.

З лукавою усмішкою Чон відчиняє двері з чоловічої роздягальні, випускаючи друзів у внутрішній невеликий коридорчик між двома кімнатами, а сам, жестом показавши тим вийти в основний коридор, підходить до дверей жіночої роздягальні та прислухається. Ден і Ван стоять біля дверей і пирскають слиною, передчуваючи свою підставу.

— Ну що, як справи? — З цими словами Хосок тягне двері на себе і вбігає в роздягальню, оглядаючи порожні лавки, чужу пару кросівок і кілька пакунків, що висять на гачках. Хлопець мовчки стоїть у ступорі, розуміючи, що тут Ані немає і в принципі, нікого немає. – Якого хріна?

Чон встигає тільки розвернутися, як бачить перед собою друзів, що запихають його подалі в кімнату, не даючи пройти до виходу, і поки Ван заштовхує Хосока в куток, Ден стоїть біля дверей, щоб зачинити її в потрібний момент. Момент, коли Ваня вибігає назовні, і Денис встигає зачинити жіночу роздягальню, хапає пляшку з водою та затикає її за ручку дверей, тим самим створюючи такий собі тимчасовий блок, щоб вони встигли вибігти з коридору.

— Нема чого бігати за Анею досі! — Кричить Ван за дверима, поки Хосок намагається вибити кулаками. — Це тобі урок, щоб ти більше не ломився до дівчат і не лякав їх! Біжимо!

За стіною чується тупіт, а потім зачиняються основні двері роздягальні ззовні, її теж чимось замикають. Треба тільки докласти сил, відчинити зовнішні двері та наздогнати цих потвор.

– Суки! — Юнак штовхається корпусом у двері, відчайдушно намагаючись відчинити, але в нього нічого не виходить.

Він штовхається знову і знову, налягає на двері і стукає всім тілом буквально до болю в ребрах. Якщо сьогодні він вибереться звідси, то має знайти сили, щоб відкрити оком Дениса ящик пива не менше.

— А що тут відбувається, блять?

Хосок завмирає на місці, чуючи голос позаду себе, і, як він повертається, то бачить перед собою Юнгі.

— Ти звідки взявся тут, чорт їбучий? – Кричить Чон. — Нікого ж не було в роздягальні щойно!

– Я півхвилини тому зайшов забрати свою сумку з нашої роздягальні, поки ви в дівчачій кричали, – спокійно відповідає Юнгі, зводячи брови і бачачи переляк на чужому обличчі. — Так що ж відбувається тут і чому ти намагаєшся вибити двері?

— Мене Денис із Ванею закрили в тій роздягальні, то ще й цю, придурки, замкнули! — кричить Хосок, знову кидаючись усім тілом на зачинені дерев’яні двері.

— Харош, Халк, – Юнгі відтягує однокласника вбік і вже сам підходить до дверей, дивлячись через дірку в ній, де колись виднілася замкова щілина. Ми обов’язково вставимо замок у роздягальню, хлопці, зачекайте. Дякую, Іване Васильовичу! Хлопець закриває одне око щось розглядає, поки Чон за ним закипає від злості. – Ага, зараз спробуємо по-іншому.

Така самовпевненість дратує Хосока, але його ребра явно вимагають відпочинку, тому доводиться стояти мовчки. В цей же час Мін хапається за ручку і смикає її на себе, на противагу тому, що робив Чон, а потім штовхає вперед, відчуваючи під рукою якийсь рух.

— Є прогрес!

Юнгі знову тягне двері на себе, і знову штовхає, і повторює маневр ще раз і ще, поки за дверима не чується глухий звук падіння, а потім Мін відчиняє двері. І це лише за одну хвилину!

— Ось ми і на волі, можеш бігти і бити морди своїм друзям, — поки Юнгі повертається за своєю сумкою з формою, Хосок у ступорі стоїть на місці і дивиться на підлогу: на пофарбованому в коричневий дереві валяється якась груба палиця, яку хлопці використовували як засув, повторивши трюк із пляшкою. Тільки тут через структуру палиці потрібно було не просто застосувати силу, а ще й розум.

— Ти додому йти сьогодні будеш чи як? — Питає Мін, виходячи в коридор і дивлячись на Хосока, який трохи повернувся в реальність. — Школа ніби не завжди працює.

— Що? Спасибі, — розгублено кидає Хосок, піднімаючи свою сумку з підлоги і виходячи за блондином. – Так, треба йти…

Юнгі впевнено ступає по тьмяному коридору, де тільки фільми жахів знімати можна, а не проводити уроки фізкультури, а Хосок плететься за ним, неначе загублений песик, бажаючи щось ще сказати. Мін навіть не дивиться, концентруючись уже на тому, що поїсть після приходу додому, але Чон, що ступає його п’ятами, втратив свою впевненість. Він ніби збирався йти бити своїх друзів.

— А… Цей… — Белькоче Хосок, обминаючи спереду Юнгі і боком повертаючись до нього. — Дякую?

— Я вже зрозумів, будь ласка, — Юнгі дістає телефон, навіть не дивлячись на Хосока, і заходить у якусь програму, збираючись надрукувати комусь.

— Давай я куплю тобі поїсти? — Хосок сам не знає, питає він чи пропонує, але вирішує наполягти. Хоче бути благодійником хоч один день свого життя.

— Навіщо?

— За те, що мене відкрив, навіщо ще, Мін? – трохи роздратовано відповідає Чон, пригнічуючи злість. — Давай, пішли в «Лотос», купимо щось і таке інше.

Юнгі мало не плюється від сміху з такої мови однокласника. Так, очевидно, чому Аня не стала з ним водитися, ніякої романтики.

— Ну, пішли, я все одно вмираю з голоду, пофіг, хто пропонує їсти. — Юнгі друкує кілька слів і одразу ховає телефон. Зараз не час для листування, варто підкріпитись.