Та нехай.

“Та нехай це лиш спогад майбутній. Я хочу попросити одне: не дай мені сповідатися перед богом, будь ласка, я грішна, поки я з тобою”. І сповідалась, і заливалася горем. Все рівно — нічого не вернеш. Поле сиріє, небо червоне, за кутом вже більше не коханий яр. Там пустка, там посивіли діти, а старі вмерли другий раз. я не хочу більше бродити, але брожу, допоки не відкажуть ноги — це покарання за те, що полюбила Вас. Не дозволено було, я знаю, але не спинила ти мене. Моя відрада, моя печаль. Я знаю, не любили Ви мій сум, мій біль, моє нещастя і мене. Та я любила, боже милий, краще б я не знала Вас. Краще б і далі дивилась на гори і бачила зовсім не близький там рай. Але ж то бачила. Але сліпа. Я зараз не гідна до бою. Німіють руки, болить голова і всередині серце нестерпно колить. Я не хочу вмирати без тебе, любове, і жити із Вами не знаю я як. Та нехай це лиш спогад майбутній, я хочу попросити одне: не дай мені сповідатися перед богом, будь ласка, я грішна, допоки ти не полюбиш мене.