Та, кого поцілувало сонце

Що може бути спільного між капітаном Монетної варти та принцесою клану з острову Тір-Фраді? Звісно, що нічого. Для неї він renaigse, який не розуміє законів її світу. Для нього вона прекрасне створіння, якою можна лише милуватися.

Мітки #передгет та #оповідь у теперішньому часі.

На такий нарис мене надихнула гра Greedfall (2019 року). Сама по собі вона маловідома, проте доволі цікава. Оскільки шанси на те, що мої шановні читачі будуть з нею знайомі майже мізерні, коротко опишу сюжет: є континент, аналог Європи 17 сторіччя, де вирує невиліковна смертельна хвороба, звідки і прибувають на загадковий острів Тір-Фраді головний герой – емісар Торговельної співдружності, його брат – новопризначений губернатор острову, та Курт – їх учитель з фехтування і старший товариш. У пошуках ліків від хвороби їм допомагає принцеса одного з тубільних кланів Сіора.

Деякі терміни, які є специфічними для даної гри:

renaigse – мовою тубільців Тір-Фраді “чужинець”.

doneigad – жрець тубільців Тір-Фраді, людина наближена до сили та секретів острову.

Монетна варта – організація найманців та професійних солдатів.

Мостовий Альянс – аналог близькосхідних країн, володіють знаннями з науки та техніки.

Колись я публікувала дану роботу на іншому російськомовному сайті, тепер переношу сюди.

Що може бути спільного між капітаном Монетної варти та принцесою клану з острову Тір-Фраді?

Звісно, що нічого. Проте це не заважає Куртові дивитися на Сіору, як на дивовижну квітку, захоплюватися нею, не знімаючи при цьому маски цинічного найманця. Вона зовсім не схожа на жінок, яких він зустрічав раніше. Ані фальші, ані удаваної грайливості. В ній відчувається щось дике, але водночас таке природне і правильне, що лякає та вабить водночас.

Між ними немає і не може бути нічого спільного. Для неї він приблуда та чужинець, який не розуміє законів її світу. Для нього вона прекрасне створіння, якою можна лише милуватися.

Але минає час. Дні сплітаються у тижні, їх об’єднує спільна мета — досягнення миру між остров’янами та людьми з континенту. І з кожним днем розмови біля багаття стають все більш відвертими і теплими.

Сіора завжди йде лісом ніби рідною домівкою, де їй відомий кожний куточок, кожна таємна стежка. Іноді йому здається, що лише від її ледь чутного шепотіння дорога стає рівнішою, трава перестає плутатися у ногах, а дерева підіймають гілки, щоб звільнити їм шлях.

Вона говорить з лісом як з давнім другом. Стиха торкається кожної рослини і ніби просить вибачення, коли доводиться їх зривати. І зілля, які вона варить під час коротких спочинків, здаються солодшими за мед і відновлюють сили краще за будь які зілля лікарів Альянсу.

І прокидаючись посеред ночі, Курт злиться на себе за те, що втратив пильність, і кожного разу бачить її тонкий, оповитий місячним сяйвом силует у темряві. Вона простягає руки до світу і щось тихо шепоче. Може про те, щоб Тір-Фраді був милостивий до незваних гостей. І тоді находить відчуття спокою і умиротворення, і сон знову бере у полон капітана Монетної варти.

Дівчина з любов’ю та ніжністю говорить про острів, про рослини та тварин, яких вони зустрічають дорогою, розповідає про традиції співвітчизників, але ніколи про себе.

І тільки одного разу на спочинку він все ж таки наважується спитати про те, що так давно його цікавило.

— Як тобі з цим? — Він несміливо вказав на гладеньке гілля дерева, що ростуть у неї з голови. — Тобі не боляче?

— Від чого? – дивується Сіора, розгублено торкаючись свого волосся і полегшено зітхаючи: — А, ти про це? Ні, зовсім не боляче. Це нормально для нас. Хіба боляче дереву, коли у нього росте гілля?

— Але ж ти не дерево…

Дівчина задумливо відводить погляд кудись вбік, ніби бачить щось недоступне для чужих очей, і промені призахідного сонця грають у її волосі такого ж кольору, як кора дерева. У такий момент вона здається такою чужою і незбагненною, що його обсипає морозом. Проте це відчуття триває лише мить, а потім Сіора м’яко усміхається йому ніби малій дитині.

— Всі ми діти Тір-Фраді — і я, і тенлан у гущавині лісу, і навіть найкрихітніший паросток на узбіччі. Всі ми єдині, і це, — вона торкається гілля біля скроні. — Це знак мого зв’язку з островом. У всіх doneigad він є. Зв’язок дає нам енергію тварин, стійкість дерев, робить нас сильнішими та допомагає зцілювати інших.

— І наказувати рослинам? Як тоді… — Курт затинається, зрозумівши, що нагадав Сіорі про смерть її матері, коли дівчина не тямлячись від горя прикликала рослини і ледве не вбила солдата Мостового альянсу.

Дівчина одвертається, і він готовий заприсягнутися, що в її зелених очах блиснули сльози. Як би остров’яни не вірили у неминучість смерті, її природність у коловороті життя, біль від втрати рідних вони відчували не менший.

— Пробач, — він нерішуче торкається її плеча, очікуючи, що вона гнівно скине його руку. Сіора здригається, проте не відстороняється, лише схиляє голову, витираючи сльози. — Я… я співчуваю твоєму горю.

Куртові хочеться обійняти її, втішити, але він розуміє, що це зовсім неприпустимо. Врешті решт, такі як він без вагань вбивають її братів та сестер, варто лише їм стати на шляху. З якого дива принцеса має мати до нього теплі почуття… Тому він радіє можливості просто торкатися її плеча і сподіватися, що вона пробачить йому необачні слова.

— Ми не наказуємо рослинам чи тваринам, як вважають renaigse, Курте, — нарешті промовляє Сіора, повертаючи собі стримано-привітний вираз обличчя. І тільки почервонілі очі нагадують про те, що трапилося хвилиною раніше. — Ми можемо лише просити. Про допомогу, про захист, чи… — вона затинається. – Помсту. І якщо наше прохання буде правильним, ми отримаємо те, про що просимо.

Тихо потріскує багаття, викидаючи іскри у повітря, гіркувато пахне зіллям, яке Сіора кинула у вогонь, щоб, за її словами, розігнати комах, а призахідне сонце хилиться до обрію, фарбуючи осінній ліс теплими кольорами. Вони з дівчиною сидять поряд, прикидаючись, що ніякої розмови не було, і займаються ремонтом зношених речей. Ще зовсім нескоро вони повернуться до Нової Серени, що привести до ладу одяг та зброю, а завтра напевне не уникнути чергового бою з дикими тваринами за право пройти вглиб острову.

І зараз вкотре Курт розуміє — він має її захищати. Неважливо від кого — тварин чи земляків. І нехай її долоні загрубіли від постійних тренувань з мечем, нехай у бою вона ненабагато гірша за нього і цілком здатна постояти за себе… Нехай… він все одно відчуває, що мусить її захищати, як колись двох занадто цікавих дітей, що стали для нього майже рідними.

Перш ніж сховатися за горами, сонце спалахує сліпучими прощальними променями. Дівчина несамохіть мружиться і Курт з подивом помічає усмішку на її обличчі.

Вона одне ціле з усім світом, то ж чому їй не посміхатися заходу сонця, немов давньому знайомцю. Чому тут дивуватися…

— У нас кажуть, що веснянки — -поцілунки сонця, — сам не знаючи навіщо говорить він і одразу ж прикусив язика — ото й дурницю сказонув.

Проте Сіора дивиться на нього не так як раніше, ніби з… теплотою. Проводить пальцями по прикрашених веснянками носі і щоках і знову усміхається.

— Не знала, що renaigse вміють підмічати подібне і так гарно говорити.

— То може варто дати нам шанс? — одразу ж ховається за маскою найманця Курт.

— Можливо… — задумливо одповідає дівчина. — Серед вас зустрічаються добрі люди… проте так рідко.

Подмух вітру зриває з дерев дрібне багряне листя, що кружляє у повітрі свій останній танок і поволі опускаються на землю, щоб весною дати їй нове життя. А деяке заплутується у волоссі, ніби дивовижні прикраси. І Сіора з ними здається ще красивішою.

— Дозволиш? — Курт простягає руку, випереджуючи її порух, і завмирає від власного зухвальства. Щоб горда донька острову дозволила подібну сміливість чужинцю, renaigse, як вона їх називає, — ні, такому не бувати ніколи.

Але дівчина нахиляється ближче, дозволяючи йому торкнутися волосся. Нечуваний вираз довіри, від якого у цинічного капітана Монетної варти завмирає серце. Мить, здається, розтягується вічністю, і навіть визбиравши листя, Курт не може відвести долоні, зустрівшись поглядом з Сіорою.

Момент теплоти, розуміння та довіри. Найсвітліша мить за останній час, найпрекрасніша за все його життя.

Скоро їх шляхи розійдуться. Між ними нема нічого спільного, окрім мети, що тимчасово звела їх разом. А потім… вона стане королевою свого клану, щоб дбати про нього і, ймовірно, одного дня захоче зв’язати себе з островом, назавжди втративши дорогу йому подобу.

А він дослужить свого віку, супроводжуючи та оберігаючи своїх учнів, щоб, впевнившись, що вони самі зможуть впоратися з усіма труднощами, піти на спочинок. І хтозна, може йому захочеться провести свої останні дні серед недоторканої природи, дивлячись у морський простір.

— Розкажи мені про Тір-Фраді, — тихо просить Курт і здригається, коли тепла долоня Сіори торкається його руки. Вона знову злегка усміхається і так само тихо починає говорити, ведучи його за собою у дивну, чужу й незбагненну, але таку чудову казку.

І він подумки дякує незнаним силам за те, що дарували йому ці миттєвості щастя.