Таємна кімната

Трохи перепочивши, ми обережно склали усе папірці назад у ящик та поставили на полицю шафи. Я узяла зі столу ручку і свій рожевий блокнот, зручно влаштувавшись на ліжку, продовжила залишати у ньому деякі замітки для книги, яка ніколи не буде закінченою. Брат зніяковіло сидів поруч зі мною. Він не любив, коли я писала у його присутності.

 

— Настю, я не рок-зірка, щоби ти у прямому ефірі розписувала мою біографію. У ній нема нічого цікавого, — насупившись, пробурчав Міша.

 

— Звісно, не рок-зірка, ти — крутіше! — обгорнувши руки навколо шиї брата, поцілувала його у щоку, після швидко повертаючись до блокноту. Так я могла записати декілька речень, відволікаючи пильність Міши. Його порожевілі щоки пізніше змусили мене усміхатися та не відводити з нього погляд.

 

Я все ще не могла до кінця зрозуміти, як само брат відносився до моєї ідеї написати про нього книгу. Перший час він казав, що я займаюся якоюсь нісенітницею та пишу, наче особистий щоденник, але не про себе — це мені швидко набридне, я перейду до чого-небудь більш художнього, а цей блокнот закину. Але його слова тільки спонукали мене частіше та детальніше записувати усі дрібні деталі його життя.

 

Щоразу, коли Міша бачив мене записуючу щось у блокнот, усе довше вдивлявся у рожеву обкладинку з конями, потім щось бурчав собі під ніс та йшов. Якось я перечитувала свої записи, коли ми снідали, від чого він раніше звичайного встав з-за столу та пішов на обстеження, зі словами «ця книжка тобі живого брата замінить». Після того випадку я намагалася завжди звертати на нього увагу під час роботи над чернетками.

 

Я закінчила описувати минувший пильний ранок, а до вечора залишалося ще багато часу.

 

— Більше не планую сьогодні щось писати, — я нарочито голосно захлопнула блокнот, привертаючи увагу Міши. — Попереду цілий день, тому пропоную продовжити прибирання.

 

— Що? — обернувся брат, піднімаючи брову. У кутках його очей та на лобі проступили зморшки. — Тобі не вистачило віршів?

 

— Добре, я зроблю це без тебе — відпочивай.

 

— Ні! — різко заперечив він.

 

Якщо б я могла подумки потирати долоні, то зараз робили б саме це. Я не могла упустити залишок вільного дня, не провівши його з братом. Будь-яка його емоція доставляла мені незвичайну радість, ніби я розпаковувала подарунки на Новий рік. А Міша не міг допустити, щоб я знайшла ще щось схоже на вірші без нього, тому у нього не було вибору, окрім як допомагати мені. До того ж, йому давно були дозволені легкі фізичні навантаження, навіть йшли на користь.

 

— Нам варто було б замінити це дитяче ліжко. Мені боляче дивитися на тебе вранці, — з жалем сказала я. — Купимо нове та зручне, а це можна куди-небудь здати.

 

— Куди, наприклад? — здивувався Міша, не опускаючи брову. — Ця рухлядь може згодитися лише на звалищі.

 

Зануда, — коли Наталка називала мене так, я навіть трохи здригалася. Звісно, мені ніколи не досягти її рівня відпускати слівця, але раптом це спрацює.

 

— Гаразд, напевно, ти права, — змирився брат, відповівши спокійніше. — Але не в тому, що я зануда.

 

Ти най-найкращий зануда! — хіхікнула я. — Але спочатку тобі треба пересунути стелаж, щоб нове ліжко вмістилося.

 

Міша ще довго буркотів, звільняючи широкі дубові полиці, забарвлені у білий колір, від своїх улюблених коміксів, ляльок, з якими я грала у дитинстві, компакт-дисків, які лежали недоторканими пару років, та від іншої всячини з достатнім шаром пилу. Усі ці у певній мірі антикварні штуки вже засипали пів кімнати і трошки ліжко, поки я продовжувала списувати блокнот. Адже герой моєї книжки почав виконувати дуже важливу місію, результат якої допоможе йому краще висипатися.

 

— А навіщо зараз цим займатися, якщо ми навіть не обрали ліжко? — здивувався Міша, двома руками опираючись на стіну. Він вже значною мірою висунув стелаж до центру кімнати та помітно втомився — важке дихання та почервоніле лице підтверджували це.

 

— Ну раз ти вже почав!

 

— Ця громадина дуже тяжка, — видихнув він. — І куди тягнути?

 

— В іншу кімнату, логічно, — коротко пояснила я, здавалось, ясну істину.

 

— Що? Ні, навіть не умовляй! — Міша виглядав переляканим. — Ти ж знаєш, я не можу довго там знаходитись.

 

— Тоді пересунь швидко, — я підійшла до змоклого від поту брата та пригладила його вологе волосся, що прилипло до чола. — Невже ти до сих пір боїшся? Вже пройшли роки, а ти неначе маленький.

 

— Ні. Але будь поруч, — він тривожно подивився на мене, не перестаючи важко дихати.

 

Якось я вже чула цю фразу.

 

Може, даремно я це все затіяла. З вигляду Міши не можна було сказати, що перестановка стелажа була схожа на легкі фізичні навантаження. Але він зробив вже достатньо багато, тому відступати на півшляху було пізно. Я намагалася допомогти, але конструкція була настільки важкою, що у мене не вдалося зсунути її ні на міліметр, навіть доклавши всі свої зусилля.

 

— Не можу, — Міша сів на підлогу, майже задихаючись, відкинувся до бокової сторони стелажа, коли той практично закрив собою прохід до спальні. — Боляче!

 

Я кинулася до брата. Він увесь стиснувся, примружив очі, підтискаючи ноги до грудей, поклав на них долоню та тихо стогнав.

 

Побоюючись, що Міша сидячи на підлозі у кімнаті згадає той день, коли я влучила у нього мішком з черевиками, я змусила його штовхати величезний стелаж через усю квартиру. Зараз я бачила те ж саме, що й шість років тому, тільки страшніше.

 

— Таблетки… червоні…

 

Пошепки брат видавив з себе тільки два слова, котрі приголомшили мене сильніше найфантастичнішого роману. Я зрозуміла прохання й відразу ж підбігла до стола з комп’ютером, в ящику якого вже протягом чотирьох років можна було знайти маленьку прозору коробочку з двома видами таблеток — синьою та червоною. Сині Міша приймав регулярно, для профілактики. А ось червоні призначалися для особливих ситуацій, коли біль могла несподівано повернутися, при загостренні. Останній раз брат пив їх після того, як виписався з лікарні…

 

Я схопила коробочку та недопиту чашку чаю, повернулася до Міші і, притримуючи його голову, допомогла випити ліки. Він сам практично не тримав в руці ні таблетку, ні чай. Його обличчя стрімко зблідло, було схоже на те, що він був тяжко хворий вже довгий час.

 

Брат продовжував протяжно стогнати трохи тихше, не розплющуючи очі, в очікуванні дії таблетки. Мені здавалося, зараз він виглядав гірше, ніж у відділенні кардіології, коли я вперше побачила його на лікарняному ліжку. Я взяла його теплу вологу долоню, відчувала її шалену пульсацію, ніби під шкірою нечисленні війська бігли в атаку, струшуючи землю під своїми чобітьми.

 

— Ти ж напишеш про це у своїй книзі? — Міша запитав все так само ледве чутно, повертаючись до мене. — Напиши… будь ласка…

 

Я не відповіла, сильніше стискаючу його руку, щоб відчувати і без того явне серцебиття. Поступово воно повераталося до норми, на душі в мене ставало спокійніше. Коли брат слабко зігнув свої пальці у відповідь та подивився на мене ясніше, повільно розплющуючи очі, я без роздумів допомогла йому піднятися через своє плече, даючи змогу спертися, провела до ліжка у спальню.

 

Кімната батьків була набагато більшою та просторішою, ніж наша. Більшу її частину займало високе ліжко, застелене білосніжною ковдрою з такими самими пишними подушками. По двом його сторонам розташувалися світлі тумбочки. Навпроти, біля другої стіни стояв старий бабусин комод з безліччю ящиків, якими мама охоче користувалась, з широким дзеркалом по всій довжині поверхні. Праворуч від ліжка, ближче до дверей, на вузькому журнальному столику був телевізор, котрий так любив дивитися тато. Спальня могла б відмінно загубитися на фоні якого-небудь засніженого поля. Вирізнявся тільки сірий дерев’яна шафа з висіченими на дверцятах візерунками.

 

Брат казав, що не хоче залишатися у спальні вночі, але в останній час зрідка заходив сюди. Тут він попрощався з батьками та не зміг поїхати на кладовище через перше післялікарняне обстеження. Тоді я була з ним…

 

— Прошу, будь поруч, — Міша стояв переді мною у костюмі зі свого шкільного випускного. За ним у ліжку лежали батьки, оточені шовковими полотнами. Навколо них неспокійно ходили декілька родичів у чорних вбраннях. — Їм ми вже не зможемо допомогти.

 

Я погодилася поїхати з братом у лікарню. Ми провели там майже увесь день. Коли повернулися додому, ліжко було ідеально застелено. Усю ніч ми сиділи разом на нашому дитячому ліжечку та заснули від втоми тільки під ранок.

 

Зараз Міша лежав на тому ж місці, де в останній раз бачив батьків, дивлячись на мене напіврозплющеними очами, не відпускаючи руку.

 

— Це все? — на його блідному лиці виділялися лиш чорні, як вугілля, зіниці. Брат не відриваючись дивився на мене, кряхтів та стогнав, його погляд був лякаючи неясним. — Вони лежали тут. А тепер тут лежу я… Чому ми не пішли у нашу кімнату? Я не хочу, щоби так… Не йди…

 

Він міцніше стиснув мою руку, потягнувши до себе, але я відпустила його та прибігла у нашу дитячу за ручкою та блокнотом. Повернувшись у спальню, сіла на край ліжка, ближче до брата. Він дивився на мене все так само, кінчиками пальців торкаючись мого плеча і явно помітив, що я принесла з собою, але був слабким, щоб заперечити.

 

Я подумала, що «якщо дійсно гідна написати свою книгу, а цей останній блокнот таки цінний для мене та допомагає з кожним днем стати ближче до мрії, тоді нехай він допоможе мені і зараз».

 

«Коли найхоробріший рицар у королівстві був поранений через необережність прекрасної принцеси та без руху згасав у її покоях, юна леді напоїла його еліксиром цілющим, який пробуджує хороброго рицаря…»

 

Сьогодні рожевий блокнот вперше запечатав на своїх сторінках те, що я ще не бачила сама. Дописавши кілька рядків, я поклала його на тумбочку та лягла поруч з Мішею, міцно обіймаючи хлопчика, який засинав.