Тату-салон

Перш ніж я встигла хоч якось відреагувати на слова майстрині, мою ліву долоню залоскотала вібрація. Поглянувши на екран телефона я роздратовано скрипнула зубами. Усміхнена пика Радченка вибішувила до коликів в голові. Чого-чого, а завзяття і нахабства цьому причіпливому «донжуанові» було не займати. Тяжко зітхнувши, я приклала смартфон екраном до стегна. Перевівши погляд на перстень я з кривою посмішкою сказала:

— Розумно. Треба буде якось і собі «липову» обручку придбати.

— А вам це навіщо? Невже ви більше не хочете щоб ваше бажання збулося?

На звабливих вустах Славки знову з’явилася монолізівська усмішка, на якій я залипла. Якби це бажання стосувалося її, я б не заперечувала аби воно збулося. Але якщо той, хто відповідає за виконання побажань має своєрідне почуття гумору і прагне під виглядом особливої людини підсунути мені Радченка — я пас.
Наша бабця нам з братом в дитинстві постійно казала: бійтеся своїх бажань, вони мають властивість збуватися. Бог усе бачить і чує. Якщо Всевишній збагне, що ви прагнете отримати те на що не заслуговуєте, ви потрапите до пекла. А потім завжди так моторошним хихотіла, що уся моя шкіра вкривалася сиротами.

— Шляхи Господні несповідимі. — благоговійно промимрила я, наче якась релігійна фанатичка.

Коли до мене дійшло, що я це бовкнула в голос мені закортіло себе вдарити. На щастя я втрималася від цього пориву, ще не вистачало аби мене забрали звідси в дурку.

Майстриня, мило хихочучи, повернулася до роботи. Я деякий час спостерігала, як голка заганяє під мою шкіру чорнило. Два нижніх яруса овальних камінців вже було закладено. Зауваживши, що це дійсно не так страшно, як мені уявлялося, я занурилася у роздуми.

«Цікаво, навіщо Славка розповіла мені про свою «липову» обручку? Це означає, що вона не вважає мене настирним клієнтом чи просто не вбачає в мені загрозу? Я б себе точно почала боятися, якби на мене ось так витріщалися, наче пришелепкуватий фанат на улюблену кінозірку…»

Зітхнувши, я знову втупилася в телефон, вирішивши перевірити хто і що накидав мені у месенджер. Непрочитаних повідомлень було більше сотні, переважна більшість з яких виявилися звичайнісенькою маячнею, щось на кшталт кумедних мемів, привітань з минулими святами і нагадувань про дні народження. Знайшовши серед іменинників аватарку своєї бабусі я подумки вилаялася.

«Трясця, як я могла забути про її ювілей? Щоб я не подарувала бабусі, єдине на що вона чекає — це на моє весілля і на появу правнуків. Знову доведеться слухати на сімейному вечері балачки родичів про те що моя матка от-от задубіє і що мені краще не затягувати з зачаттям дитини…»

Для бабусі і батьків я була (фіктивно) заручена з Денисом Мариничем, з яким ми разом навчалися в інституті. Денчик був таким самим стовідсотковим геєм, як і я. Прикидаючись закоханою парочкою я убезпечували себе від зайвих проблем, які б неодмінно з’явилися, якби батьки дізналися, що їхня донька не така як усі. Два роки нам вдавалося дурити їм голову, поки Денис не знайшов собі пару і не повідомив мене що він виходить з гри. Ось так я залишилася сам на сам зі своїми «баранами» і поняття не мала, як мені тепер виплутуватися з цієї ситуації…

Покашлювання біля дверей відволікло мене від невеселих думок. Коли Славка озирнулася до блакитноокого велетня, схожого на скандинавського бога, він осяйно їй усміхнувся, осліпивши мене білосніжною усмішкою. Вона вибачилася переді мною і, вимкнувши машинку, кинулася в його обійми.

— Святику, я така рада тебе бачити! Коли ти приїхав? Чому не подзвонив мені?

— Я теж за тобою скучив. Хотів зробити тобі сюрприз.

Міцно притискаючи її до широких грудей, білявий красунчик поцілував Славку в скроню. Вона захихотіла, тримаючи руки випростаними, щоб не забруднити чорнилами його куртку.

Від побаченого мене пересмикнуло. «Липова» була обручка чи ні, тепер це було не важливо. Надто щасливою майстриня виглядала, обіймаючись з цим Святиком.

«Господи, що за ідіотське ім’я?!»

Роздратування, що мене охопило, вилилося назовні. Як я не намагалася приборкати емоції, мені не вдалося прибрати з обличчя обурений вираз. Білявий велет здивовано кліпнув, коли зустрівся з моїм колючим поглядом. Накривши своє похмуре обличчя долонями, я подумки вилаяла себе.

«Якого дідька я поводжуся наче якесь ревниве їбанько? Проблем і без того вистачає, а я навіщось вигадую собі нові…»

Глибоко вдихнувши я почала шукати в телефоні номер Маринича. Мені треба було з ним терміново поговорити і спробувати вмовити Дена востаннє підіграти мені. Псувати ювілей бабусі звісткою про те що ми розбіглися — це останнє що мені хотілося робити.

Вибравшись з обійм скандинавського бога, Славка озирнулася до мене і з осяйною усмішкою запитала:

— Віта, ви не проти якщо ми зробимо перерву на десять хвилин?

— Ні. Я сама хотіла попросити у вас про перерву. — звівшись на ноги я стиснула і ростиснула пальці, не дивлячись на неї, — Якраз руку розімну, вона трохи затерпла.

Виходячи з кабінету я відчула легенький доторк до своєї руки, в якій тримала телефон. Не очікуючи цього я здригнулася. Підвівши погляд на майстриню мої брови вигнулися в запитувальні дужки.

— Точно все добре?

Волошкові очі дивилися на мене з занепокоєнням. Мабуть вона хвилювалася, що я можу накатати на неї скаргу в одній з тих книжок, яких я ніколи не тримала в руках. Або ж залишити гнівний коментар на її сторінці в соцмережах. Ця думка мене розвеселила.

— Так. — з посмішкою запевнила її я.

— Ви можете залишитися тут. Вам не обов’язково кудись іти.

Відчуваючи на собі вивчаючий погляд велета, який був вищим за мене на цілу голову, я відсмикнула свою руку від Славкиних пальців.

— Мені потрібно поговорити по телефону. Краще вийду на вулицю.

— Без захисної плівки я вас нікуди не відпущу. — Її брови насупилися, а мої здивовано підскочили в гору. Славка мовчки підвела мене до стола, взяла з полички рулон, відрізала від нього продовгуватий шматок і заклеїла прозорою плівкою незавершене тату. Перевіривши чи все добре тримається вона пояснила: — Не хочу аби ви підхопили інфекцію.

Подякувавши їй за турботу, я поспіхом підійшла до шафки, вийняла з кишені пальто пачку цигарок і вийшла на вулицю. Позбутися цієї згубної звички, було ще одним моїм нездійсненим бажанням. Однак мені дійсно наразі треба було заспокоїти нерви.

Набравши номер Дена я зробила затяжку. Він відповів майже миттєво, наче чекав на мій дзвінок.

— Ні!

— Що «ні»? — здивовано вигукнула я.

— Я не піду з тобою до твоєї бабусі.

— Звідки ти знаєш, що я дзвоню тобі саме через це?

— Бо ти ніколи не дзвониш просто щоб побазікати, — резонно зауважив Ден, — і я щойно розмовляв з твоєю бабусею по скайпу. Вона запросила мене на ювілей.

— Ну звісно, як тобі то вона дзвонить, а мені навіть словом не обмовилася. Чудово, просто чудово! — вдаючи обурення, пирхнула я. — Мої родичі люблять тебе більше за мене. — Маринич розреготався: не погоджуючись і не спростовуючи кинуті мною звинувачення. — Що ти їй сказав?

— Що не зможу прийти, бо мене відправили по роботі в Прагу.

— І бабуся тобі повірила? Вона думає, що ти працюєш баристою в фітнес-центрі.

Насправді Маринич заробляв гроші танцюючи в нічних клубах, розважаючи охочих до видовищ панянок. Моїм родичам про це було не відомо. Мені не хотілося аби вони отримали культурний шок, дізнавшись про рід діяльності мого «нареченого».

— Я вмію бути переконливим.

З цим складно було не погодитися. У Дена був добре підвішений язик. Він вмів забалакати кого завгодно.

— Навіщо ти збрехав бабусі про Прагу? Ти ж знаєш, що вона захоче побачити фотки.

— Не хвилюйся, будуть їй фотки. Ми дійсно летимо з Максом вранці у Чехію. Проведемо там разом вікенд.

— Рада за вас. — пирхнула я, розуміючи що мені все ж доведеться йти на сімейний вечір без дружньої підтримки.

— Ну, не дуйся, Вітоська. Хочеш я тобі щось привезу з Праги? Вонявки чи кабелку?

Я почала реготати. Маринич завжди знав, як підняти мені настрій. Помітивши на узбіччі знайому машину я напружилася. З неї вийшов усміхнений Радченко, тримаючи в руках велитенський букет лілій, на які в мене була жахлива алергія. Коли він почав до мене наближатися, я виставила руки вперед і нажахано пискнула:

— Не підходь до мене!