Тату з моїм коханням

Дощ розмірено тарабанив дахами будинків, вводячи місто в якийсь похмурий транс. На місто повільно опускалася ніч, а дощ так само не припинявся, перетворюючи дороги у велике дзеркало. Благо, у людини, що крокує тротуаром, була парасолька.

Довгий чорний плащ тихо шарудів під час ходьби його господаря, темна маска прикривала пів обличчя, а над чорним волоссям височіло такого ж кольору парасолька. Молодий чоловік розмовляв по телефону, тихо посміюючись з фрази співрозмовника.

– Все гаразд, мамо. – сказав Субін, усміхаючись, хоч його чудову усмішку приховувала маска. – Іду додому із занять. Все нормально, мені у другу зміну зручніше вчитися. Так. Бувай. Лягай спати. Надобраніч.

Поклавши трубку, Чхве сховав телефон у кишеню та посміхнувся своїм думкам. Мама завжди хвилювалася за нього і це було дуже мило. Жив він досить далеко від університету, але сьогодні вирішив пройтися пішки, незважаючи на дощ, щоб насолодитися нічним містом. Ну, в крайньому випадку, зайде в кафе. Що Бін і зробив, коли дощ почав посилюватися, поступово перетворюючись на зливу.

Хлопець зайшов до найближчого закладу, який привабив його вивіскою “Бузковий захід сонця”. Замовивши свою улюблену каву, студент дістав з рюкзака свою улюблену книгу і почав читати. У кафе музика була досить розслаблюючою та тихою, що зовсім не заважало читанню. Несподівано до приміщення увійшла досить галаслива компанія.

Це були молоді люди, одягнені у все чорне, як і Субін. Однак одяг у них був досить зухвалим, весь у ланцюгах, заклепках і ременях, які надавали брутальності. Але Су приглянувся лише один із них. Високий блондин із стрункими ногами, тонкою талією та пухкими губами, які він розтягнув у посмішці. А коли він повернувся до Біна боком, той аж дар мови втратив. На його шиї було татуювання – порваний ланцюг, що закінчується за вухом. Трохи згодом Субін роздивився ще одну – колючий дріт у вигляді серця прямо на гострій ключиці.

Субін страшенно любив татуювання і якось хотів зробити сам, але через старі погляди його батьків, це виявилося неможливим. Але ці малюнки на тілі незнайомця здалися йому справжнім витвором мистецтва. Та й сам хлопець нічого такий. Симпатичне обличчя, зухвала посмішка і струнка фігура. Гарний, нічого не скажеш.

– Іди ти в дупу зі своїми ідеями. – Сказав блондин своєму другу. – Я так минулого разу мало не здох, бодун бадьорий був. А все через тебе.

– Ну звичайно…. Ти просто йолоп і не зрозумів ніхрена. Абсент не п’ється в такій кількості, бовдур. – відповів інший хлопець з довгим каштановим волоссям.

– Сам ти йолоп. Нормально пояснювати треба, а не “я приніс, а ти ужирайся”.

– А я тобі мамка чи що? Напувати тебе треба було з пляшечки? – хмикнув шатен, отримавши потиличник від світловолосого.

– Господи, чому ви галасуєте? – похитав головою третій хлопець із чорним волоссям. – Сядьте вже за стіл мовчки.

Субін хмикнув і знову повернувся до читання своєї книги. Шумна компашка заспокоїлася і розмістилася неподалік від нього за столиком у кутку і почала щось тихо обговорювати. Та не встиг Бін добре поринути в історію долі головного героя, як до нього хтось підсів.

Відразу потягло неприємним запахом перегару і хлопець скривився, подивившись на незнайомця. Це був дорослий чоловік усіма своїми розмірами, нагадуючи колобка. Від нього несло неприємним запахом за три кілометри і у Субіна з’явилося яскраве бажання звалити від нього подалі. Незнайомець закинув руку на спинку його сидіння і розплився у кривій посмішці.

– А чого це такий симпатичний юнак сидить тут один і нудьгує? – грайливо спитав чоловік, а Субін ледве стримав блювотний позив.

– Молодий чоловік читає книгу і я був би дуже вдячний, якби ви дали мені спокій. – ввічливо відповів Су, на що незнайомець засміявся.

– Та годі. Зі мною веселіше буде. – він нахабно торкнувся гострого коліна хлопця і провів рукою по нозі, майже зачіпаючи пах. – Кидай своє читання, хлопче. Дуже розумних ніхто не любить.

– Я сам розберуся, гаразд? – насупився Бін і відкинув його руку. – Знайдіть когось іншого для розваги.

– Та чого ти ламаєшся? – не вгавав чоловік.

– Мужику, ти тупий чи що? З першого разу не розумієш?

Вони обоє обернулися на голос і побачили того самого блондина з татуюванням, що підійшов до них. Він стояв, схрестивши руки, трохи невдоволено дивлячись на п’яного гостя закладу. Субін здивовано підняв брови.

– Хочеш бути замість нього? – єхидно посміхнувся пікапер. – Не хвилюйся, сонечко, мене на всіх вистачить.

– Ага, хуйонечко. – цикнув блондин. – Нахрін ти мені здався? Може, я замість тебе хочу бути.

Якби Субін щось пив чи їв зараз, то він би сто відсотків вдавився. Він ще більше здивовано витріщився на свого захисника, через що здавалося, що його очі зараз викотяться з очних ямок. Але жоден із суперників не дивився на нього. Лише друзі блондина, що сиділи осторонь із глузуванням спостерігали за ними.

– О… То це твоя здобич? Але я можу поділитись…

– Дядьку! – підвищив голос світловолосий. – Підняв дупу і з’їбався нахрін, поки я добрий.

– Добре-добре. Не пінься. Я йду. – підняв руки чоловік і справді покинув столик Субіна, а його місце зайняв блондин.

Він мовчки відкинувся на спинку крісла і дістав пачку цигарок, затиснувши одну між зубами. Подивившись на Біна, він простягнув йому відкриту коробочку.

– Будеш? – запропонував він, на що Су похитав головою.

– Я не палю. – відповів Субін.

– Як хочеш. – знизав плечима той.

– Дякую, що допоміг. – скромно подякував йому Бін і чомусь почервонів, благо в тьмяному освітленні кафе цього не було видно.

– Та годі. Все нормально. – відмахнувся блондин. – Я посиджу тут, щоб він побачив, що ти зайнятий і знову не прийшов. Окей?

– Добре. – кивнув Субін, роздивляючись незнайомця.

Він надто естетично видихав сигаретний дим, тримаючи тонку сигарету між пальцями. Весь цей зовнішній вигляд – одяг з ременями, татуювання світле фарбоване волосся, сигарета в руках і незворушний вираз гарного обличчя – робив із нього справжню модель. Наче він виліз із обкладинки журналу.

– А ти чого в такий час по кав’ярнях ходиш один, а не вдома сидиш? – поцікавився “модель”.

– Вдома нудно. – знизав плечима Бін.

– А ти кумедний. – хмикнув світловолосий.

Субін не відповів. Йому чомусь стало так незручно. Він нервово подивився на годинник і стрепенувся. Виявляється, він досить довго тут пробув.

– Ой, мені час уже йти. Ще раз дякую. – сказав Су і почав швидко збиратися, викликавши усмішку у свого рятівника.

– Та немає за що. – відповів той, коли Субін уже попрямував до виходу. – Стривай!

Він повернувся до блондина, який загасив сигарету в попільничці і глянув на нього.

– Як тебе звуть хоч? А то раптом ти якийсь маніяк, а я тобі тут допомагаю. – широко посміхнувся незнайомець.

– Чхве Субін. І я не маніяк. – зніяковіло посміхнувся Су.

– О, який збіг. Я також Чхве. Тільки мене Йонджун звуть.

– Дуже приємно, Йонджуне. Ну… Тоді я піду?

– Іди. – тихо засміявся Джун. – Бувай.

– Бувай. – помахав рукою Бін і зник за дверима кафе.

І цей би випадок просто залишився одним дуже дивним спогадом у голові Субіна. Адже все, що він знав, це ім’я гарного юнака. Але, мабуть, їм судилося зустрітися вдруге.

З того дня минуло два тижні. Бін уже почав забувати прекрасного хлопця з тату на шиї та ключиці. Він виходив з університету, коли побачив його біля студентської парковки. Йонджун був одягнений не так, як у їхню першу зустріч. На ньому були широкі світлі джинси, біла футболка та пояс, що виділяв струнку талію. Але Субін впізнав його за двома знайомими татуюваннями і розпатланим світлим волоссям. Джун, помітивши його наближення, підняв свої сонячні окуляри на голову і яскраво посміхнувся.

– Привіт. – здивовано привітався Субін. – А ти як тут? Ти до когось прийшов?

– Так. До тебе. – продовжував усміхатися Йон.

– Що? До мене? Але як ти…?

– Як я знайшов тебе? – хмикнув Йонджун. – Чхве Субін. Дев’ятнадцять років. Навчається на першому курсі фізмата. Є домашній улюбленець – їжачок Оді. Друзі називають кроликом. Я, до речі, старший за тебе на рік так що називай мене хьоном.

У Субіна відвисла щелепа і він втратив дар мови, викликавши цим сміх у старшого.

– Ти… стежив за мною чи що? Чи ти якийсь крутий хакер? – приголомшено спитав Субін.

Йонджун знову засміявся.

– Ні, я на ін’язі вчуся взагалі. У мене друг айтішник. Він допоміг мені знайти тебе. – широко посміхнувся Джун.

– Очманіти. Але навіщо?

– Ти мені сподобався. – отак чесно зізнався блондин. – Тому я прийшов запросити тебе на побачення.

– На побачення? – Бін дивувався дедалі більше.

– Ну так. Але якщо ти, проти то…

– Ні ні! Я не проти, просто… Це так несподівано… – зніяковів Су.

– Тоді поїхали. – зрадів він і простягнув молодшому шолом.

Тільки зараз Субін помітив великий чорний мотоцикл, біля якого стояв Джун. Той одягнув другий шолом на голову, ставши схожим на інопланетянина, на досить сексуального, до речі, і сів за кермо, злегка просунувшись уперед.

– Сідай. – кивнув він, показуючи на місце позаду себе.

– А… Куди ми поїдемо? – поцікавився Субін.

– Побачиш… – через шолом Су не міг бачити його обличчя, але, судячи з голосу, він посміхався.

Бін несміливо озирнувся, помітивши із захоплених і шокованих студентів, що їх розглядали, і зрозумівши, що чутки по університету вже пішли, одягнув шолом і заліз на мотоцикл.

– Тримайся міцніше! – вигукнув Йонджун.

Мотор заревів і Субін, який спочатку просто стиснув футболку старшого в руках, різко обхопив Джуна за талію, щоб втриматися. Старший засміявся. Субін уперше їздив на мотоциклі. Спочатку він замружився від страху, міцно притискаючись до спини Йонджуна, а потім повільно розплющив очі. Світ навколо перетворився на каламутну димчасту завісу. Він переливався різними барвами, демонструючи красиву картину абстрактного художника. Вітер віяв у обличчя, але від нього рятувало захисне скло на шоломі. Субін усміхнувся, розглядаючи все навколо.

– Подобається? – спитав Йон, хоча його було погано чути через вітер.

– Так! – відповів Бін.

Він так і не зрозумів чому погодився їхати кудись із практично незнайомою йому людиною, але відчував дивне тяжіння до нього. Йонджун йому подобався зовні, а як людина… Може варто спробувати?

Вони приїхали на місце призначення досить швидко, Субін навіть не встиг насолодитися швидкістю їхнього транспорту. Щойно Су обережно зняв з голови шолом, він озирнувся з неприхованим захопленням. Вони були біля урвища на неймовірно красивій чорній скелі, де відкривався краєвид на море. Бін відкрив рот приголомшено розглядаючи шалено красивий краєвид. Він глянув на Йондуна, який широко посміхався, поклавши руки в кишені і надягши свої сонячні окуляри.

– Як тут гарно! – захоплено вигукнув молодший. – Я раніше не знав про це місце.

– Тепер знаєш… – хмикнув Йон і сів на край скелі, звісивши ноги вниз. – Сідай, Субін-і…

Бін здивовано скинув брови.

– На край? Це ж небезпечно. Раптом ми впадемо? – Бін інстинктивно зробив один крок назад.

– Я тут сиджу кожні вихідні і чомусь досі не впав. – відповів Джун і простяг йому руку. – Не бійся, кролику. Я ж із тобою. Я не дам тобі впасти.

Ці слова чомусь миттєво заспокоїли Субіна. Він повільно підійшов до нього, вклавши свою велику долоню в його, і опустився поряд. Рука Йонджуна була неймовірно приємною і теплою, через що Су жахливо не хотілося відпускати її. І він цього і не зробив, поки старший сидів спокійно і дивився в далечінь, не звертаючи ні на що уваги.

Море з тихеньким шумом хвилювалося, створюючи тим самим приємну слуху мелодію. Вони сиділи так мовчки і це мовчання не було незручним. Обом чомусь було дуже комфортно в компанії один одного і вони розуміли все без слів. Той самий ментальний зв’язок, про який завжди мріяв Субін.

Такі зустрічі були не один раз. Йонджун міг приїхати до нього кілька разів на тиждень і забрати до моря, де вони проводили час разом, попиваючи каву, спілкуючись про все на світі або просто занурюючись у ту саму комфортну мовчанку. Субін відчував, як за два місяці таких прогулянок страшенно прив’язався до цього химерного юнака, який іноді намагався робити трюки на мотоциклі, доводячи до інфаркту молодшого, палив дешеві смердючі цигарки, і розповідав усілякі байки низьким прокуреним голосом.

Йонджун не міг намилуватися ним. Су був неймовірно милим. Ці ямочки, світла усмішка, губки, що нагадують кролячу мордочку, змушували його серце тремтіти. Іноді йому здавалося, що метелики, що живуть у його животі, особисто віднесли у своїх лапках закохане серце Джуна прямо в руки Субіну. Коли він закохався? Він не знав. Просто зараз він чітко розумів – він закоханий.

– Я не питав… – відгукнувся Субін в одну з тих самих зустрічей, зробивши ковток солодкого латте, пінка від якого залишилася на верхній губі хлопця, роблячи його милішим,ніж зазвичай. – Але мені дуже цікаво. Що означають твої татуювання?

Йонджун усміхнувся і одним великим ковтком допив залишки свого гіркого американо. Він поставив порожній стаканчик поруч і провів пальцями по тому місцю, де мало б бути його тату.

– Розірваний ланцюг… Це символ того, що я вирвався із жорсткого батьківського контролю. – пояснив Йон. – Мої батьки жахливі консерватори. Вони люблять мене контролювати, забороняти мені щось та керувати моїми інтересами. Я п’ять років ходив на малювання, бо мама бачила мене художником, але я дуже хотів танцювати. І це лише один приклад із багатьох. Тому, щойно я став повнолітнім, я принципово, їм на зло зробив це татуювання. Бачив би ти, як мама злилася. У неї мало пара із вух не повалила.

Джун засміявся, змусивши Субіна мимоволі посміхнутися.

– А це… – Йонджун торкнувся серця з колючого дроту на ключиці. – Це означає, що весь цей час я тримав своє серце, яке тяжіло до танців, в кайданах. Але тепер я зміг вступити до танцювального клубу, а тату – лише нагадування.

Субін доторкнувся кінчиками пальців до звивистих ліній темної фарби на шкірі старшого і в того тілом пішли мурашки. Він застиг, затамувавши подих і спостерігаючи за діями Біна.

– Мені подобається… – тихо сказав Субін, посміхнувшись. – Завжди хотів собі тату.

– Чому не зробив?

– Мамі не сподобалося б. – знизав він плечима.

Вони зустрілися поглядами, в мить потонувши один в одному. Хлопці зовсім не помітили, як відстань між ними скоротилася, надто захопившись чужими очима навпроти. Але тільки-но їхні губи зустрілися в поцілунку, обох пробило струмом. Спочатку поцілунок був дивним і незграбним, але пізніше Йонджун, який взяв ініціативу на себе, з натиском запустив у його рот язик, злизуючи пінку від кави і проводячи кінчиком по рівному ряду зубів.

Субін швидко почав відповідати, відчуваючи, ніби його відносить на крилах кудись дуже далеко звідси. Вони цілувалися повільно, але пристрасно, відчуваючи, як голову зносить остаточно. Субін раптом усвідомив, що сьогодні відбувся найкращий поцілунок у його житті, зважаючи на те, що це перший і поки що єдиний його поцілунок. Йонджун повільно відірвався від нього, востаннє притулившись до кролячих губ, і м’яко посміхнувся. Субін нахилився ніжно-ніжно торкаючись губами до його татуювань, чому старший здригнувся і його дихання затремтіло.

– Хочу цілувати їх постійно…

– Що тобі заважає? – важко дихав Чхве-старший.

– Правильно. Нічого.

Поцілунки на шиї тривали, поки Джун здригався і закусував власні губи. А потім ці ж губи знову виявилися поцілованими Субіном. Йонджун хихикнув тихо в поцілунок, досить швидко перервавши його, щоб подивитися йому в очі і провести пальцями по гладкій порцеляновій шкірі шиї.

– Непорядок. Мені та моєму бойфренду потрібно обов’язково зробити парні тату. – тихо сказав Йон. – Ти не проти, кролику?

– Бойфренду? – здивовано перепитав Бін.

– Ну так. Тепер ти мій хлопець. Ти не хочеш?

– Ні-ні, хочу! Просто… Це несподівано…

– Тоді йдемо. – змовницьки прошепотів Джун. – Я хочу купити моєму бойфренду морозиво.

Субін лише посміхнувся, міцніше взявши за руку свого вже хлопця, і пішов за ним, вкотре сміючись з якогось чергового жарту. Чи знав він, що зустріне своє кохання так випадково? Ні. Чи шкодував він? Теж ні. Але вони увійшли один одному у звичку, і це не лікувалося. Та й вони особливо не хотіли. Вони були єдині один в одного. І більше нічого їм не потрібно було.