– Танцюй зі мною. Повільно

В напівтемряві їхні тіла злилися в повільному танці. Рухи були такими ніжними та стурбованими; кожен з них намагався протягнути цей момент якомога довше. Хотілось зупинити цю мить, отримати чарівну силу та вимахом палички змусити стрілки на циферблаті годинника завмерти.

Нехай весь світ зачекає.

Тиха мелодія лунала зі старенького програвача та розливалася хвилями кімнатою. Кожен куточок заповнився смутком, котрим були пронизані ноти. Вони чудово відкликалися в душі двох, що так сильно трималися один за одного. Чиї пальці були сплетені так міцно. Чиї серця билися в такт.

Вони злилися. Віддались один одному.

Досі присутня тріщина на вже пошарпаній роками плівці поступово розросталася. На її гіллях з’являлися нові безладні відростки. Наче безуспішно намагалася прикинутися живою. Вона начебто пам’ятала. Хоча вже давно не дихала.

– Танцюй зі мною. Повільно, – шепотів він, дивлячись в очі навпроти. Дививсь так, неначе найдорогоцінніший скарб світу зараз перед ним, знаходиться в його лагідних обіймах.

Обидва розуміли, що це їхня остання зустріч та їхні стежини розійдуться назавжди, так і не знайшовши точки перетину. Він більше не побачить його глибокі карі очі, що завжди відблискували та переливалися під сонячними промінчиками, неначе дорогоцінні камінці. Хоча Мін би заперечив, сказавши, що більше таких немає. Жоден митець світу не буде в змозі відтворити щось, хоча б на краплинку подібне ним. В них він завжди помічав і любив притаманний їм вогник. Надію. Силу. Запал. В них завжди горіло яскраве та, здавалося б, незгасне полум’я. Тії очі зараз меркли перед ним. Запал догорав. Втомлюючись. Вислизав, розчиняючись у повітрі.

Пересуваючись по канавках, голка звукознімача відтворювала образи спогадів, перегортувала сторінки книжки їхньої історії із заголовком «Декілька років тому».

Таке кохання вартує пера новеліста та трапляється раз в тисячі років. Щоб від «одного разу» до «до кінця життя і навіть після…». Дві загублені душі, блукаючи по світу, знайшли свою половинку. Немов все життя чекали один на одного. Вони були такими щасливими.

Подорож Європою. Вони могли про це тільки мріяти. Лежачи у ліжку, обіймаючись, малювати пензлем своєї уяви в найяскравіших фарбах те, як вони гуляють вуличками Франції та поїдають свіженькі круасани. А молодший би знову пробував той, що був у другого, тому що він здається набагато смачнішим.

Але то була реальність. Тільки вони удвох. Такі закохані. Вільні. Безтурботні. Та більше нікого поруч. Чімін змалечку марив там опинитись. Юнгі ж марив бачити його щасливим.

Одного дня під час прогулянки вуличками Праги увагу Міна привернула мелодія, що лунала з-під напіввідчинених дверей антикварної крамниці. По-весняному теплий вітерець розвіював їхнє волосся, граючись з ним. Уклонившись перед Чіміном, юнак, немов справжній джентльмен з вершків суспільства, спитав його дозволу на танець.

Хᴀй ɜᴀчᴇᴋᴀє

Сʙіᴛ Бᴏжᴇʙіᴧьний

Тᴀнцюй ɜі ʍнᴏю

Пᴏʙіᴧьнᴏ

Буᴛи щᴀᴄᴧиʙі ʍи ᴨᴏʙинні

Відтоді ця пісня належала їм. Назавжди. Разом з притрушеним пилом давності програвачем, що звучав зараз.

Лунали останні ноти мелодії, сигналізуючи про неминуче.

Чімін з такою ніжністю торкається м’якою долонею щоки Юнгі. Та ласкавий поцілунок у того на губах залишає. На обличчі іншого заграє лагідна посмішка, заради котрої він був готовий на все. Посмішка. Котру він так любив. Вона гріла його. Нібито сонечко, лоскотала своїми яскравими та теплими променями. А в серденьку від цього тепла розквітали цілі сади, засаджені найпрекраснішими квітами, яких ще світ не бачив.

Чімін вловлював в ній ті слова, котрі обоє так боялися сказати. Їхні язики німіли від однієї думки про те, що це повинно пролунати. Але, болючі, вони були присутні в повітрі та пробиралися до їхніх легень, здавлюючи, та заміщували собою кисень, викликаючи спазм усього тіла.

Вони щодуху пручалися.

Без заперечень. Вони кохали – сильно. Ніжно. Чисто. Віддано. Як тільки уміють люди. Сліди їхньої любові залишаться в оточенні цих стін. У відбитках їхніх пальців. На фотокартках. Між рядками віршів.

– Якби я і міг повернути час назад, я б все одно обрав цей шлях,– слова разом із шумом морозного та безжального вітру підносяться, губляться, вислизаючи з щілини у кватирці.

Остання нота. Тріщини. Плівка ламається на дві рівні частинки. Вона була колись живою. Колись по її венах текло життя. Та, на жаль, воно зупинилось.