Танець

1 вересня 1976 року

Ось уже шостий рік підряд Лілі викладала свої речі з валізи, щоб у червні знову скласти все назад. Зазвичай їй навіть подобався цей процес, але минулої ночі дівчина майже не спала, бо хвилювалася перед першим днем із титулом старости. 11-річна Лілі вмерла б від радощів, якби дізналася про значок, який її 16-річна версія тепер носить поверх мантії. Тож після початку обов’язків і довгого бенкету з сортувальною церемонією енергії на валізу і перестановку, якою займалася Мері, зовсім не лишилося.

– Вам не здається, що враховуючи розміри замку, вони не мали б поселяти нас по кілька людей в одній спальні ще й із однією ванною? – вкотре за останні роки почала ромову на цю тему Мері.

– А тобі не здається, що як людина, яка називається нашою подругою, ти занадто часто на це жалієшся? – пролунало у відповідь від Марлен.

– Слухай, я ж не маю на увазі, що я хочу від вас з’їхати, я просто хвилююся за всіх інших нещасних. Наприклад, Ремус. Уявіть, йому потрібно жити з Поттером та Блеком, – скорчила гримасу Мері, хоча з обома хлопцями вона дружила і навіть досить близько.

– Можливо, Ремус не надто проти спати в одній кімнаті з іншими хлопцями, – усміхнулася та пограла бровами блондинка.

– Ой, Марлс, тільки не починай зі своїми гейськими жартами, – сказала Мері, чим привернула увагу Лілі до розмови.

– Мері, ти не хочеш знову починати цю розмову, – у Марлен відразу зіпсувався настрій.

– Ні, не хочу, але не потрібно ставити на мене якесь клеймо гомофобки тільки тому, що я не вважаю, прийнятним жартувати про орієнтацію інших людей, – на цьому діалог закінчився, бо дівчина зайшла до ванни та зачинила за собою двері.

– Ну от, перший день і вже посварилися, – промовила Марлен і затягнула всі запони ліжка, таким чином відділившись від решти кімнати.

Лілі давно вже звикла до подібних суперечок між подругами. Вони були дуже різними і через це мали відмінні думки на безліч речей. Загалом таке можна сказати про багатьох людей, але ці двоє не вміли вчасно зупинитися і тому розмова регулярно переростала у сварку. Та це не змінювало того факту, що дівчата були найкращими друзями. Їхні образи ніколи не тривали довго. Дивно тільки те, що Мері зазичай була не проти жартів Марлен, чого б вони не стосувалися. Можливо, перша  інколи могла зайти задалеко, але навіть у таких випадках Макдональд рідко це коментувала, бо знала, що Маккінон врешті сама дуже жалкує про слова, що вирвалися невчасно. Тому Лілі вельми здивувалася, що Мері раптом заявила, що про орієнтацію неприйнятно жартувати. Марлен уже не вперше казала щось подібне про Ремуса, але це ніколи не було в поганому тоні. Торік дівчина сама зізналася подругам, що вона лесбійка. Звісно, це не мало ніякого поганого впливу на їхню дружбу, стосунки між ґрифіндорками хіба стали тільки ближчими, бо тепер Мері й Лілі краще розуміли третю з них.

Марлен наклала закляття-нетурбування, тому Лілі не боялася, що та почує їх із Мері розмову, коли та вийшла з ванної.

– У тебе все гаразд? Зазвичай ти так різко не реагуєш на подібне, – звернулася Лілі до подружки.

– Лілі, я дуже втомилася і в мене немає настрою на психоаналіз. Давай завтра поговоримо.

Із цими словами Мері повторила дії Марлен і теж загородилася завісами ліжка. Лілі так і лишилася сидіти на підлозі перед відкритою валізою.

7 вересня 1976 року

– Поттере, якщо твій снич ще хоч раз мелькне перед моїми очима, він залишиться без крил.

– Пробач, Еванс, просто хотів трохи потренуватися.

– У бібліотеці?

– Справжньому ловцю байдуже на полі він, чи серед книжок.

Лілі пробурмотіла собі під носа щось зі згадкою Господа, але навряд це була молитва вдячності. Ремус, що сидів біля неї, сховав посмішку за товстезним підручником із трансфігурації. Лілі обернулася до нього:

– Весело тобі? Подивилася б я на тебе, якби біля твого вуха постійно щось шелестіло, коли ти намагаєшся зробити конспект.

– Здається, ти забуваєш, що я живу з Джеймсом в одній кімнаті.

– Гаразд, 1:0 на твою користь, – засміялася Лілі та повернулася до своїх записів.

Та довго попрацювати їй не вдалося, бо в цей момент Мері підійшла до їхнього з Ремусом столу та голосно сказала:

– Пройшов лише тиждень навчання, а я вже бачу товстого Троля в моїй фінальній оцінці із зіллєваріння.

– Для чого ти взагалі обрала цей курс? Ти ж ненавидиш зілля і настійки ще з першого року навчання.

– Бо ти його взяла. Чи ти думаєш, що я радше б сиділа на якихось рунах сама, ніж страждала на уроках Слизорога, але з тобою за партою?

Лілі зашарілася, та ніхто не придав цьому значення. Усі давно звикли, що щоки дівчини набували кольору її волосся від найменшого компліменту. Її саму це дуже бісило. Який сенс учитися приховувати свої емоції, якщо твоя власна кров тебе постійно видає? Із іншого боку в цьому були свої переваги. Ні в кого не виникало питань, чому це вона червоніє від простої фрази її подруги. Хоча від компліменту Мері навіть фікус міг би зашарітися.

– Що ви робите, до речі? – дівчина звернула увагу на стопку книжок та пергаменту на столі.

– Просто домашнє завданя.

– Ммм, зрозуміло, – Мері вже втратила цікавість і підійшла до Джеймса та Сіріуса, що сиділи неподалік і займалися чимось далеким від домашнього, враховуючи, що Поттер швидко торкнувся  паличкою Карти мародера, щоб та стала звичайним шматком пергаменту, коли помітив, дівчину, що наближалася до їх робочого місця.

– Хлопці, може ви посвятите мене у своє таємничі заняття? – кокетливо промовила Мері, сідаючи на краєчок столу.

– Макдональд, на жаль, не можемо, але я забезпечу тобі місця першого класу на його виконання, коли все буде готово, – підморгнув Сіріус та відкинувся на спинку стільчика.

Лілі закотила очі та втупилася в книжку, при цьому літер вона не бачила. Мері та Сіріус завжди були такими. 60% їхнього спілкування складалися з флірту, який нічого не значив. У якийсь момент вони пробували побудувати стосунки, але безуспішно. Вони протривали два тижні від сили і назавжди лишилися темою жартів посвячених. Проте Лілі знала, що Мері була рада, віддати свій перший поцілунок другові, а не якомусь рандомному Рейвенклофцю, із яким у них могло бути вічне кохання довжиною в тиждень.

Того вечора дівчата слухали нову платівку Марлен, яку вона купила вкінці літа. Мері була в дуже гарному настрої, причини якого подруги не знали. Вона встала з підлоги, де навколо програвача сиділи вони втрьох, таким чином розімкнувши їхнє невелике коло. Дівчина почала танцювати. Просто танцювати. Лілі ніколи б не встала та не вчинила б так у кімнаті з іншими людьми, навіть якщо ці люди – твої найкращі у світі друзі. Вона не була сором’язливою у багатьох речах, але коли мова йшла про танці, про тіло… це було інакше. Староста дивилася на свою подругу і почувалася наче уві сні. Здавалося б, Мері просто стрибає з піднятими руками, це навіть неповноцінний танець, але те, як разом із нею підстрибували її темні кучері, як вона всміхалася, наче саме ця пісня, яку вона чує вперше в житті, була її улюбленою… Лілі не могла й не хотіла відвести погляд. Вона відчула, що кров знову починає приливати до її лиця і навряд зараз це можна було якось виправдати. Дівчина підскочила та протараторила, що, здається, забула одну зі своїх книжок у Ремуса й швидко пішла до дверей. Як тільки вона збігла сходами вниз, то помітила, що вітальня пустує, хоча було ще не так пізно. Лілі видихнула та притулилася спиною до стіни. Вона не надто часто вживала лайливу лексику, але зараз у її голові безперервно повторювалося лише одне: “Це пізда”.