Танець

– Вілле, – Ганнібал відчинив двері і з цікавістю розглядав гостя. Темні очі затрималися на обличчі Ґрема – спокійному і впевненому. Цей Вілл більше не боявся. Ні себе, ні психіатра. Цей Вілл вже не був таким чесним, як раніше. Говорив тільки те, що Ганнібал мав право знати. Не дозволяв залізти в голову. А його жорстка відвертість, коли він спокійно називав Ганнібала вбивцею, з кожною зустріччю подобалася Лектеру все більше.

Вілл грав з вогнем, проте робив це так, що полум’я не шкодило йому. А навіть як шкодило, він цього не показував.

Вілл насолоджувався опіками, що лишалися.

– Докторе Лектер, – впевнений виважений голос. Ґрем заходить у вітальню. Ганнібал не квапиться порушувати тишу. Спостерігає за відвідувачем, ніби Вілл – одна з тих грецьких статуй, що зненацька ожила і вабить довершеністю форм і ліній. Його хочеться малювати, ним хочеться милуватися, відчувати на дотик і смак…

Вони мовчки сідають один навпроти одного. Ґрем теж вивчає обличчя Ганнібала, і той злегка посміхається. Лектеру приємно, що увага профайлера прикована до нього. Приємно, що Вілл знає, хто він насправді, та не може нічого зробити.

Поки що не може.

– Про що ти хочеш поговорити? – питає Ганнібал.

– Про вбивство, що сталося у Міннесоті, – відповідає Ґрем. І додає: – Тобі би сподобалося. Шкода, що ти не прийшов.

– Фредді Лаундс писала, що у жертв були зшиті обличчя.

– Як дивно, що вона не зауважила схожість місця злочину з картиною Мунка, – кидає Вілл. Перед його очима постає та похмура сцена – огидна, гротескна, кривава і водночас прекрасна у своїй багатогранний моторошності. Тіла, що злилися в обіймах, недбало огорнуті темною тканиною. Обличчя сховані від допитливих поглядів одне за одним. І кров. Багато крові, що стікала по тілах. Її убивця розмазав по підлозі химерними візерунками.

– “Поцілунок”, – здогадується Лектер, котрий бачив фото з місця злочину. – Мистецтво надихає, чи не так? І кожен по-своєму передає враження від споглядання прекрасного. Навіть у такий незвичний спосіб. Що ти відчув, коли побачив жертв?

Вілл говорить обережно. Не варто Ганнібалу знати все. Одного разу він вже був надто відвертим.

– Я відчув захват убивці. Він вирішив перевершити Мунка і створити власну картину з живих людей. Він насолоджувався роботою, хотів, щоб вона викликала ті ж емоції, що й оригінал. Хотів показати, що закохані люди буквально стають одним цілим, розчиняються одне в одному. Особливий зв’язок, що виникає тоді, коли щиро кохаєш.

Профайлер дивиться в очі співрозмовнику, коли це каже. І Ганнібал зізнається собі, що ніяковіє від цього проникливого погляду. Чи усвідомлює Вілл, що зараз говорить не про абстрактних людей? Чи знає він, що зараз Лектер думає те ж саме?

– Що ти можеш сказати про вбивцю? – питає психіатр, аби відволіктися від власних почуттів. Вілл якось казав, що має розібратися з тим, що відчуває до нього. А чи розібрався Ганнібал зі власними почуттями?

Прикро, що Беделія вже його не прийме. Аналізувати самого себе важко.

– Щоб ти попередив його, як це зробив з Гарретом-Джейкобом Гоббсом? – хмикає Ґрем, іронічно всміхаючись.

Ганнібал відповідає схожою посмішкою, та питання ігнорує.

– Гадаєш, убивця спробує повторити ще якісь шедеври? – цікавиться натомість.

– Не “якісь”, – заперечує Ґрем, – а конкретні шедеври, де митці зображають кохання. Він бажає, – профайлер заплющує очі, згадуючи власні думки, – піднести любов, бо любов для нього замінює все. Тільки вбивця бачить це викривлено. Щось сталось у його житті, після чого він захотів привернути до себе увагу таким чином.

– Кохання – доволі суперечливе почуття, яке важко передати, не забувши про важливі деталі, – зауважує Лектер, – показуєш вірність – забуваєш зраду. Оголюєш душу – забуваєш про те, що в неї можуть встромити ножа.

– Кажеш так, ніби знаєш, що це таке, – не втримався Вілл. Ганнібал повільно опустив погляд.

– Вже знаю.

Ґрем розгубився. На що натякав його психіатр? Не хотілося розбиратися. Бо тоді почне думати про Лектера, як про людину з почуттями.

А хіба він вже так не думає?

Тепер і Ґрему стало ніяково. Він не став розвивати тему. Надто відверто. Надто особисто.

А, може, начхати на власні упередження щодо Ганнібала і розкритись, як він це робив колись? Вілл розривався між недовірою до співрозмовника і щирим бажанням ділитись абсолютно всім. Бо Ганнібал дійсно розумів його.

– Раніше не чув, щоб у тебе звучав Сінатра, – зауважує профайлер, вслухаючись у музику, – я гадав, ти більше любиш класику.

– Сінатра доречний тоді, коли закінчуються слова, а емоції лишаються невисловленими, – говорить Ганнібал. І Вілл розуміє прихований зміст його слів. І починає ненавидіти відстань, на якій розставлені їхні крісла. Підводиться й підходить до Лектера. Хода у Ґрема впевнена. Зараз він знає, чого хоче.

Ганнібал допитливо дивиться знизу вгору.

– Потанцюй зі мною, – каже Вілл. І сам дивується, як просто виявляється висловлювати свої бажання.

– Твоє прохання незвичне, але я не відмовлюся.

Ґрем вловив зміну в голосі Ганнібала. Приглушений і м’який. Ніби той чекав, що Вілл саме це запропонує. Втім, воно й не дивно. Лектер вмів і не таке передбачати, інакше давно б попався на своїх убивствах.

Вілл бере простягнуту широку долоню в свою. Підпускає Ганнібала до себе, обіймає. Йому не страшно, коли психіатр порушує його особистий простір. Ґрем усвідомлює, що якби можна було пробити двері до власної душі і впустити туди Лектера – він зробив би це. Натомість здоровий глузд аж волав про те, що профайлер наступає на ті ж самі граблі й нічому не вчиться.

Ганнібал дозволяє йому вести танець. Вілл не заперечує. Йому подобається, коли Лектер підкоряється, подобається влада, яку він відчуває. Ґрем несвідомо переплітає їхні пальці. Обидва мовчать, і це мовчання вкупі з довгими поглядами красномовніше за будь-які слова.

– Тепер я розумію вбивцю, – каже Вілл, – досконало знаю, що він вклав у свій варіант картини Мунка.

– Тебе так надихнув Сінатра? – цікавиться Ганнібал – вишуканий і елегантний. Сучасне втілення богемної невимушеності, до якої Ґрему було ще далеко.

– Мене надихнув ти, – прямо відповідає Вілл. Ганнібал у захваті від його чесності, коли мова заходить про їхні стосунки. Ґрем продовжує вже тихіше: – Якби я не знав, хто ти, то, певно, зажадав, щоб цей танець не закінчувався.

– А хто я? – питає Лектер. – Хто я для тебе, Вілле?

Замість відповіді той вимовляє дещо інше:

– Я хочу тебе поцілувати.

Лектер посміхається, задоволений словами Ґрема. Може, заради цієї миті варто було колись із ним знайомитися? Аби зараз просто коритися його бажанням.

– Давно хотів це почути, – киває він.