Танець відчаю

Останній подих, останній пірует

І лапи темноти беруть її в полон

От і закінчився безжалісний сюжет

Немов все те життя було жахливим сном.

– Ти ж впадеш, не можна так.

Нога дівчини зробила крок на дах, розпочавши відлік до свого останнього танцю. Годинник на вежі пробивав вже 12 годину ночі.
– Чому? Я порину в відчуття спокою та непроглядної темноти, мені буде добре. Там, я відчую свободу, і стану собою. Без обезцінення та ігнорування самої себе, без косих поглядів, без болю, – останнє слово потонуло в легкій посмішці, що лягла на потріскані від вітру губи.

– Але ти будеш сама.

• А яка мені до самотності справа? Я завжди була одна. Не могла відкритись повністю. Тонула в своїх емоціях, але не бачила руку допомоги. Таких як я тисячі, і не хочеться цього признавати, але нам всім потрібна допомога.

Вітер грався з білосніжною сукнею дівчини, немов вмовляючи зійти з 30 сантиметрових бортиків, що оберігали її від такої манливої безкінечності. Повний місяць освітлював дах п’ятиповерхового будинку, що був сценою для балерини.

Вона працювала в міському драм-театрі, беручи участь в виставах кожен тиждень, та безжалісно стирала пальці ніг в пуантах. Глядачі заворожено споглядали за кожним рухом, поглядом  та навіть диханням танцівниці, немов вона була Божим створінням, що зійшло з неба прямо на сцену.

• Чому ж ти не звернулась за нею?
• Допомогою? Я сильна особистість, принаймні так показую себе людям. Нехай вірять в мій образ, а я повірю слідом.
• Але ж ти обманюєш себе.
• Я знаю. Єдині слова де я можу використовувати слово «Я», це слова повні ненависті до себе.

Права нога піднялась в повітря, завмерши в ідеальному арабеску,  що в котрий раз показував бездоганність балерини. Люди в театрі після вистав завжди приносили їй квіти, та аплодували стоячи чи то з сльозами на очах, чи з посмішкою. Залежало від кінця шоу, де героїня помирала, страждаючи від нерозділеного кохання, чи вдало виходила заміж, ще й за коханого.

Прохолодна осіння ніч Парижу пропахла наскрізь спокійною тишею. Лише подекуди було чути відгомони стуку коліс карети та копит коней, що везли якогось вельможного графа додому від коханки. З даху відкривався блискучий вигляд на Залізну пані, що тільки-но відкрила світу свою красу.

• Ти впевнена, що хочеш це зробити? Все-таки в тебе за спиною слава, шанувальники, театр. Все що ти бажала та до чого йшла.
• Це була моя маска. Це була не я.

Оглянувшись  назад, вона не побачила біля себе нікого. З ким тоді  говорила балерина, кому відповідала?

А хіба тільки люди вміють говорити?

Коли зранена душа знаходиться на волосині від того, щоб самостійно канути в непроглядний океан потойбічності, до неї приходить Смерть. Намагається відговорити живого мерця йти до себе. Вона добра, та всіх без виключення рятує. От тільки деяких залишає жити, коли бачить хоча б маленькі іскри життя в очах, а деяких визволяє з кайданів свого фальшивого «Я» і забирає з собою на корабель смертників.