там, де папороть цвіте

Бабуся завжди казала про ліс та гори зі страхом, але ще більше — з трепетом та повагою. Ліси навколо їхнього села були густими, непроглядними, здавалося, вічнозеленими навіть в найзасніженіші зими, пахли хвоєю та мохом. Сонячне світло в них було екзотикою, а вітер, що гуляв поміж верхівок, створював то найстрашніші, то найчарівніші мелодії на світі. Гігантські сосни-велетні, волохаті смереки та  тисячолітні дуби спускалися з високих гірських вершин, чіпляючи собою хмари й тумани, хапаючись за каміння та урвища, плутаючись між мілких джерелець та яросних водоспадів, затихаючи до полонин та пасовищ з кучерявими м’якими овечками.

Юнгі в дитинстві подобалося слухати старі легенди та казки, коли бабуся саджала його коло себе перед великою вибіленою піччю, в якій тихо потріскували дрова, а сама в зимові вечори вишивала сорочки з пишним та складним візерунком. Вона розповідала маленькому Міну про неймовірних істот, жителів гір, про нявок та нічниць, чугайстра, лісовика, повітрулю. В цих казках ліс завжди був не просто місцем дії чи сценою — він був головною дійовою особою, наче живим організмом зі своїми легенями та серцем. Але більше за все Юнгі лякали історії про мольфарів — знахарів та чарівників. Зазвичай, вони були вихідцями із звичайних сімей, наділені від природи даром зцілювати чи лікувати, вони жили осторонь, були загадковими, але ніколи не цуралися допомогти. Проте під тремтявим світлом свічки, поки у вікна била завірюха, бабуся розповідала про інших мольфарів — темних, диких та відчужених, тих, хто жив глибоко в лісах, і сам бог віддав, над чим вони там чаклували. Вони були і не людьми, і не духами, ні живими, ні мертвими, були стихією у її первозданному вигляді — щось природно-тваринне, яросне та непередбачуване. Ходили чутки, що темні мольфари викрадали молодих хлопців та дівчат, залишаючи їх з собою назавжди. Можливо, саме тому малим Мін ніколи не ходив з хлопцями до лісу та завжди тримався осторонь зловіщої темряви, не зходячи з уже відомих стежок. Ліс був невід’ємною частиною його життя, але все одно лякав своєю величчю.

Та час йде крізь пальці, розмиваючись, як камінь у гірському потоці, казки лишаються там, де й мають — у дитячих спогадах та сивому волоссі баби. Поки одного разу багато років по тому, сільські хлопці та дівчата разом з Юнгі не вирішують піти шукати цвіт папороті в купальську ніч. Тим паче усі одного віку —скоро скриню чи гарбуза на видання готувати. Мін сміється, каже, що то все дурниці, лише дитячі забавки та пережитки традицій, але як чемний парубок стягує в бабусі свячену скатертину та найгострішого ножа. Молоді люди вирішують розділитися, щоб чесно кожному пошукати власного щастя.

І саме коли Юнгі опиняється посеред хащі темного лісу на заході сонця, він згадує усі ті легенди, які так дбайливо передавала йому у спадок його стара. На душі стає так холодно та лячно, наче перший морозець торкається осіннього листя, а ноги самі несуть його кудись, де було б не так лячно. Він бреде, не розбираючи дороги, забуваючи геть-чисто все, що казали селяни про те, як небезпечно сходити з натоптаних доріг. Міну ввижається світло попереду, тому він, плекаючи надію, що врешті дібрався до села, йде швидше, поки не вибігає до маленької галявини, захованої від цікавих очей крильми старих сосен. Який же ж стає великий подив, коли на місці ліхтарів під хижами, він бачить квітку дивної краси, яка замість сонця заливає світлом лісову хащу. Навколо неї парує буцім магічне світіння, її червоні, як кров, пелюстки дурманними пахощами розносяться навкруги, забиваючись у ніс, волосся, шкіру. Юнгі очам своїм не вірить, що всі вигадки разом перестали ними бути, і що саме йому випала честь знайти чарівний цвіт. Він обережно підходить неї, наче боючись відігнати марево, що наснилося, тремтячими руками торкаючись ніжних пелюсток, та зрізає квітку. Мін не встигає заховати їх під сорочку, коли поряд тріщить гілка, і він ледь не кидає дорогоцінну квітку просто на сухі смерекові гілки.

Юнгі обертається та бачить молодого чоловіка, що спокійно стоїть за ним на відстані витягнутої руки. Можливо, фортуна сьогодні посміхнулася не тільки йому одному.

— Трясця твоїй матері, я ледь не посивів, — Мін прибирає руку від серця, що б’ється у ребра, як навіжене, і майже видихає, коли розуміє, що це не один з юнаків їхньої компанії.

Ще не згасле світло від папороті освічує обличчя парубка, і Юнги робить крок назад. Перед ним стоїть не підліток з села, а кремезний статний молодий чоловік. Його волосся чорне, як дроздове пір’я, шкіра бліда, наче біле золото, а очі, великі та пронизуючі — темніше найлютішої ночі у грозу. Чоловік був дуже вродливим, настільки, що перехоплювало дух, але ще більше лякаючим, бо не може серденько не битися від страху, коли перед тобою стоїть ісполінська фігура в чорній муфті та з закрученими рогами, що йшли з голови. Мін відчуває, як серце вже б’ється в горлі, і робить крок назад, стискаючи квітку біля грудей.

— Хіба бабуся не розповідала тобі казок, Юнгі? — незнайомець каже, а парубку знається, що замість слів вітер гуляє між дерев.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

Мін відходить ще далі, врізаючись спиною в шерехату кору дерева, та слідкуючи за розмірними рухами незнайомця.

— Якщо зірвати папороть, що росте в хащі, що належить темному мольфару, він забере тебе під свій підвічний вінець як свою наречену.

Чужі слова відбиваються в душі та холодять душу, змушуючи Юнгі застигнути із завмиранням серця.

— Мене звати Чонгук, і я забираю тебе з собою, — каже мольфар, й останнє, що Мін бачить перед темрявою — темні, як гірські чорниці, очі.

Лісова галявина за секунду стає темною, навколо крутиться в танці старі ялівчині гілочки, а ліс стихає, приховуючи дві постаті від очей людських навіки.

***

до речі, у мене є телеграм-канал, заходьте на кавачай: https://t.me/egozavrrrarch