Так мало тут тебе

Пісні до всього фанфіку:

Немо – незнайомий мій брат

Без обмежень – вільні люди

Пісня до розділу:

Друга Ріка – Так мало тут тебе.

Я міг бути твоїм клоуном – могла б і ти,

Я міг бути твоїм клоном, бо такий, як ти.

Я беру тебе з собою,

бо не сходять без тебе  сонце і зорі.

Вайбер – гудки:

– Алло.

– Я хочу додому, – кричить на всю вулицю хлопець в телефонну камеру.

– Це лише перший день, синку, – вуха прорізає такий мꞌякий, рідний голос жінки середніх літ.

– І він був, як у пеклі. Вони майже увесь час розмовляють англійською. Ти казала, що – це українська школа.

– Українсько-канадська, – намагається вмовити мати.

– Яка різниця! Я хочу додому – в Київ. Тут все чуже, – не вгамовується юнак.

Анна стискає пухлі губи, зітхає – виходить з себе.

– Годі скиглити. Он людям їсти на Сході нічого, інші по підвалах ховаються, мертвих дітей з-під завалів витягують.

– Зате вони вдома. Мама забери мене, – майже розплакався хлопчина.

– Досить, набереш, коли заспокоїшся, – відрубає зв’язок.

   Хлопець піднімає очі до неба, до чужого неба, ледве стримуючи сльози. Усе чуже: і школа, і мова, і люди, і розмови, і птахи, і собаки на вулицях, навіть, не такі. Небо наче й блакитне, та не з таким синім відливом, як на прапорі, і верхівки дерев не такі зелені, і річка не так шумить, і земля не така родюча, і пахне не так скошена трава, і квіти не такі запашні,  і усмішки перехожих не такі добрі, і вечори не такі тихі,  і розмови за ними не такі душевні, і страви не такі смачні. І хліб пахне не так.

– Та все не таке, – психонув Гаррі.

   Людина така істота – цінує, лише, коли втрачає. От і ми почали цінувати свою країну, коли загроза її втрати стала грубим чоботом на горло. Стайлс втратив Україну – тепер вона живе не лише у спогадах, а й у невиплаканих сльозах, що стирчать у грудях та іржею розꞌїдають тіло.

  Боже, як він сумував… Здавалося б, за такими смішними дрібницями, як українське повітря, українськими зорями, вітром, очами незнайомців, літньою грозою, сміхом українських дітей, мовою без акценту.

Скільки ми всього не помічали….

   Тепер юнак був змушений жити у підробці рідного краю – канадському містечку української діаспори – Нохом, разом з батьком, якому завжди було насрати на сина, мачухою, яка його ненавиділа та одинадцятирічною сестрою, яка постійно робила шкоду та звертала все на брата, за що той постійно отримував на горіхи.

   Зголоднілий хлопець забігає на кухню, де саме прибирала зі столу Гортензія. Гаррі був певен, що вона спеціально накривала стіл за пів години до його повернення, щоб той натикався на пусті тарілки.

– Привіт. Є що поїсти?

– Ти сліпий? Каструлі перед носом.

   Стайлс уже перестав дивуватися грубому тону мачухи. Це в перші дні йому було боляче, від того, що вона навіть не привіталася по його приїзду, тільки закотила очиська, задерла голову і, фиркнувши, пішла в дім.

   Вже ввечері він почув причину такого ставлення, коли та сварилася з батьком і називала пасинка «байстрям та помилкою молодості». Ще в перші дні він намагався посміхатися їм та бути ввічливим, але через кілька діб зрозумів, що йому тут зовсім не раді. Гортензія будь-яким способом намагалася показати, наскільки небажаним гостем він був. Батькові взагалі було на все однаково, якби його тільки не чіпали після роботи. І Джей – чортеня, що якимось чином додумалося вилізти з пекла.

  Але ідосі серце трохи країлося, що ніхто не чекав тебе, щоб повечеряти, ніхто не пропонував смаколиків, не звав та не грів їсти. Ні він не був безруким. Хлопець в свої сімнадцять був доволі самостійним, просто так хотілося тепла та турботи, особливо на чужині. Він так скучив за мамою, постійно уявляв, як міцно обійме її, коли, нарешті вони знову зустрінуться. І чому він так мало обіймав її раніше?

– І на тому дякую.

  Жінка тільки фиркнула, відвернулася спиною, миючи посуд. Все чуже… Хлопець схопив булочку зі столу та побіг на другий поверх дзвонити Матвійчику. Йому так хотілося поділитися з кимсь враженнями про перший день в закордонній українській школі. З мамою розмова не вийшла. А так хотілося пожалітися комусь, похникати в плече.

– Привіт, – не встиг навіть скинути рюкзак та спортивку. Телефон – вайбер – Матвійчик.

– Привіт, Єгорчику, – голос майже не чути за шумом на задньому плані.

– Ой, а ти де?

– Ми групою йдемо в «Челентано». Та йду, – кричить комусь.

– Круто, а я…

– Зараз, малий, секунду, – екран затулюється рукою. Стайлс хмуриться в нерозумінні, навіщо йому затуляти екран? Що там?

– Добре, я бачу ти зайнятий. Просто хотів сказати, що суму…

– Бляха, зараз йду вже. Що ти казав?

– Сумую кажу, – нервує хлопчик.

– А. Я теж. Ти не проти, якщо ми завтра зідзвонимося?

– Авжеж, гарно відпочити, – вꞌїдливо прощається менший.

   Падає на ліжко. Навіть нема з ким поговорити, як день пройшов. Мати казиться від війни, батько ніколи не цікавився ним, Лізка за кордоном, там взагалі не зрозуміло, коли їй можна дзвонити з довбаними часовими поясами, навчанням у австралійському університеті та роботою, бойфренду не до нього.

  Хлопчина вмикає музику. Тепер лише українська – ніякої москальскої. Досить з нього, що улюблений співак, його кумир – Міягі, написав пісню в підтримку русні, та зняв кліп, де буквально показували могилу для України. Та й добре. Гаррі відкрив для себе стільки класних українських виконавців. Останнім часом він підсів на ретро. От, наприклад, зараз з телефона лунав трек Другої Ріки. На зеленому футбольні полі стоїть червоний диванчик, на котрому вигиналася красива брюнетка в чорній міні-сукні.

 Чи й собі розвіятися? Хлопець згадав блондина у шкільному кафетерії, що єдиний забалакав до нього в школі.

********************

Гаррі без цікавості колупає світ салат.

– Все не так, як вдома, – бурчить під носа. В Києві ніхто не жере салати на перервах і не тягає з собою сочки в пакетиках.

– Новенький?

   Стайлс підскакує від неочікуваності. Перед ним сидів фарбований блондин, з великими світло-блакитними очиськами. Він певно чекав відповіді, поки Гаррі оцінював його. Дурна звичка – намагатися прочитати людину по першому погляду у вічі. Цей пацан явно не ніс з собою загрозу, його усмішкою можна було освітлювати цілі квартали під час блек-ауту. Ось, він знову думає про дім.

– Так, новенький. Я – Гаррі, – протягує руку.

– Найл Хоран, – жме теплою долонькою. І навіщо вони завжди називають свої прізвища? Нахиляється до столу, ніби хоче розповісти таємницю століття, хлопець повторює за блондином. – Правда, що ти з України?

– Вже всі знають? – невдоволено відкидається на стілець.

– Ну ти перевівся у випускний клас, чувак. І у вас же там війна. Ну як воно?

– Перепрощую? Як воно?

   «Як воно». Це, коли ти прокидаєшся о пꞌятій від вибухів чи вмикаєш тєлік, а там сповіщують, що сусідня «братерська!» країна розпочала проти вас війну, чи коли без перестану виють сирени, і ти шукаєш п’ятий куток в хаті, чи коли ти дві неділі провів в бомбосховищі, чи коли рік готуєшся до ЗНО, а тобі не дають змоги здати екзамени, чи коли в тебе відбирають випускний або омріяний університет, чи коли вас з друзями розсипає по всій планеті, коли у вас навіть нема нормальної змоги зв’язатися через часові пояси, чи коли ти не можеш зустрітися зі своїм хлопцем, бо твоє місто бомблять, метро перекрите, чи хочеш того чи ні, відправляють за океан, де постійно потрібно спілкуватися з іноземцями і відповідати на блядські тупі запитання. Стайлс розлютився.

– Ти щось хотів?

– Приходь сьогодні на вечірку, в честь нового навчального року.

– Я не люблю вечірки, – ричить хлопець.

– Ця крута. У Ліама. Він багатій.

– То й що?

– Та круто буде, – не здається Хоран, – у нас заводять нові знайомства на вечірках.

– У вас все, не як у людей.

– А тобі потрібні нові знайомства, – ігнорує бурчання блондинчик. – Приходь у вісім. Ну тобто у девꞌять, ти ж знаєш, що у нас так?

– Та чув про ваші дурні звичаї.

   20.30. Після розмови з Матвієм стало ще більше тоскно. Чи сумував він так само, як Гаррі? Мабуть ні, тому, як навіть не виділив п’ять хвилин для розмови. Хоча, кого він обманює: Матвій – іскра, людина – емоція, людина – свято, поряд з ним завжди цікаво та весело. Він не створений для довгих відносин, особливо на відстані, особливо, коли ця відстань на невідомий термін. Ніхто не знає, чи побачаться вони ще коли-небудь. Гаррі злився на батьків, що силою запхали за бугор, на війну, що ламає долі, на довбаний океан, що розділяв їх.

– Та пішло воно.

  Хлопець схопив чисті боксери і направився в душ. Через пів години він стояв перед дзеркалом в чорних обтягуючих джинсах, білій футболці, з надписом «17», чорній мастерці і білих кросівках. Наче норм. Оглянув маленькі прищики на обличчі. Вдома він тирив мамину пудру, щоб замаскувати маленькі недоліки. Не красти ж пудру в мачухи? Хоча, яка різниця. Для кого наряджатися, перед ким крутити хвостом? Матвій все одно в Києві.

   Поглянув на себе з ніг до голови. Наче, симпатичний. Великі зелені очі, довгі вії, пухлі губи, ямочки на щоках, трохи дитяче обличчя, обрамлене шоколадними кучерями. Високий, трохи худорляве спортивне тіло. Матвійчик постійно називає його миленьким або маленьким. До речі, він там, мабуть, добряче розважається. Знаючи, як він може відпочивати.

  Гаррі ледь згадав адресу вечірки, чорт би побрав ці заморські назви. Юнак зрозумів, де вечірка ще за два квартали по бітам, від яких дрижали шибки та верениці дорогущих машин, Гаррі такі тільки по інтернету бачив.

  Оце доміна…. Щелепа відвисне. Перед ним – чотирьохповерховий будинок в сучасному стилі з сірого та чорного каменів, з одного боку оточений величезним басейном, в формі півмісяця, навкруги якого високі скляні стільці, у вигляді келихів та скляні лежаки. З іншої сторони дому величезний гараж. Тут все величезне. Гараж заповнений модними тачками, чому він не закритий сам Бог знає. Навколо нього великий сад, зі всілякими екзотичними фруктами. За ним слідкує, мабуть, ціла команда. До дому веде широка тераса, заповнена людьми. Натовп неначе на Майдані під час Дня Незалежності. Ось, він знову  згадує  Україну.

    Він думав все буде, як у фільмах. Червоні стаканчики, бухі студенти стрибають у басейн, всі трахаються у підворотнях. Але всі були, неначе пави, з вишуканими келихами в руках, та в такому дорогому одязі, що Стайлс навіть в секонді в люксі такого не бачив. Про вечірку тут нагадувала лише гучна музика та дикі танці. Але Гаррі був впевнений, що ці багатії по темним куткам роблять те ж, що і всі смертні – трахаються, зраджують та приймають наркотики.

  Хлопець зайшов до великої зали і був вражений ще більше. Повсюди були дорогезні меблі в середньовічному стилі, великі картини на стінах, вітальня була розміром з квартиру Гаррі, стеля на рівні четвертого поверху, а до іншої частини вели величезні камꞌяні сходи з підсвіткою. Три стіни були повністю скляними, з підлоги була видвинута плазма, розміром з Гаррі, де п’яна еліта грала у віртуальну реальність, повсюди були статуетки з дорогоцінними металами. І вони не бояться, що їх можуть вкрасти? Велика барна стійка з чорного скла, на якому все розмаїття елітного алкоголю, а найбільше Гаррі здивували офіціанти з тацями та білими комірцями.

– Ти прийшов? – хлопця хапає у ведмежі обійми той самий Найл зі шкільної їдальні та веде до барної стійки.

– Тут все таке…

– Охуєнне?

– Ага. Я такого ще не бачив, – не перестає дивуватися розкоші хлопчина.

– Ну це ж дім самого Пейна, чувак, – ніби він повинен знати все про цього багатенького Річі. – Що будеш пити?

– Та з мене такий пияка. Я тухну після трьох чарок.

– Ти дурник? Бери, поки на халяву дають.

– Ну може якийсь слабенький коктейль? – горбиться під тяжкою рукою.

– Добре, дай нам дві Хіросіми, – кричить Найл бармену.

– Назва не викликає довіри, – хмуриться кучерявий.

– Пємо, п’ємо, п’ємо, – стукає високим шотом Хоран. хлопці одним ковтком ковтають рідину.

– Єбать, аж ноги відняло, – хапається за нового знайомого Стайлс.

– Хах, значить, все, як треба.

   А далі Найл вливає в нього ще три шоти. Світ пливе, посмішка тягнеться, чужий світ здається вже не таким нестерпним, та і акцент блондинчика  не ріже вуха Гаррі до крові, вогники в очах брижчать. Хоран знайомить все з новими і новими людьми – Стайлс не може запам’ятати всі іноземні імена, тягає Гаррі то у вітальню, то покурити кальян біля басейну, то танцювати.

   Хоран дуже, дуже поганий в танцях, і це веселить Гаррі, він теж віддається українсько-англійським трекам. Хоран хапає його за руки, і вони стрибають під пісні, підспівують. Кучерявий думає, що Найл найприємніше, що сталося з ним в Канаді. Він такий веселий та простодушний. З ним так легко та весело. Гаррі танцює, піднімаючи руки з келихом нового коктейлю, сміється, відкидаючи голову і запихає тугу за домом в дальній куточок свідомості.

А потім в нього закінчуються сили, він обтирає чоло та опирається на барну стійку.

– Ну привіт, – приємний голос, як шелест лісу, обертає до себе голову Стайлса. Імпульсивно він закушує губу. Красунчик блищить блакитними очима, без слів запрошує продовжити розмову, а, може, і щось більше. А чому б йому не пофліртувати? Він молодий, симпатичний, п’яний і без розрядки майже пів року. Сам Матвій казав, що флірт  потрібен, як кисень.

– Пригостиш? – махає кучерями в бік бару.

– І що ми любимо? –  стає в притул, кладе руку позаду Гаррі.

– Точно не горілку. Не люблю давитися аби чим, щоб стрельнуло в голову. Люблю насолоджуватися процесом.

Вони обидва розуміють, що мова не про алкоголь.

– Два мартіні.

– Не занадто по-гейськи?

– А що в цьому поганого? – дивиться на губи, облизуючи свої.

– Хочеш жарт? – той ствердно стріляє оченятами у відповідь.

– Knock! Knock!

– Who is? – приймає гру красунчик.

– Whoоla?

– Whoоla who?

– Whoola who, – Стайлс клоцає пальцем за щокою, створюючи звук «П».

 Красунчик заливається приємним сміхом. Гаррі любить приємний сміх, а ще бути причиною посмішки, а ще флірт та красунчиків.

– Ти знав.

– Знав, але хотів побачити, як ти викрутишся. Жарти не твоє.

– А що твоє? – майже ображається Гаррі.

– Милі хлопчики, з зеленими очима та ямочками.

   Стайлс соромиться і ховає посмішку за келихом. А тоді красунчик ще з годину смішить Гаррі. А ще більше Гаррі любить, коли смішать його, з ким так просто і легко говорити про все на світі, хто не сприймає життя занадто серйозно. Звідкілясь зꞌявляється новий «друг» та тягне Гаррі в кімнату на другий поверх.

– Сім хвилин в раю.

– Що?

Я впевнений, що в Україні в таке не грають.

– І що це за гра? – обертається поглянути чи красунчик йде за ним. Йде, а ще хитро посміхається.

– Та таке, дитячі забавки.

  У великій кімнаті чоловік двадцять. Світло приглушене, музика не така гучна. Гаррі нікого не знає, крім Найла та красунчика, імꞌя котрого ідосі не відоме. Той сідає навпроти та підморгує, мовляв: «ти маєш вибрати мене». Посередині пуста текіла, пффф, ми що в пляшечку будемо грати? Дитячий садок. Ці канадці такі наївні. Та попри очкування Гаррі, пляшка обирає двох людей, які усамітнюються на кілька хвилин.

– Що вони там роблять? – шепоче сполоханий хлопець Найлу, – вони ж там не…?

– Зараз побачиш, – вручає пляшку блондин, – тепер крутить Гаррі.

   Хлопець дивиться на красунчика та сподівається, щоб горлечко вказало на нього. Щось ця гра здається йому не такою ж і дитячою. Сам Бог лише знає, чим вони там займаються. Надіюсь, не в «притулу» грають. Красунчик виправляється, в очікуванні. Але пляшка, як на зло, вказує на агресивно-красиву брюнетку. Хтось присвиснув. Красунчик засмучується. А Гаррі взагалі не зрозумів, що все це означає.

– Ходімо? – дівчина встає прямо перед сидячим Стайлсом. Він мовчки підвівся і поплентався позаду неї. Такі дівчата не подобались йому – вона зверхньо дивилася на все людство, була самовпевненою та самозакоханою, красувалася в своїй дорогущій сукні, з розрізом на все стегно та забагато пила – це все, що зрозумів про неї Стайлс за кілька хвилин. Чомусь, він так невпевнено почувався поряд з нею. Гаррі був профі у флірті з дівчатами, йому було набагато простіше спілкуватися саме з прекрасною половиною людства. Але ця…

– Ти з України? – з ходу запитує, обертаючись, Гаррі встрелює в неї. Хапаються одне за одного, хлопець за талію, а вона за біцепси, по яким водить нігтиками.

– Чому всі про це запитують? – йому хочеться відпустити її, але так боязко, що вона розсердиться. Її підведені чорні очі, ніби говорять: «ти все одно зробиш те, що я захочу».

– Ти, мабуть, дуже сміливий.

– Та що я? Хлопці в ЗСУ – от герої.

   Кому ти це розповідаєш? Чи не бачиш, з якого вона тіста зроблена? Махає головою, ніби «говори – говори, мені твій голос приємний», що насправді означає – «мені похєр». ЇЇ цікавить лише твій член. І Гаррі не помиляється в своїх судженнях.

– Хочеш поцілувати мене?

   «Ні», – думає Гаррі, а сам ствердно мугикає, і через секунду в його роті дівчачий язик. Йому хотілося колись поцілуватися з дівчиною, але з ніжною, мꞌякою, приємною, а поцілунок з брюнеткою бꞌє у виски. «Стерво» – заключає Гаррі, ось, що він зміг прочитати по її очам.

  Вона пхає хлопця до стінки комірки, яка ледь освічується з іншої кімнати. Йому не подобається, хочеться відштовхнути її. Але внутрішній голос кричить : «тоді тобі не жити». Він підігрує їй, тяжко дихає, коли та кусає губи, водить язиком як годиться хлопцеві, торкається сідниць. Коли вже закінчаться ці довбані сім хвилин? Вона водить нігтиками по грудях та животу під футболкою. Розстібає ґудзик на штанях. Божечки, що робити? Коли її рука проникає в труси, майже торкаючись чоловічого органу, Гаррі не витримує.

– Зачекай, – хапає тоненьку ручку, в золотих браслетах.

– Що не так? – обурюється, дме нафарбовані червоні губи.

Ну не розповідати ж незнайомці в перший день про свою орієнтацію? Це може зіграти з ним злий жарт. Стайлс ще толком не розібрався, як ставляться в Канаді до таких, як він.

– Я так не можу.

– Ти так жартуєш? – багатенька брюнеточка сердиться – мабуть, їй рідко відмовляють, точніше ніколи.

  Спасіння прийшло, звідки не очікуєш, у вигляді пацана східної зовнішності та яструбиним поглядом, яким він намагається вбити цих двох. Рука дівчини ще в його штанях.

– Що ти твориш, Елеонор?

– Не твоя справа, Зейн, відвали, – вона нагло розпихує хлопців в сторони та, махнувши довгим волоссям по облиичу Гаррі, виходить.

   А потім цей хлопець просвердлює дірку в Гаррі своїм чорним поглядом. Стайлс ще хвилин десять приходить в себе, вирішивши, що більше ніколи не буде цілуватися з дівчатами. Господи, він зовсім забув про Матвія. Він зрадив йому? Фактично – так, морально – ні. Хіба з дівчиною рахується? І якщо ти цього не хотів, і тобі зовсім не сподобалося. Тому ж тоді таке лайно на душі? Ну навіщо попхався на цю довбану вечірку. Він, навіть, встиг протверезіти. Голова почала боліти – йому потрібне свіже повітря.

  Гаррі обперся об бортик великої веранди, затуливши очі долонями. Такий дуркуватий вечір, треба було лишитися вдома. Він почув тихі кроки і приємний запах дорогого парфуму. Стайлс обернувся на невисокого хлопця. Той мовчечки запропонував цигарку, Гаррі взяв та підкурив з маленьких рук. «Такі холодні» – пронеслося в думках. Гаррі не може описати хлопця з першого погляду у своїй голові – забагато думок, знайомств, танців, сміху та алкоголю. «І очі холодні».

   Хлопчина відвернувся, а Гаррі вивчав мꞌякий профіль – довгі дівчачі вії, маленький носик, тонкі губи, мꞌяка хвиля волосся – хотілося торкнутися його, хотілося перевірити його на дотик. А ще хотілося хоча б ще раз заглянути в ці очі. Не дивлячись на те, що мозок був перегружений, Гаррі хотілося хоч якось описати його в думках.

  Хлопець ніби почув ці думки, знову повернувся до Гаррі. «Не холодні – крижані, і гострі, як лезо». Враз і Гаррі відчув себе голим перед цим пронизуючим поглядом.

– У мене є травка. Хочеш? – а голос, як мед, зовсім не відповідає крижинкам, замість очей.

   Він не вів його за руку. Гаррі пхали інстинкти. Хлопець влігся в дорогому костюмі на траву посеред саду, а Стайлс, як на повідку, потягнувся за ним, а потім влігся поряд, так близько, щоб відчувати запах його одеколону.

   Гаррі дивився на зірки та не розумів, чому вони стали здаватися йому бліднішими від цих небесно-блакитних очей. Стайлсу хотілося, щоб вони продовжували дивитися на нього, продовжували оголювати, різати холодом. Стайлс заговорив першим, дуже вже хотілося почути цей голос ще раз.

– Чому ти не запитуєш, чи я з України? – тихо і так обережно.

– Навіщо запитувати очевидні речі?

   І правда, навіщо запитувати, якщо і так всі знають. Скажи щось. В голові лише переполох та дві крижинки, замість очей.

– Як тебе звати? – Стайлс затягується запропонованим косяком. Він декілька разів пробував травку – не сподобалося. Але він не може відмовити цьому хлопцю. Здається, ніби Гаррі зробить все, що той попросить, лише погляне своїми очима.

– Луі, – три букви, коротке французьке імꞌя, але воно згорнуло нутрощі Гаррі в трубочку.

– Луі, – розлилося по вустам, хотілося повторювати ще і ще. Чому він не запитує, як звати мене? Чому він мовчить? Чому він покликав мене? Ну скажи щось, поговори зі мною.

– Моя бабуся з України.

– Справді? Звідки? – обпирається на лікоть, готуючись до довгої розмови, а ще так краще можна розглядати обличчя хлопця, дивитися, як його губи рухаються, випускаючи слова та дим.

– З Донбасу. Зараз – це окупована територія.

– О Господи. Вона залишилася там?

– Ні, вона майже все життя прожила в Канаді. Тут в усіх є предки з України. Бабусі більше нема. Це вона настояла, щоб я навчався в українській школі.

– Це від неї у тебе така гарна українська?

– Так, вона була вчителькою.

– Мені жаль, що її більше нема.

– Мені жаль, що тобі прийшлося стільки пережити.

– Страшно було. Дуже, – Гаррі ніколи не жалівся, але чомусь йому здається, що Луі не осудить його за це. Хотілося розповідати йому про все на світі. Хлопець хитає головою мовляв «знаю». – А я до війни розмовляв російською. – Господи, що ти несеш. Ні до чого адекватнішого не міг додуматися?

– Чому?

– А в нас майже всі так розмовляли. Дивно, що в діаспорі розмовляють чистішою мовою, чим в самій Україні. Мені важко перевлаштуватися, – знову він жаліється. Що Луі про нього подумає, що він жалюгідний слинтяй? Хотілося виглядати перед ним розумним та цікавим, а язик молов дурниці. Хлопець заглядає у вічі, і Стайлс ще більше губиться, в нього відкривається рот, він не може втриматися, простягає руку, щоб торкнутися цього красивого обличчя.

– Вибач, я не…- він прибирає руку від лиця, але тримає її в холодній долоні.

– Я теж не…. У мене є друга половинка. Я не зраджую.

Погляд небес темнішає.

– Правильно. Ненавиджу зрадників, – тон такий різкий, як кинджал, розсікає повітря. І Гаррі стає так соромно за ту дівчину Елеонор і за той неумісний флірт біля барної стійки. Гаррі не може відвести погляду від з’єднаних рук, від різниці в їх розмірі та температурі. – Певно любиш? – не розплющує очей хлопець, і Гаррі хочеться пальцями відкрити повіки силою, щоб дивитись не надивитись.

– Так, люблю, – чому його так тягне до Луі? Вони ж лише двадцять хвилин назад познайомилися? Але, якщо не торкатися, то хоча б говорити, хоча б чути цей голос, ловити подихи.

– Половинка тут?

– Ні, там вдома.

– Сумуєш?

– За половинкою чи за домом?

    Хлопець мовчить, мовляв вибирай, що хочеш сам.  До горла приліз підступний ком, ну не вистачало ще розревітися перед ним. Це вперше хтось запитав у нього про дім, вперше поцікавився тим, що він відчуває. Йому вартувало титанічних зусиль вичавити з себе лише одне слово: «Смертельно». Він відчуває гарячу сльозу на щоці і швидко стирає її.

– А я зрадив своїй половинці, – лютує сам на себе Луі.

– Чому?

– Не знаю. Ніколи не зраджував. А тут напився і … не знаю, що на мене найшло.

– Жалкуєш?

   Луі стискає губи та киває, розплющує очі. Вони мовчечки дивляться одне на одного три дні чи три хвилини, у Гаррі від його погляду крутиться голова, плетуться думки, і потряхують пальці. Гаррі так хотілося знати, про що думає Луі, дивлячись на нього?

– Вона пробачить тебе. Ви помиритесь.

– Чому ти так думаєш?

– Очевидно, що ти кохаєш її і щиро жалкуєш.

– Це не гарантує абсолютно нічого.

– Тобі неможливо відмовити.

Луі запитує піднятими бровами, посміхається, у нього така красива усмішка і гострі зубки.

– Твої очі, як українське небо перед грозою.

– Такі ж красиві?

– Такі ж мінливі.

– Тебе накрило, чувак, – так красиво сміється хлопець.

   Гаррі не міг допетрати, чому у нього такий красивий голос і сміх, і посмішка, і волосся, і очі, і рухи, і подихи, і все. І чому він до сих пір тримає руку Гаррі, чому так сильно хотілося прикласти цю руку до губ, чому Луі з кожною секундою здається все гарнішим, чого до нього тягне магнітом, чому його голос тягнувся, як мед, а пах він найкраще в світі, чому хотілося говорити з ним всю ніч, чому хотілося дивитися з ним на місяць та обговорювати сузір’я, чому так хотілося співати, чому в нього на повіках зꞌявилося українське небо, а потім він птахом летів над Дніпром і Поліссям, над Києвом, махав крилами : «додому», до рідної Прирічної, чому сонце пекло, а крила загорілися, але він продовжував летіти з останніх сил, поки крила не згоріли і він свічкою не почав падати вниз.

   Гаррі прокинувся на світанку, спина боліла. Він лежав кілька годин на сирій землі, в саду канадського мажора, дім якого уже не світився. Стайлс закутувався в дешеву спортивку, холод пронизував до кісток, як і зрада небесно-блакитних очей, не  таких синіх, як у Матвія, не таких світлих, як у Найла, а таких, яким снилося йому вбивче небо України. Він так і не зрозумів, приснився йому той хлопчик чи він його вигадав. Але він відчував себе таким покинутим. Як він міг залишити його одного спати на сирій осінній землі, навіть не розбудивши? А якщо б  Стайлс застудився до смерті? У Гаррі починалася істерика. Але тоді він нагадав собі, що Луі на нього все одно. Всім все одно, то чому якийсь незнайомець мав про нього турбуватися, ще й з такими холодними очами.

*************

– Накажи його.

 Чує крик Гортензії, ще не встигнувши зайти в дім. Він побачив на годиннику шість ранку, де на кухні вже чекали його опікуни.

– Де ти шлявся? – горлає розлючена мачуха.

– Був у друга, – прикривається від холоду та ярості Гаррі.

– Не бреши. У тебе нема друзів.

Так грубо, та хіба хтось хоч раз цікавився почуттями Гаррі.

– Познайомився, – косує на батька, шукаючи прихистку. Та замість того, щоб стати на сторону сина, він вмикає звичного каблука.

– Заспокойся, люба, – Дес обіймає жінку, яка б’ється в театралізованій істериці. – Якщо ти хочеш жити тут, маєш відповідати правилам.

   Хто сказав, що я хочу тут жити? – хоче кинути їм в обличчя юнак. Але боїться ще більше споганити ситуацію. Через пів року йому вісімнадцять, невже він не може заночувати у друга? Ніби вони забули, як самі були молодими.

– Ти наказаний. Два тижні домашнього арешту,- батько махає вказівним пальцем. Хлопчина бачить, як крива усмішка перемоги розрізає чоло мачухи, вона, навіть, не намагається приховати злорадство.

– За що? – кричить хлопець від несправедливості.

– Не прирікайся, – підвищує тон батько. – Зі школи одразу додому. І ти залишаєшся без кишенькових грошей.

– Та мені ледве на обіди вистачає тих копійок.

– Ти подивися на нього. Стули свою пельку і марш на другий поверх.

   Гаррі розуміє, що йому ніколи не добитися правда. Та і старшим вона зовсім не потрібна та його правда. Драти горлянку немає сенсу, тому він, як завжди, ковтає образу і йде в свою кімнату.

– Ти подивися на кого він схожий. У якого такого друга він ночував? У волоцюг? – продовжує настроювати проти пасинка зла мачуха.

   Стайлсу хочеться закричати їй прямо в писок, що, якби йому купували нормальні речі, то він би був схожий на людину. Свою малу вони як принцесу одягають. Хлопець мовчки зайшов у кімнату, грюкнувши двірьми і з’їхавши на долівку. Тепер йому прийдеться постійно сидіти в цьому ненависному будинку. Тільки цього не вистачало

   Туга за домом, пофігізм матері, відстороненість батька, ненавидна мачуха, холод Матвія – все це розꞌїдає його з середини. Йому хочеться верещати, та ніхто не почує. Коли в останнє в нього щиро запитували, як справи, як ти себе почуваєш, як тобі спалося. Дістало! Так хотілося, щоб хтось обійняв його,та тихенько сказав, що все буде добре, потерпи. Розуміє, що в останнє його обіймали в аеропорту більше чотирьох місяців назад. Так страшно, коли тебе нікому обійняти.

***********

   Анна була прекрасною матірꞌю. Завжди турботливою, розсудливою, розуміючою, доброю, люблячою. Вона завжди так ласкаво будила Гаррі в школу, тихо погладжуючи кучері сина, потім готувала смачні сніданки, ввечері приносила смаколики, розпитувала, як пройшов день, любила друзів сина, купувала їм чіпси та колу для посиденьок. Та і сама могла влаштувати посиденьки з любим синочком перед серіалами, або витягувала на прогулянку біля Дніпра на вихідних, цікавилися особистим життям. Він, навіть, розповів їй про Матвія, лише назвав його Машею. Вона одразу захотіла познайомитися з «невісткою». Гаррі майже наважився розповісти їй правду про себе. Але…

   Все це було до війни. Після перших бомбардувань, Анну ніби підмінили. Здавалося, що тут такого – сидіти днями перед телевізором та дивитися новини. Мільйони очей були прикуті до тєліків в той час. Після бомбосховища вона почала змінюватися,  абсолютно забула про Гаррі, про себе та про увесь світ. Вона перестали ходити на роботу, слідкувати за собою, турбуватися про сина, днями лежала на дивані, на всі вмовляння поїсти крутила головою.

   Стайлсу ледве вдалося затягнути матір до психіатра, коли її вже хотіли витурити за прогули. Через два тижні прийому антидепресантів, вона почала потрохи вставати, митися, говорити по телефону, ще через тиждень почала виходити з дому, а ще через тиждень повернулася на роботу.

   Але пігулки не повернули Гаррі маму. Щось в ній тепер так відрізнялося, ніби пустота з душі піднялася в очі, і вони були, як дві пусті криниці. Вона поверталася з роботи та годинами дивилася у вікно пустим поглядом. А ще у неї зꞌявилася нав’язлива ідея, що Гаррі помре. Вона довго обіймала сина і так сильно ридала, наслухавшись страшних історій на роботі в аптеці.

– Мам, ну чому ти так плачеш, ніби поховала мене.

– Якщо тебе не стане, я не витримаю. Треба щось робити, – вона хапалася за голову та кроками вимірювала квартиру.

– Мам, давай поїмо.

– Знайди щось на кухні.

   Але в холодильнику вже місяць назад повісилася миша. Гаррі зовсім не був помішаним на їжі. Але, як завжди, найважливіші речі усвідомлюєш, коли втрачаєш. Як багато означає: «синочку, що хочеш на вечерю чи я тобі смаколиків принесла, Єгорчику ну зїж хоч щось, тобі ще цілий день на уроках сидіти».

– Я тобі бутербродів на екскурсію поклала.

– Мам, ну для чого?

– А ще сік та снікерси.

– Ну мааам.

– Ось побачиш, ще дякую мені скажеш.

– Та ми б щось по дорозі купили.

– І яблучка. Тобі і Алісі. До речі, давно вона не заходила. Запроси її до нас на вечерю

– Досить нас сватати. Вона мені не подобається.

– Це тому що вона пухкенька? Повір, для життя – це нічого не значить. Головне душа.

– Розуміється, її вага тут ні до чого. Вона мені як сестра.

– Така хороша дівчинка. Все одно запроси. О, наробимо її улюблених вафель.

   Так багато речей ми не помічаємо. Скільки значать оті сніданки та смаколики. Це турбота, це любов. З початку війни в нього ні разу не питали, чи він їв взагалі. З початком війни він втратив не просто сніданки, він втратив турботу, він втратив маму. Вся її любов тепер заключалася в істеричному страху його смерті та нав’язливій ідеї випхати з країни. Війна зруйнувала увесь світ Гаррі.

Вайбер – Матвійко – гудки. На екрані зꞌявляється кохане сонне обличчя, з синіми величезними очиськами. Як же Гаррі обожнював такого бойфренда – теплого, сексуального, з хриплим голосом.

– Ти що ще спиш, соня?

– Привіт, маленький. Та вчора трохи дали жару.

– Як відпочив?

– Вогонь, – тре сині очі, а Гаррі падає в них.

– Я так скучив…

– Я теж за тобою сумую, маленький.

  Матвійко – остання крихта тепла в цьому крижаному світі. Остання соломинка надії, за яку Гаррі так відчайдушно хапається.

– Хочу бути поряд, – скиглить Стайлс.

– І що б ти зробив? – приспускає ковдру, оголюючи груди.

– Хеей, не опошляй, – хмуриться молодший.

– Ні, я серйозно. Я б зарився у твої кучеряшки, дихав би твоїм запахом, цілував за вушком, міцно-міцно притискав, до хрусту кісток. А що б ти зробив?

   «Заплакав» – комом в горлі стають гіркі сльози. Ніжність – така рідка річ в житті Гаррі. Чому? Чому блядь єдина людина, якій на тебе не все одно, знаходиться за пів планети. Чому все так не справедливо?

– Я кохаю тебе, Матвійко, – стискає перенісся, щоб хоч якось стримати ридання.

– Я кохаю тебе, Єгорчику, – Гаррі не вірить своєму щастю. Він готовий був зізнатися в коханні Матвію вже в перший день, коли ж сам так довго чекав цих слів. Він думав, що такий, як Матвій і не погляне на нього. А от – кращий хлопець на світі зізнається йому в коханні. А він навіть не може поцілувати його у відповідь. Кляті москалі вкрали в нього все.

– Ти ж не зраджуєш мені там? – сміється брюнет.

   Гаррі ненароком згадує ту красиву дівчину, з красивим імꞌям  – Елеонор, але з такою негарною, нахабною душею, – ну так йому здалося, за ті десять хвилин, що він її знав. Згадав її наполегливий язик в роті, і як сильно хотілося скоріше все закінчити. Чи мала вона значення? Абсолютно точно –ні. Навіщо старшому хвилюватися задарма

– Ти ж знаєш, мені ніхто, крім тебе, не потрібен, – щиро зізнається Гаррі. Матвій розуміюче тепло посміхається.

– Милий, мені потрібно вже вставати. Я і так проспав пів дня. Справи.

– Що за справи? – кутаючись у плед, запитує Гаррі – він до сих пір не може зігрітися.

– Та так, прикупити пару речей для універу. Нічого особливого.

– Добре біжи. Люблю.

***************

  Дівчина зацікавлено бігала небесно-блакитними очами по сторінками, слідкувала за словами, що зливалися та неслися стрімкою річечкою в думки. Вона так любила нові світи, що відкривалися для неї, разом з першими аркушами. Навіть батьки не завжди були в змозі відірвати її від читання та випхати хоча б на коротку прогулянку. Вона завжди обирала нову книжку, замість гучних вечірок, на відміну від близнючки Шарлотти.

   Також не любила, як Лотті, проводити дні на проліт у брендових магазинах та дорогих ресторанах, з елітними коктейлями та кальянами. Її улюбленим магазином був книжковий. Замість купи косметики та шмоток, її кімната була завалена стопкою прочитаних творів.

   Як можна не любити книги – дивувалася Ліліан. Там же стільки цікавого – там справжня любов, не те що ця пародія у Луї, та безкінечно змінних хлопців Шарлотти. Ти можеш проживати тисячі життів, відчувати всю гамму існуючих почуттів – ось де кайф, а не алкоголь та наркотики на цих нічних зібраннях, де молодь витворяє казна що. А ще книги дають безпеку, не треба потрапляти в халепу чи вмирати, як персонажі, а ще ніхто не розіб’є тобі серденько.

   Ще більше Ліліан не любила довгих безглуздих розмов по телефону. Сестра могла цілу добу висіти на слухавці. Для Лілі телефон слугував лише для зв’язку на всяк випадок для рідних, щоб прочитати електронну книгу або подивитися документальний фільм. Трезвон мобільного вириває думки з паралельного всесвіту, дівчина зітхає.

– Привіт. Еммм. Луі вдома?

– Так, але він спить після вечірки. Тобі терміново?

– Ні. Просто він не бере слухавки

– Він вчора знову напився. Ти ж знаєш, у нього проблеми.

– Тому і телефоную. Він вчора десь подівся, я не зміг його знайти.

– Не хвилюйся. З ним все в порядку.

– Добре… Добре… Слухай, може…., – довга тиша.

– Зейн? – дівчина дивиться на слухавку та дмухає в неї.

– А що ти робиш?

– Я… ? – Навіщо він запитує?Не розуміє дівчинка, – Книгу читаю.

– Ти це постійно робиш?

– Ні, – розгублено обманює. Їй чомусь стало так соромно. Ніби вона ні на що, крім читання, не здатна.

– Ти постійно з ними.

– А ти слідкуєш за мною? – тепер її черга соромити хлопця.

– А якщо так?

Вона не знає, що відповісти, щоки різко застилає рум’янець.

– Що ти читаєш?

– Це занадто мейнстримно. Ти будеш сміятися.

– Не буду. Обіцяю.

– «Портрет Доріана Грея».

– О. Ясно.

– Ти ж читав?

– Звичайно, – бреше наглюка.

– Всі її читали. Не знаю навіть, як я її пропустила.

– Мені зараз трохи не до читання. Школа, футбол, робота.

– Ох, вибач, розумію. – дівчині стає жаль кращого друга брата.

– Ні, все нормально. Просто справді мало часу.

– І про що ця книга?

– Ти ж читав.

– Я хочу, щоб ти мені розповіла.

– Тобі справді цікаво?

– Ну якщо про неї буде розповідати такий експерт.

Дівчина влягається на величезне кругле ліжко. Заплющує очі, кладе телефон на груди.

–  Добре. Вона про те, як душа красунчика відображалася на картині, яку він приховував. Ззовні він був молодий та прекрасний, а душа…. Картина стала просто жахливою і, з рештою, зруйнувала його. Якби в усіх людей дійсно на обличчях відображалося їх душа, у світі було набагато легше жити.

– Усі багатії були б страшенними – регоче юнак. А їй ножем по серцю. Ось чому краще бути книжковим черв’ячком, ніж спілкуватися з людьми. Особливо, з такими красунчиками, як Зейн. Вони думають, що їм все дозволено. – Бляха. Я не в тому сенсі. Не всі звичайно.

– Я зрозуміла тебе, Зейн. Гарного дня, – цідить крізь зуби дівчина.

– Ні, ні. Лілі, зачекай…. Ти.. Ти була б найгарнішою на світі – він знову заливає її обличчя томатом. І чому вона так різко реагує на прості слова? Яке їй діло до того Зейна? – Вірніше. Нічого б не змінилося. Ти б залишилася такою ж. Ну, якби була персонажем Домініка Грея.

– Доріана, – тепло сміється Ліліан.

   Вони ще довго сміються, Зейн зі всіх сил намагається розвеселити її, обговорюють книжки, любовну драму Луі та шкільні плітки. Ліліан ніколи так не робила. Але з Зейном хотілося говорити про все. Вона розуміє, чому брат обрав для себе бідного мусульманського хлопчика. Він один з кращих людей,кого вона зустрічала. Один з тих, заради кого вона б відклала книжки.

– Ми розмовляємо вже три години. У тебе, мабуть, справ купа.

– Сьогодні нема, – знову бреше Малик. Він уже три годині, як на перекурі в одній футболці, страшенно змерз, труситься, скурив майже всі цигарки. А ще йому прийдеться придумувати виправдання, чому він пропустив пів робочого дня.

– Я дуже вдячний твоєму батьку за роботу.

– Треба ж допомагати «своїм».

  Зейну хочеться вчепитися у волосся від цих слів. Бо йому ніколи не стати «своїм». Хоча Марк і дав йому місце менеджера без освіти, приймає його в себе вдома, і якось мириться, що кращий друг його золотого сина майже жебрак. Але йому ніколи не стати на рівень Луі, та він і не хоче. Він лише хоче бути настільки «своїм», щоб мати право запросити Ліліан на побачення. Але Марк прострелить йому голову, а Луі потім відкрутить її в труні за улюблену сестру, та і сама Ліліан йому не світить.

  Тобто вона світить, але лише, як далеке сонечко, гріє своїм теплом, пестить своїми промінчиками, дарує тепле сяйво, але тобі дозволено лише любуватися –  доторкнутися, дотягнутися не можливо. І Зейну залишається лише любуватися нею через сонцезахисні окуляри, бо на красу сонечка важко дивитися голими очима, а ще брат сонечка прикінчить за один такий закоханий погляд.

– Ти ще позвониш?

– Якщо ти хочеш.

  Вона відключається, і Зейн не впевнений, що це означає, але він так міцно стискає телефон, і ще дві години посміхається, як ідіот. Зейн боїться, навіть, відкрито поглянути на сонечко, а от інший хлопчина впевнений, що може дивитися на сонечко, що сонечко може бути його, він хоче володіти сонечком.

– Слухаю, – відповідає на дзвінок Ліліан, з тяжким зітханням.

– Привіт, красунечко.

– Угу, привіт. – вона занадто ввічлива, щоб послати його.

– Як воно бути найбагатшою дівчинкою в школі?

– Ти серйозно? У тебе взагалі нема ніякого виховання? – може послати – не така вже і погана ідея.

– Ой, я забув, які ви багатії – сноби.

– Що ти хочеш? – дратується дівчина.

– Давай сходимо кудись, – пропонує юнак.

– Не хочу.

– Ти що, все життя в тих книжках житимеш? – гнівиться хлопець.

– Все ж краще, ніж не пропускати жодної вечірки, як ти.

– О, та ти ревнуєш, – хлопчина думає, що його осяяла геніальна ідея.

– До чого? До чарки? – сміється Лілі.

– Яке побачення ти хочеш? – все ще надіється хлопак.

– Я не хочу, – вимовляє чітко кожне слово.

– Знаєш, на сто п’ятнадцятий раз ти погодишся.

– І що зміниться на цей раз? – вона вже втратила всю цікавість до розмови.

– Дай мені хоч шанс, – молить хлопчина.

– Я не хочу побачень, не хочу відносин. Скільки разів повторювати? – їй так не хочеться бути грубою. Вона й досі не навчилася нормально відмовляти людям. Завжди вважає себе винною.

– Але ж ти і не пробували. Ти, мабуть, ще й не цілована.

– Я відрубаю зв’язок. Гарного дня.

***************

   Гаррі відкриває вкладку «Єдиних новин» на Ютубі. Він кожного дня контролює смугу новин. Ну не може не думати про рідний український народ. Йому просто необхідно тримати руку на пульсі.

   Він чесно ридав над зображеннями Бучі, Дніпра, Бахмута. Хлопець не міг втямити, як у двадцять першому столітті могло все це відбуватися, як увесь світ міг спостерігати над відкритим тероризмом. Коли в Америці літак прострелив два хмарочоси, весь світ сколихнувся. До сих пір ця катастрофа вважається однією з найбільших трагедій сучасності. Москалі стирають з лиця Землі цілі міста, і планета не може вгамувати одну недокраїну. Гаррі завжди дивує, коли кажуть, що винен лише один виродок. Один чорт не може створити війну такого масштабу. В нього повинна бути велика команда. А більше винні ті, хто слухає цього виродка, в кого унітаз, замість голів. Гаррі так сильно ненавидить їх.

  Гаррі ніяк не второпає, що ми їм зробили. Жили собі тихенько, працювали, як бджілки, будували свій дім, хотіли бути прикладом, стати повноцінною Європейською державою. А сусід прийшов, та вбиває за любов до своєї країни, говорячи, що ми не маємо права ні на свою культуру, ні історію, ні мову, ні країну. Країну, яку ми виборювали сотні років.

  Пів року назад Стайлс дізнався, що він здатен так ненавидіти. Він завжди любив людей, завжди намагався бути привітним та усміхненим. Ні, він не був підлабузником, він просто був пиріжечком, який дуже любив людей.

  Але після 24 лютого 2022, він зрозумів, що здатен на вбивство. Прокинувшись від бомбардування та побачивши вбитих дітей, розбомблені дитсадки та пологові, побачивши відео, де маля помирає на руках матері, він вже наступного дня був у воєнкоматі, потай від збожеволівшої матері.

– Скільки тобі років, малий? – сміялися мужики у формі.

– Скоро буде сімнадцять. Яка різниця? Хочу захищати свою державу, – вимуштрувався хлопчик.

– Іди вчися.

– Візьміть хоч в тероборону. Встигну ще вивчитися.

– Яка тероборона? Йди до мамки. Молоко ще на губах не висохло.

  Мужики говорили, що скоро все закінчиться. Он Арестович запевняє, що через дві неділі все завершиться. У русні нема жодних шансів. Та природна інтуїція Гаррі вищала, що не будуть стягувати на кордон такі величезні сили, тільки для того, щоб трохи налякати. Та і до Києва тягнулися цілі колони російських танків. Деякі вже і на вулицях столиці бачили.

  Ідучи додому, хлопчина ледве не плакав. Хіба він винен, що ще такий малий. Як він такий молодий може допомогти передовій? Зібрав всі теплі речі, не залишив навіть теплого светрика на вихід : «Хлопцям потрібніше», дістав з банки заначку, що відкладав на новий телефон, заробивши в арт-кафе, співаючи англійських модних пісень, забрав всі закрутки з балкону, що бабуся передала. Склав все в торби, ледве дотіг до гуманітарної допомоги.

  А тоді, сидів в бомбосховищі, розглядаючи втомлені обличчя – ось мати заспокоює трирічну доньку, ховає під куртку, ніби та може врятувати від страшної війни, витирає налякані дитячі гарячі сльози, ось молода красива пара  в татухах та пірсингу, тільки тиждень назад одружена, заспокоюють по черзі одне одного, а ось літня пара, дідусь пускає одиноку скупу чоловічу сльозу, коли прильоти надто близькі та гучні, поряд скромно одягнена жінка молиться на колінах. Чи допоможуть її молитви? За що нам це, Господи?

Гаррі тихо тужливо заводить через сльози:

Ой у лузі червона калина  похилилася – поодинокі голоси підтримують його

Чогось наша рідна Україна зажурилася – голосів стає все більше

А ми тую червону калину підіймемо – навіть набожна жіночка покинула свої молитви, та присіла на долівку, вкриту ковдрою

А ми нашу славну Україну гей гей розвеселимо – коли гул голосів стихає, чути лише один  – такий тонесенький та ніжний. Це трирічка виводить ноти. І посміхнулися всі, навіть, ті, хто не хотів посміхатися, навіть ті, хто не міг, кому було боляче, той, хто плакав, і той, хто журився. Ширше всіх посміхався Гаррі.

   Ось, коли він полишає мрії про шоу-біз та вокал, про омріяний ВУЗ та сцену. Він вирішує – тільки йому виповниться вісімнадцять, вступить до лав ЗСУ. І, навіть, якщо війна завершиться, він все одно стане воєнним, щоб більше ніхто не смів сунутися в його рідний дім.

   І не заради грошей чи політики, а заради оцих людей, які ні в чому не винні, вони не заслуговують на це лихо. До 24 числа хтось із них збирався до школи, дитячого садочку, хтось чекав підвищення на роботі, хтось збирався на УЗД, щоб дізнатися стать маляти, хтось хотів одружитися чи влаштувати романтичну вечерю, хтось нарешті здолав тяжку хворобу, але точно ніхто не чекав війни, ніхто на це не заслуговував. Гаррі збирався здати ЗНО, відгуляти день народження, випускний та піти до омріяного університету. За це його хочуть вбити? Тому він бандерівець та нацист?

  І зараз, через чотири місяці, в Канаді, він мріє не про гучну вечірку, не про кохання, не про виш, а про те, як він повернеться до рідного дому, як обійме маму та гордо вручить паспорт у воєнкоматі.

– Що за імꞌя таке? Гаррі..

– Батько канадець. Можна просто Єгор.

Це все, що Гаррі потрібно для щастя – Україна,  дім, обійняти маму та автомат, щоб мочити клятих москалів.