Такий довгоочікуваний день нашої зустрічі

Майку Віллеру:

Суботній ранок. В такий час я зазвичай сплю в своєму скриплячому ліжку, але сьогодні- особливий день. Через декілька хвилин я побачу Тебе!

Арґайл сьогодні привіз нас до Каліфорнійського аеропорту по проханню Джонатана. Піца-Фургончик  тепер асоціюється в мене не тільки зі шкільними буднями та укуреним братом, а й з цим днем.

Вночі я майже не спав, все прокручував в голові нашу майбутню зустріч. Що я маю сказати? Як мені одягнутися? Може мені варто почекати вдома? Чи показати тобі мій малюнок? Мої листи?. Але всі питання врізалися в одну грубу істину: Ти- хлопець Од, не такий як я, не зрозумієш, презиратимеш. Але якийсь лукавий вогник надії все ще живе в мені, як я б не намагався його припнути. Саме тому, я як дурень зараз сиджу в дивній знервованій позі, з широчезною посмішкою, спітнілими руками та непричесаним волоссям на незручному стільці зали очікування. Чому ці кляті рейси завжди запізнюються?! Якщо Джонатан та Арґайл не показували ніяких емоцій крім роздратування від довгого очікування, то Од просто згорала від нетерпіння, як і я. Вона була гарною, з милою усмішкою, ніжним голосом. Мала довгі вії, пухкі губи, хвилясте волосся, що обрамляло її круглі плечі. Просто ідеальна, твій тип. І ти дійсно їй подобаєшся, вона навіть вівтар на твою честь має в кімнаті! Я не здивований, що ти забув про нашу дружбу поруч з Одинадцять, напевно вона того варта.

Голос дикторки оголосив, що Твій літак успішно сів. Вже згодом на горизонті з’явився високий худорлявий хлопчак в дурнуватій пляжній кепці.(Хто в ній взагалі ходить?!) То був Ти- Майк. Майк Віллер. Той самий, що ще пів року назад мав милі щічки й невисокий зріст, а зараз витягнувся майже на 4 дюйми, здобув чіткі вилиці й огрубілий голос. Але навіть твоя дурнувата строката сорочка з хіпстерськими окулярами не могла позбавити мене думки, що той Майк, чий образ я зберіг в голові- вже не той, кого я бачу зараз. Цей Майк не пам’ятає про наші посиденьки в підвалі, його слова біля мого лікарняного ліжка, наші ночівлі кожної неділі, шкільний Гелловін з парними костюмами.

Тільки твій силует почав виднітись, Од одразу здійнялась з місця й чкурнула в твої обійми.

 Ви поцілувались.

Ти посміхався.

Здається, щиро.

 Ти привіз їй подарунок- квіти, що сам назбирав в Гокінсі. Ненавиджу жовті польові квіти, вони виглядають такими сонячними, а в Каліфорнії сонце відвернулось від мене. На мить мені здалось, що Од скривилась від підпису на квітах, напевно це мої ревнощі намагаються знайти щось неідеальне в ваших стосунках. Через твої балачки про процентну відносність жовтих квіток в букеті, я вже не міг дочекатися подивитись на тебе ближче, розпитати про твоє життя без нас, без мене.

“Привіт, як ти?“- але це було риторичне запитання, немов звичне доповнення до «привіт». Ти не хотів вислуховувати про моє життя. Навіть не подивився в очі, лише зробив щось на кшталт незграбної спроби обіймів. Вмить всі мої думки про розмову по душам, показ тобі моєї картини, тощо, стали такими дурнуватими та самовпевненими, що я посміхнувся. Доки всі обмінювались привітаннями, я нервово перебирав пальцями скручений холст, намагаючись вирватись з різних думок. Ти помітив.

-Ухти, а що це? – я не знав що відповісти, адже лише дурень повірить, що хтось просто так зняв холст з мольберту та привіз с собою в аеропорт. Але ти таким і був.

-Це нічого, я просто дещо малюю

-Круто

Який дивний діалог, не такого я очікував від найкращих друзів. Чи ми вже не друзі? Раніше ти завжди допитував мене що я малюю, навіть якщо то було щось звичайне. Може Ти просто втомився після перельоту, чи я собі щось надумую?

–У мене розписаний весь день! Спочатку поїмо буріто і підемо кататися на роликах в «Шалену арену». Це найвеселіше місце в Леннорі, там є ковзанки й ігри!! – Од обіймала тебе за пояс своєю маленькою ручкою. Дівчина була така тендітна, вже й не згадаєш ту подряпану налякану дитину, що вперше шкутильгала Каліфорнією пів року тому.

-А ти познайомиш зі своїми подругами? – єдиною подругою Джейн була моя мама. Після смерті Джима вона піклувалася про неї, як за власною донькою. Всі інші наші однолітки оминали Од, вважаючи її дивною. Хоча я був куди дивнішим, адже ніколи навіть не піднімав на них свого погляду. Але як на зло, декілька дівчат намагалися залицятись до мене, що ставило в незручне положення і додавало ще причин корити себе .

–Подругами? Якими ще подругами?– все- таки я втрутився в цей діалог

–Ну як , Стейсі та Анджелою! -Од пхнула в мене букетом і зиркнула обурливим поглядом, щоб я не розвіював її легенду. Вона брехала. Писала тобі листи й вигадувала собі інше життя. Це низько, адже це твій хлопець, він має знати правду. Але навіть через призму обурення  розумів її. Саме тому я й не відправляв тобі моїх листів, бо боявся показати дійсність. Кожен з нас справлється з цим по іншому. Од прикрашала дійсність, а я її приховував. Хто з нас поступає гірше?

Далі Арґайл щось говорив про сорочку, Дастін бурчав про бажання лягти на диван, а Од зі своїм хлопцем перемовлялися про те, як вони раді, що зустрілись.

Знову Піца- фургончик. Знову мовчу, перебираючи тубус. П’яте колесо до воза- ось мої почуття. Я думав, що з твоїм приїздом я зможу щось вирішити всередині себе, відпустити, знову налагодити зв’язок. Але здається, все стало ще важче.

 Я все ще в тебе закоханий, друже.

***

Щоб відсвяткувати твій приїзд, мама вирішила спихнути нас трьох в місцевий роллердром «Шалена Арена». Не знаю, як в Гокінсі, але в Каліфорнії майже культ катання на роликах. А в містечку де ми живемо, через реформи про урбанізацію побудували один такий. Тут можна зустріти всіх, кого бачив в околицях, адже це місце- одне з єдиних розваг тут. Як в нас тоді автомати, пам’таєш? Не знаю, що буде робити Од, якщо зустріне наших однокласників. Вони справжні наволочі, від них не треба очкувати неприємностей, вони видають їх одразу.

Тільки «Піца-Серфер» зупинився, ви з Од вискочили, тримаючись за руки. Навіщо мені йти з вами? Хіба навіть за звичайних умов було б не дивно плентатись людині на побачення двох своїх друзів? А з умовами мого теперішнього стану я відчував себе ще падлючіше…

-Гей, Вілл…Ми повернемось о шостій. Розважся, гаразд? – Джонатан дивився на мене сумним поглядом. Розуміючим. Моя поведінка що, настільки очевидна? Чому кожен знає про мене більше ніж ти, Майку? Гуркіт старого двигуна віддалявся від нас, способу втечі більше не було. Великі скляні двері та кольорова вивіска рясніли райдужними відблискам сонця та перламутром. Я зайшов останнім.

***

Якась драйвова пісня лунала з великих колонок, неонові обрамлення на стінах пускали грайливі зайчики людям на обличчя, атмосфера молодості, побачень, нового міста. Але я завжди надавав перевагу велосипедам, на них швидше, безпечніше й універсальніше. Від демогоргонів чи росіян довго на роликах не покатаєшся.

-А ви тут часто буваєте?- твій погляд горів цікавістю, в очах відзеркалювалися барвисті прилавки й радісний натовп навколо. Які ж в тебе гарні очі.

-Так!– Од відвернула свій погляд, але все ще почувалася впевненою

-Ні!!–  не знаю, чому я так різко її перебив, але мене обурила її брехня. Друзі ж не брешуть. А вона продовжуєш свій спектакль, створюючи іншу Джейн для свого хлопця. Ідеальну, товариську, радіючу життю.

Джейн одразу почала виправдовуватись, немов вона часто ходить сюди на вечірки, які тут проводять. Це виглядало жалюгідно, але ти не помітив. Я відчував себе жахливо, адже крім почуття третього лишнього, я ще корив себе за те, що знав правду й псував день Од і тобі.

Коли залишився з Од наодинці, я все-таки вирішив прояснити ситуацію, щоб зрозуміти її мотиви і як мені поводитись. Можливо я звернувся до неї занадто грубо, але на той момент мені так не здавалось:

-Як це ти забула про шкарпетки? Ти ж постійно тут буваєш.

-Не знаю, просто забула. -було видно, що їй некомфортно.

-Ага… Чому ти далі брешеш?– я дивився з щирим подивом, адже для мене Од ніколи не асоціювалась з брехнею, в моїй голові вона була такою невинною та чесною.

-Що?– дівчина перестала взуватись, благаючи мімікою не підіймати цю тему, немов це її особисте.

-Чому ти брешеш Майку? Дружиш з Анджелою та Стейсі, ходиш сюди на вечірки… Просто  не думаю, що Майку сподобається, що ти йому брешеш. – я потупив погляд- Він цього не заслуговує! Коли дізнається, то розлютиться.– я знав, що цими словами ображу подругу, змушу її винити себе.  Я знав, що вночі буду корити себе за свою поведінку, розуміти, що я занадто нікчемний, щоб навіть в думках ставити себе поруч з тобою. Можливо тому я зараз це все і пишу. Щоб нагадати собі про те, що я з себе представляю, що відбувається навколо. Щоб не забути твій приїзд, не забути тебе в обіймах Од, ваші посмішки і мою злиденність поруч. Я занотовую все, що відбувається навколо і всередині мене, це немов мій портативний друг, що нікому не розповість мої секрети, запам’ятає і збереже. Можливо через багато років я знайду мою таємну поличку з цими листами та посміюся з них, зрозумію, що був пубертатним дурнем. Але це буде потім, а зараз я пишу свій біль на цих сторінках до того Майка, що був в Гокінсі зі мною весь той час, до того неосяжного Майка, який вислуховував всі мої проблеми й незгоди, до того, хто б ділив зі мною мої почуття і переживання.

Далі ми катались. Точніше катались ви, а плентався позаду я, дивлячись то на ваші зімкнуті руки, то на годинник, перевірючи, скільки ще залишилось часу. Ти був таким незграбним, декілька разів падав та весело реготав з цього, ви кружляли, врізались в інших підлітків та знову реготали. Лише один раз ти обернувся до мене, коли вам захотілось попити молочні коктейлі.

А далі Була Анджела і її дурнувата компанія. Я дійсно хотів не дати Од піти за Анджелою, але щось зупинило мене. Можливо мовчазна обіцянка не здавати брехню Од, а можливо можливість побути з тобою вдвох. В будь- якому разі, я розумів, що щось піде не так. Але побачивши камеру в одного з дружків Анджели я зрозумів, що зараз буде щось жахливе. І мій терпець увірвався.

-Од не все тобі розповіла…

-Що таке?

-Вона тобі бреше, Майку!

-Що за маячня?– ти завжди був телепнем, тож я не здивувався, що ти не зрозумів за стільки часу її дивної поведінки.

-Ні, послухай мене, у неї тут проблеми…

А згодом ці проблеми почалися. Булінг вийшов за рамки школи, і за акомпанементу дурнуватої мелодії почалось привселюдне цькування. Не хочу мусолити це на папері, адже це неприємно навіть для мене. Я був шокованим, тому міг лише витріщатися на шоу навколо. Якщо б не мій дурний характер забитого кошеняти, то можливо я б зупинив цей спектакль ще на початку, але ступор охопив мене з ніг до голови.

Пам’ятаю, як Дастін розповідав мені про той випадок, коли ти заради нього стрибнув в каньйон. Тож я дійсно очікував від тебе схожої реакції. Але ти теж лише дивився як телепень на заплакану Од і жорстоких підлітків навколо. Лише після мого нерозуміючого погляду ти побіг до діджею з проханням вимкнути музику. Не до Джейн, не розігнати кривдників, а вимкнути нещасну музику. Це було так несподівано для моєї підсвідомої картини лицаря на білому коні, яким я уявляв тебе весь цей час, що я так і зиркав то на Од, то на тебе, що сварився з хлопцем біля діджейського пульту. Коли ти все ж таки добився вимикання музики, разом з тишею прозвучало й падіння дівчини. На Од виплеснули її ж коктейль. Вона лежала перелякана й мокра посеред ковзанки, а всі навколо лише сміялися та шушукались.

***

Ми ніде не могли знайти Од. Ти був роздратованим, а я лише потуплював очі і ходив поруч. Це моя звична поведінка в непередбачуваних ситуаціях,  просто ховатися в свій кокон від всіх подразників, що були поруч.

–Сказав би, що в неї проблеми! -ти був злим

-Я не знав, що вони тут будуть. – я дійсно хотів сказати тобі про них, але за звичайних умов це б прозвучало немов зрада Од і намагання її звинуватити.

-Ти знав що в неї проблеми і не сказав мені!– твій тон ставав дедалі агресивнішим,  ти винуватив мене в тому, що відбулося.

-Я не знав, що вона бреше!– я виправдовувався, бо не хотів чути розчарування в твоєму голосі. Я й так корив себе багато в чому, нагадував всі свої невдачі собі роками, доки не вигризав в спогадах кислотні рани. Мені так не хотілось чути про свої помилки з твоїх вуст…

– Саме тому ти поводився сьогодні як кретин! – удар

-Ні, не поводився!

-Ні, поводився! Ти закочував очі, зітхав, майже нічого не говорив. Практично саботував увесь день! – ще удар, знову удар. Я знав все це, але чомусь зараз я був ще вразливішим.

-Вона тобі брехала. Прямо в очі, відколи ти тут! А я весь день немов п’яте колесо. Жалюгідне відчуття. Тож пробач, що не посміхався.– Я хотів плакати. Я знав, що мені не варто було тут бути, я зіпсував день всім. Од, тобі й собі. Але на мій емоційних монолог ти відповів лише:

-Байдуже. -це було найболючішим. Ти більше не дивився на мене, просто пішов далі по коридору, немов я був лише тарганом під твоїми ногами. Моє серце хотіло вистрибнути з грудей від болю. Тобі байдуже. Все що пов’язане зі мною тобі байдуже. Як давно це сталося?

-А як же ми? -це була секундна слабкість, але я не міг цього не спитати.

-Що?– ти розвернувся

-Сердишся, що я з тобою не розмовляв? Ти чітко дав зрозуміти, що тебе не цікавлять мої слова.

-Це не правда.

– Ти дзвонив лише кілька разів. Минув рік, Майку. А в Од від тебе повно листів! – я виливав свою біль в цих словах. Це було все ще не те, що я хотів йому сказати, але краще ніж пусте мовчання, що було зі мною весь цей час.

-Бо вона моя дівчина. – ти підняв брови, зробивши здивований вигляд.

-А ми?..– знову слабина. Я не знав, що хотів почути від тебе. Просто ця сварка розв’язала руки моєму серцю, що вже декілька років не розуміє самого себе, коли поруч з тобою.

-Ми друзі!. – дивно, що ти досі нас такими називаєш. Але це звичайне слово щось доламало в мені. Можливо якусь надію на взаємність. Зараз це навіть смішно, адже тоді я не розумів, яким дурним був, що очікував чогось такого від нас.

-Ми були найкращими друзями! – доки ми були в Гокінсі, ти завжди ставив акцент на слові найкращі. Це давало нам якийсь неосяжний статус близьких один до одного людей.

-Тоді сам би дзвонив чи писав, я не знаю. Чому винен я? Чому я поганець?– ця фраза була для мене дуже особистою, адже я писав. Багато писав. Навіть зараз пишу. Ти б бачив, скільки разів я хотів надіслати тобі щось, але кожен раз мене зупиняла власна совість. Брехати як Од я не хотів. Не хотів змовчувати про власні почуття і називати нас приятелями. Не хотів розповісти щось лишнє і цим самим зіпсувати ту прозору нитку, що нас ще поєднувала. Мій страх змішався з ненавистю до самого себе, тому я вирішив сам потонути у цьому болоті, не зачепивши тебе.

Мої губи то відмикались, то стискались. Я лише дивився пустим поглядом, немов тоді, рік назад.  Пам’ятаєш, як після сварки ти крикнув, що не винен, що мені не подобаються дівчата? Тоді я теж не знав, що відповісти. В той момент я ще сам не до кінця розумів свою ідентичність, тож твої слова мене одночасно образили, засмутили, змусили відчути власну безпомічність і не дали можливості дати тобі хоч якусь відповідь. Після того мені здавалось, що ти знаєш про мене більше, ніж я думав. Я боявся, що тобі відомо про мої почуття до тебе, і тому й відштовхуєш. Боявся, що ти вважаєш мене хворим, огидним. З часом ці думки покинули мене, адже так поводились всі, а не лише ти. Дастін, Лукас, Макс, Од. Всі ділились по парам, спілкувались, обмінювались думками. А я як завжди мовчав поруч. Ви не відштовхували мене, я сам себе відштовхнув, знешкодив від оточуючих.

***

А потім Од вдарила Анджелу роликом по пиці. Було багато криків та роззяв, що засуджували Джейн, немов не бачивши того перформансу на роллердромі пів години тому. Я не звинувачував Одинадцять, адже емоційний зрив- звичайне закінчення довгого стресу, але розуміючи наслідки цього вчинку, я намагався обдумувати хоч якісь рішення, забувши про нещодавну сварку з тобою.

Потім все було дуже швидко. Прийшов лікар, обдивлявся рюмсаючу блондинку. Од сиділа поодаль в своїх думках під поглядами десятків підлітків. В неї трусились ноги, очі були заплакані й опухлі. Ти її не заспокоїв, навіть не сказав, що все буде добре. Лише крикнув «Що ти наробила?!» Навіщо тоді було так завзято шукати її, якщо знайшовши не зміг сказати нічого крім цього. Чим Анджела відрізняється від інших покидьків, з якими билася Од? На мою думку, ти поводився нікчемно.

Згодом приїхав брат з Арґайлом й забрали нас додому. Навіть вони намагались придати дівчині оптимізму, хоч це в них й не дуже вдавалось. Але ти не сказав їй ні слова. Промовчав всю дорогу, лиш декілька разів дивно зиркнув, немов зневажав її вчинок, чи то її саму. Жахливий день.

***

Вечеря. До нас чомусь приїхав той дивний журналіст Мюррей, що допомагав нам колись. Він з мамою щось говорили про відрядження і Аляску, але я майже не слухав.  Джонатан знову прийшов додому укурений і молов повну нісенітницю, досі в шоці, що мама ще не прознала про це. Я навіть не пам’ятаю що ми їли, лише для виду забивав шлунок тим, що лежало на тарілці.

Згодом брат все-таки проговорився про те, що хтось вдарив дівчинку ковзаном по голові, але додав, що там нічого страшного, немов заспокоюючи нас, що й так сиділи весь цей час на ножах:

-Вдарили, здається гумовим ковзаном, але з дівчиною наче все добре. Абсолютно.-було видно, що Од хоче провалитись під землю від цієї розмови, вона немов надламана гілочка, що ось ось-ось впаде з дерева, варто лише вітру дмухнути на неї. І цим вітром виявився ти:

-А на вигляд не дуже. – ти сказав це спокійно, навіть педантично, не відриваючись від тарілки. Навмисно виплюнув ці слова, щоб образити Од, засудити її. Я щиро здивувався, адже думав, що ти не здатний на такі речі, до людей, яких кохаєш.

Од теж. Вона не змогла витерпіти цього і нічого не сказавши піднялась нагору. Я розумію її. Вперше за довгий час дійсно розумію. Я теж хотів здійнятись з цього клятого столу, заритись в ліжко і плакати. Без якоїсь окремої причини, просто пережити важкий день, який навіть за найгіршими прогнозами не мав бути таким поганим.

Мій міф розвіяно, я закоханий в козла. Справжнього козла, що не думає про почуття інших, не може признати своєї помилки, не може вирватись з рамок свого світобачення. Можливо це мало змусити мене розлюбити, забути, змиритись… Але це просто додало яду до почуттів, що й так роз’їдали мене зсередини. Хочу позбутися серця, хочу не думати про тебе, не хочу щоб Од теж страждала через тебе. Можливо це просто вік і його неконтрольовані емоційні гойдалки, але зараз мені було неважливо, я просто хотів, щоб цей день поскоріше закінчився. Такий довгоочікуваний день нашої зустрічі.

Від все ще закоханого

Вілла Баєрса