Сірник злості

Рейні виплила, невміло гребучи руками і хапаючись за не надто гострі скелі, не зупиняючись ні на мить, щоб допомогти біловолосій дівчинці, яку відносило течією. Рейні ніколи не відрізнялась особливою жорстокістю і була з тих наївних дітей, які вірили у другі шанси. Але в цей момент, навіть коли вона чула відчайдушні крики дівчинки, бачила її розмазану по обличчю косметику, заплакані і налякані очі, коли мала б відчути співчуття, чи бодай жалість, вона не відчувала нічого. Маленька, зіпсована частина її взяла гору і Рейні дозволила течії забрати господарку маєтку.

Глибоко в душі, вона ненавиділа себе за це. Ненавиділа за те, що її обличчям просковзнула посмішка, коли вона опинилась на березі, а дівчинку вдарило о скелі. Але гіркота все ще була занадто сильною. Злість палала в ній, мов той величезний сірник. Цієї ненависті ніби було забагато. Ніби вона ледве вміщувалась у маленькій дитині. Занадто маленькій для такого великого світу.

Намагаючись відволікти себе від цих думок, Рейні почала вичавлювати свою косу від води. Можливо, краще було б її розпустити, але дівчинка не була певна, що зможе заплести її знов. Розпущене волосся — завеликий ризик. За них легше схопити жертву, воно може лізти в очі під час втечі, можуть застрягти у дверях, коли вони зачиняються…

Вона не могла дозволити собі такої розкоші. Не могла розчесатись і привести зачіску до ладу, як деякі. Дівчинка відчула, як гнів, що тільки но почав затухати, раптом розгорівся з новою силою, ніби хтось знов чиркнув сірника. Їй хотілось загасити його. Не дати йому засліпити себе, не відчувати себе такою огидною.

Немов такою ж…

Як вона.

Рейні захитала головою, намагаючись разом з водою струсити з себе ці думки. Це не так це не так це не так-

Вона ж злилась не тільки через себе. Ні.

Звісно, це було значним фактором . Звісно, важко зберігати співчуття до людини, що намагалась тебе вбити. Але справа була не лише в цьому.

Інші діти. Купа ляльок, чий одяг здавався віддалено знайомим. Матеріал облич, що виглядав підозріло схожим на людську шкіру.

Вона не вірила. Відмовлялась вірити. Відмовлялась вірити, що хтось, настількт схожий на дитину, може вчиняти так. Мов монстр.

Але правда вдарила її, мов камінь, кинутий в неї дворецьким.

Лялька з шарфом.

У такій самісінькій шапці-вушанці, такій само курточці, що дивовижно підходила за розміром, і з таким само обличчям.

Дитина, яку вона врятувала, ризикуючи власним життям. Яка вирвалась вперед, переповнена бажанням вибратись. Яку цій мерзотниці вистачило нахабства розібрати по частинах двічі.

Тепер вона була лялькою. А, значить, і всі інші…

Злість ставала вже завеликою, щоб загасити її. Маленький монстр заслуговував на смерть, ким би Рейні не була через те, що вважала так.

Їй дуже хотілось зробити щось. Щось більше за бездіяльність. Помститись людині, якої вже навіть не було серед живих. Спалити весь цей дурний маєток цими дурними сірниками разом з цими дурними працівниками. Змусити кожного, причетного до їх смертей, відчути те, що відчували діти, коли їх шкіру знімали і набивали ватою. Що відчували маленькі сірі грибочки, коли залишались без друзів(адже їм очевидно було не все одно, навіщо ще ставити фоторамки з їх зображеннями?). Відчути біль кожного, хто постраждав від цього світу і цього маєтку зокрема.

Хах. Певно, навіть горіння заживо не могло б покрити всі почуття. Її вуста розтягнулись в огидну посмішку і вона тихо розсміялась. Жахливо мерзенно. Вона навіть не пам’ятала, щоб хтось з монстрів так посміхався.

Їй було все одно.

Сірник догоряв, полум’я перекинулось на тіло, обпікаючи.

Попри холод, який вона мала б відчувати після падіння у воду, їй було спекотно, ніби тіло й справді підпалили. Вона попрямувала назад, не зраджуючи звичної ходи навшпиньки.

Вона точно пам’ятала, де лежать сірники.  Але спершу треба знайти тих малих істот. Не можна, щоб вони постраждали. Вони ні в чому не винні.

Це виявилось нескладно. Частину з них вона побачила у першому ж укритті, де вони й були раніше. Рейні підійшла до них, намагаючись ступати повільно і обережно. Вони завжди відрізнялись лякливістю, але щось…

Щось було не так. Якщо зазвичай це була настороженість, бажання втекти про всяк випадок, просто щоб не перевіряти, що станеться, якщо цього не зробити.

То зараз вони виглядали й справді наляканими, немов побачили…

Монстра.

Рейні замахала руками у сумній спробі їх заспокоїти. Коли дівчинка вже майже здалась, вона раптом відчула, що її обличчя болить.

І зрозуміла, що весь час тримала цю страшну посмішку.

Рейні тихо зойкнула, затуляючи рот руками, а потім й зовсім закопуючи в них обличчя. Відчуваючи, як долоні промокають і горять вже очі.

Немов розуміючи її почуття, одна з істот підійшла й непевно обійняла її. Ці малюки завжди були гарними в розумінні емоцій. Зовсім як люди. Певно, в них було більше людяності, ніж в усіх монстрах разом.

Певно, в них було більше людяності, ніж в ній самій.

І все ж, вона повернула обійми. Зрозумівши її неворожість, до неї підійшли й інші грибочки. І зараз, відчуваючи тепло тих, хто все ще був жив, хто все ще дав їй шанс, якою б огидною вона зараз не була…

Вона відчула, як сірник згасає. Як його місце займає спокій і тепло. Ласкаве і не пекуче, мов весняне сонце.

— Не бійтесь. Її більше нема. Вона не зашкодить вам.