Сім днів

Тяжке очікування доводилося коротати набридлими забавами, на кшталт скромного променаду по коридорах замку, оглядаючись навколо і помічаючи найдрібніші деталі, що могли бути неугодні королю. Поділ одягу тихо ковзає холодним каменем, довгий бордовий плащ з чужого плеча струмує слідом за гулкими кроками, жодного разу не збиваючись з обраного неспішного ритму. Йому доводиться блукати замком лише тому, що Його Величність наказав лишатися серед кам’яних стін, уявної безпеки, поки сам вирушить до обителі розбрату – Лондініуму. Король відбув лише трьома днями раніше, ввіривши Вортігерну правління Камелотом за його відсутності.

Про намісника короля багато поганих чуток ходило замком, його діяння ще не були забуті ні слугами, ні лицарями, ні народом, що спочатку противилися королю, але той свято вірив своєму дядькові. Ніби зачарований слідував за ним. Йому була віддана на якийсь час не тільки корона, яку йому доводилося носити ще будучи юним Принцем, а й плащ з королівського плеча. З ним, залишена для нього покійною матір’ю, яскрава рубінова брошка. З королівських рук він приймав усе знехотя, ніби це тільки обтяжувало його, але очі блищали, сяяли, жадібно поглядаючи на бажаний меч, що ніколи не підкорявся його руці і який відбув з королем. Часом він мріяв про помсту, хотів повернути свою колишню велич, могутність, жадав бачити непідробний страх в очах, звернених на нього, мріяв розчерком клинка збити погану хлоп’ячу голову з важких плечей, щоб та покотилася йому під ноги.

Зараз ці думки здаються далекими, ніби й не його власними і, хоч рука часом тяглася до прихованого на поясі кинджала, її завжди встигали перехопити, стиснути зап’ястя, змусити подивитися в очі того, кому присягнув на вірність. Пальці розтискалися самовільно і він обм’якав у чужих руках, залишивши меч бовтатися на стегні, прихований під камзолом. Помутніння проходило, розум знову ставав ясний і чистий, а натомість жорстокому оскалу на губах прояснялася слабка посмішка, за якою слідувало полегшене зітхання. Зараз він не шкодував, що його залишили позаду, хоча поривався схопитися на коня відразу ж, варто було Артурові покинути межі Камелота. Вони прощалися на світанку, стоячи біля самої брами, яка вже була піднята. Вортігерн давав настанови, повчав як завше, а Артур мовчки кивав, не відводячи погляду від його обличчя, на якому виднілося занепокоєння спадкоємцем престолу. Його обривали, не дозволяючи закінчити промову, щоб розрадити спохмурнілого короля, цілували пальці, на яких сяяли перстні з дорогоцінним камінням. Артур безсоромно притискався губами до його обличчя на очах підданих, цілував так, ніби боявся не повернутись. Чув у відповідь тільки те, що він дурень, раз думає не повернутися з чергової поїздки до Лондініуму, яку був зобов’язаний здійснювати король чи не кожен місяць.

– На нас дивляться твої піддані, – шипів Вортігерн, кокетливо відвертаючись і не дозволяючи себе цілувати, поки не настав час Артуру справді залишити замок. Тоді він сам потягнувся до нього і міцно обійняв. Зашепотів щось тихо на вухо і, відсторонившись, першим поцілував, злякавшись, що король може й не повернутися.

Його рішення було мудрим, адже Вортігерн залишається останнім спадкоємцем престолу. Омріяний трон може стати його, варто королю тільки не повернутися з недалекої подорожі. Вірні Бедівер і Білл зголосилися супроводити Артура, а залишити трон без довіреної особи стало б рішенням необачним. Одна тільки думка про загибель Артура більше не приносила радості і полегшення, тепер вона турбувала і лякала.

Третьої ночі він засинає, увляючи перед заплющеними очима тіло Артура, забарвлене в червоний. Плями крові, немов червоні троянди у королівському саду, де їм полюбилося гуляти, розквітали на білому, розшитому золотими нитками, камзолі, бруднили обличчя та світле волосся, що в променях західного сонця відливало золотом. Він дивився в холодні блакитні очі, звернені до неба, але ті не впізнавал його обличчя.

Четверту ніч намісник короля прокидається від сну в холодному поті, з серцем, що гулко стукає в грудній клітці, ризикуючи ось-ось вискочити, залишивши по собі нову зяючу рану, яка вже ніколи не затягнеться. Так він думав і тоді, коли по руках розтікалася кров дружини, а потім долоні забарвилися кров’ю доньки. Його серце було розбите, в душі не теплілося більше нічого, ні любові, ні смирення, одна лише моторошна порожнеча, яку не було чим заповнити. Зрадивши всіх, хто тільки був йому дорогий, занапастивши їх життя, мало не занапастивши своє власне, Вортігерн просто не вірив, що здатен знову пізнати мирську радість. Він не вірив, що здатен наблизитися навіть до наймізернішого поняття щастя, допоки не глянув у блакитні очі сповнені життя та любові, поки не відчув боязкий дотик до рани, що повільно затягувалася на плечі, що навіть тепер було вкрите теплою лисиною шкурою. Вортігерн не знав щастя після смерті єдиної донечки доти, доки Артур вперше не торкнувся його губ у наполегливому цілунку, тримаючи його у своїх обіймах. Він і не думав про те, щоб відштовхнути від себе осмілілого хлопця.

Зараз, блукаючи замком на п’ятий день від’їзду Артура, намісник завмирає біля вікна в коридорі, зсуває важку портьєру і визирає в сад. Літній день видався надзвичайно холодним і дощовим. Плече неприємно тягне і Вортігерн поправляє лисячу шкуру поверх бордового плаща. Він ніби знову відчуває дбайливий дотик Артура на своїх плечах.

– Так буде тепліше, – наполегливо мовить король, – ти мусиш берегти руку. Лікар каже, що рана ніколи до кінця не затягнеться і нагадуватиме про себе і в негоду, – він каже це, поправляючи м’яку шкуру на плечі, заривається пальцями в руде хутро, розгладжує і дивиться з м’якою усмішкою. Долонею потім торкається щоки і коротко притискається губами до щоки Вортігерна. – Так буде тепліше, – повторює Артур і від його погляду в душі знову теплиться.

– Сентименти, любий Артуре. Король не повинен бути сентиментальним, – смикає його Вортігерн, але зізнається самому собі, що йому й справді стало тепліше, і він веде плечем, шумно видихаючи.

– Поки коронація не відбудеться, я не можу називатися повноправним королем і ти знаєш це, – у відповідь йому посміхається Артур і дрібні зморшки навколо його очей схожі на промені світанкового сонця після темної, грозової ночі.

– Скільки б ти її не відкладав, рано чи пізно ти одягнеш корону і вже тоді згадаєш мої слова. Втім, я не впевнений, що ти запам’ятав щось із того, що я відчайдушно намагався донести до тебе весь цей час, – Вортігерн знову посміхається, хитає головою і чує тихий смішок Артура.

– Запевняю тебе, дядьку, я нічого не запам’ятав, – він сміється і не підхопити його сміх просто неможливо.

Правду кажучи, Вортігерн побоювався, що корона змінить Артура і той позбудеться всього, що робило його особливим в очах соратників і народу, в його очах. Він був радий помилитися у своїх судженнях і побоюваннях та присягнув на вірність своєму королеві в той день, коли сам надяг на нього корону.

На п’ятий день від’їзду Артура чекають з дня на день. Він не шле звісток, вірні йому лицарі наслідують короля, залишаючи всіх у неспокійному незнанні. Тим часом тривожні звістки з Лондініуму доходять до Камелота і застигають Вортігерна зненацька за пізнім сніданком шостого дня. Городяни, незадоволені правлінням нового короля, хлопчака з борделя, обірванця з вулиці, якому корона дісталася обманом, підняли справжню бучу. На вулицях міста панує розруха і Артур, супроводжуваний Бедівером і Біллом, опинився в пастці, такій безглуздій, що у Вортігерна виривається мимовільний нервовий смішок. Лицарі Камелота відбувають у Лондініум після полудня і нова звістка від Бедівера знаходить намісника за вечерею. Вони обіцяють прибути до завтрашнього вечора, якщо вдасться залишити місто непоміченими. Заснути тієї ночі Вортігерну вдається лише після півночі, вдосталь витоптавши свої чоботи в кам’яних коридорах і залах, в саду, де він гуляє на світанку і де проводжає сонце. Його тривоги вгамовують лікарські трави і чаї. Меліса, ромашка та вербена служать йому вірно, дозволяючи відігнати від себе лячні думки і повернутися до ліжка.

Всі ночі він проводить у королівській спальні, не дивлячись на те, що відведені йому покої куди миліші за серце і розташовані далеко від суєти придворних слуг. Він залишався в покоях короля, поки Артур був із ним, не сміючи жодного разу відмовити йому. Вже й не згадати, коли вони почали ділити постіль, але Вортігерн встиг забути колір портьєр у своїй спальні. Він не дозволяє їх ліжку охолонути, боячись, що холод їй запам’ятається і більше вона нікого з них не привітає так привітно. Він засинає на своїй подушці, а вранці виявляє себе, що уткнувся носом у чужу, жадібно вдихаючи запах Артура, що вона зберігає, відчуваючи примарне тепло його тіла і не думаючи про те, що це лише промінь сонця, що будить його на світанку.

– Чи є звістки від короля? – спускаючись до сніданку, Вортігерн зупиняє одного з придворних слуг, допитливо дивлячись на нього.

– З вчорашнього вечора ніяких звісток, мілорде, – юний слуга відповідає з жалем, похитавши головою, і йде відразу ж, як його відпускають.

Після сніданку намісник спускається у сад і гуляє між дерев, ховаючись у тіні і сподіваючись, що вже цього вечора компанію на прогулянці йому складе Артур. Ближче до обіднього часу Вортігерн змушує себе розібратися в канцелярських справах, відповісти на листи монархів і високопосадовців, листування з якими йому довірив вести сам Артур, знаючи, що дядько віднині діятиме лише в інтересах короля і країни. Спочатку така сліпа довіра лише пригнічувала, була для Вортігерна тягарем і перешкодою, але поступово він навчився приймати її і почав довіряти у відповідь.

Ні до обіду, ні після нього, ні навіть тоді, коли оголосили про вечерю, ні звісток від Артура, ні його самого в Камелоті не було. Вортігерн був злим, ходив похмурим, безцільно блукаючи замком, адже сон знову не йшов.

Сурми лунають набатом у нічній тиші, він одразу припадає до вікна і виглядає на вулицю, чуючи брязкіт важких ланцюгів, що відчиняють ворота. Попереду скачуть лицарі – ті, хто вирушив на допомогу, а вже за ними Вортігерну вдається розгледіти зброю Бедівера і Білла, але широкоплечої фігури Артура він не бачить. Корона не сяє в місячному світлі, смолоскипи не висвітлюють розшитий камзол, полум’я не відкидає тепле помаранчеве світло на його обличчя і вогники не видніються в блакитних очах. Він поспішає вниз і помічає, як переглядаються Бедівер і Білл. За його спиною розвивається бордовий плащ, а лисяча шкура ось-ось спаде з плеча.

– Де він? – його голос приглушує всю метушню, що запанувала у дворі замку. – Де Артур? – у зелених очах з’являється тривога і страх. Вортігерн впритул підходить до Бедівера, що залишив порожнім своє сідло, і заглядає йому за спину, але зустрічається лише з похмурим поглядом Білла. – Де Артур? – цідить він знову.

– Для початку, ти повинен заспокоїтися, – Бедівер скидає догори долоні і Вортігерн відчуває неприємне поколювання на кінчиках пальців, стиснувши кулаки.

– Не кажи мені, що я маю робити, – шипить йому в обличчя намісник і знову озирається на всі боки, поки серед лицарів не помічає широкоплечу постать, що згорбилася в сідлі, не впізнає світлий камзол, замазаний брудом і кіптявою. – Артуре, – Вортігерн видихає розгублено і поспішає до племінника, щоб допомогти злізти з коня, не думаючи про те, що й сам зараз буде перемазаний брудом. Це здається неважливим.

Артур розплющує очі і бурмоче щось ледве чутно, ледь не падає з коня, витягаючи ноги зі стремен і відпускаючи поводи, але Вортігерн підставляє йому своє здорове плече, охоплює поперек торса і допомагає стати на ноги. Бедівер з’являється з іншого боку короля і, коротко кивнувши наміснику, допомагає відвести Артура, що ледве тягне за собою ноги, в замок. Вони опускають його на ліжко поверх ковдри, Вортігерн розстібає рубінову брошку, що тримає його плащ, дозволяючи тому впасти на підлогу біля ніг. Лисяча шкіра ковзає слідом.

– Я приведу лікаря, – з цими словами Бедівер виходить з королівських покоїв, дозволяючи залишитися їм наодинці, коли Вортігерн береться роздягати Артура, стягуючи з нього чоботи і камзол. Тремтячі пальці смикають шнурівку на лляній сорочці, задирають її вище, оголюючи торс. Артур ловить його зап’ястя і Вортігерн змушений підняти на нього погляд, хоче розгніватись за те, що той не послухався, був необережний, але в зелених очах лише занепокоєння. Він тягнеться до щоки з глибоким порізом на ній, обводить припухлі краї великим пальцем, поки Артур розтягує губи у болісній посмішці.

– Чи не сподівався ти, що знову надягнеш мою корону, дядьку? – він усміхається немов хлопчик і зморшки навколо очей знову нагадують промені вранішнього сонця.

– Не смів тішити себе подібною надією, дорогий племіннику, – у відповідь йому шкіриться Вортігерн, але з губ зривається полегшене зітхання.

– Твої поїздки до Лондініуму закінчувалися так само? – Артур хмикає і піднімається на ліктях, але сильні руки наполегливо тиснуть на плечі, не дозволяючи підвестися.

– Краще, ніж ти можеш собі уявити.

Король сміється і слухняно влаштовується на подушці, прикриваючи очі. Пальці зариваються в його брудне волосся, подушечками Вортігерн відчуває прилиплі до пасм грудки бруду, на кінчиках волосся видніються дрібні плями засохлої крові, але не схоже, що це кров Артура. Він хоче розпитати його про те, що трапилося, але стукіт у двері змушує відкласти розпитування до ранку і Вортігерн відступає від його ліжка, дозволяючи лікареві увійти до спальні. Бедівер чекає на порозі і Вортігерн, прибравши одяг, що впав на підлогу, виходить до нього, залишаючи лікаря наодинці з королем.

– Я повинен був вирушити з ним, – тихо вимовляє Вортігерн, визираючи у вікно. Він не чекає відповіді, але за спиною лунає голос Бедівера:

– Тоді Камелот міг втратити двох спадкоємців. Тобі немає потреби звинувачувати себе.

– Накажеш звинувачувати вас? – Вортігерн обертається до нього, пропалює грізним поглядом, але відразу відвертається. Йому нема кого звинувачувати, від цього Артур не одужає швидше.

– Винуватці отримали своє, не сумнівайся, – за спиною лунають кроки і Бедівер опускає долоню на його здорове плече, змушуючи Вортігерна скривитися, але не скинути з себе чужу руку.

– Розкажи, що сталося, – тихо просить намісник, дивлячись на відображення Бедівера у вікні, ледве здатний розрізнити риси його обличчя. Смолоскипи в коридорах вже згасли.

– Це сталося на виїзді із міста. Один із навіжених городян кинувся до його коня, злякав запаленою гілкою і він скинула Артура з себе. Його дивом не затоптали.

– І він дивом не зламав собі шию, – киває Вортігерн, – Боги, тільки з Артуром могло статися щось подібне, – з його губ знову злітає мимовільний нервовий сміх і він прикриває очі долонею, опустивши погляд собі під ноги. Долоня з його плеча зникає і двері з королівської спальні відчиняються з тихим скрипом, змушуючи обох обернутися на цей звук.

– Ніщо не загрожує життю Його Величності. Незначні садна незабаром зійдуть, а зараз йому потрібен спокій і міцний сон, – лікар дивиться на Вортігерна. – Він кличе вас, мілорде.

Він не змушує Артура чекати і, попрощавшись з Бедівером, переступає поріг королівської спальні, замикаючи за собою двері. Артур підіймається на ліктях, сідає, через голову стягуючи з себе сорочку, потім, спустивши босі ноги до підлоги, підводиться на краю ліжка і скидає штани з цупкої тканини, залишаючи їх недбало валятися біля ліжка. Вортігерн кривиться, дивлячись на розкиданий одяг, але не каже ні слова, і сам починає роздягатися, щоб лягти в ліжко. Немає впевненості в тому, що він зможе заснути цієї ночі, але бажання знову опинитися в ліжку з Артуром займало його думки довгих сім днів розлуки. Тепер, коли Артур залишився без сорочки, Вортігерн може розгледіти синюшні забиття на його тілі, дрібні садна, що тільки-но перестали кровоточити, і це змушує його насупитися і звернути до короля майже засуджуючий погляд. Але звинувачувати його він не в змозі і тільки зітхає важко, коли Артур, запрошуючи, відкидає край теплої ковдри, пропонуючи забратися під неї і влаштуватися поряд. Вортігерн закриває портьєри, гасить свічки і лягає на ліжко, підтягуючи до себе ковдру. Вони лежать у темряві спальні і тільки слабка смужка місячного світла проникає всередину, несміливо освітлюючи торс Артура з розсипом майбутніх шрамів.

– Ти злий на мене? – шепіт Артур у нічній тиші здається занадто гучним і Вортігерн кривить губи в неприязні, але мовчить. – Дядько?

– Тобі не здається неправильним звати мене дядьком, поки ми ділимо твоє королівське ложе, – він вимовляє це значно грубіше, ніж збирався, і підтискає губи. – Так, я злий, але не лише на тебе. На себе набагато більше, якщо бути відвертим, – Вортігерн хмикає і в одну мить перед очима миготить обличчя Артура, який піднімається на руках і нависає над ним. – Позбав мене від полум’яних і внуватих промов, Артуре. Ніхто не міг передбачити подібне, тому я радий, що все обійшлося малою кров’ю.

Артур шумно зітхає і валиться на спину, подих його стає рівним і Вортігерн прикриває очі, сподіваючись, що той засне після довгої дороги і мирно проспить до ранку у своєму ліжку. Шорох ковдри збиває думки і тепло чужого тіла стає відчутнішим. На груди, що здіймаються мірно, опускається чужа голова, Артур щокою тиснеться до серця, важку руку перекидає поперек живота і на грудях Вортігерн відчуває гарячий поцілунок. Він заривається долонею у світле волосся, стискає несильно і змушує підняти голову, аби поглянути у вічі. Він сподівається, що вони можуть обійтися без слів, адже його тривога легко помітна у погляді, в дотиках, якими нині він обдаровує свого короля, водячи долонею жадібно по міцній спині, гладить між гострими лопатками, а потім коротко притискається губами до маківки.

– Я побоювався, що ти не повернешся до мене, – вимовляє Вортігерн тихо на видиху та відчуває на губах гарячий довгоочікуваний поцілунок.

Долоня Артура огладжує живіт, ковзає нижче під ковдру, підтягує легку тканину спіднього і кінчики пальців несміливо торкаються плоті. Вортігерн подається назустріч бажаним ласкам, пестить у відповідь, обіймаючи за плечі, знову огладжує лопатки. Його долоні торкаються попереку, коли Артур нависає над ним і теплі сухі губи торкаються шкіри біля лінії щелепи, прихоплюють жилку, що б’ється на шиї, спускаються нижче і розсип гарячих поцілунків осідає на міцних грудях. Вортігерн заривається тремтячими від бажання пальцями в світле волосся Артура, коли його губи впевнено торкаються грудей і живота, а потім м’яко обхоплюють напружену плоть і Вортігерн вже не в змозі стримати власний стогін, що необачно злетів з його губ.

– Артуре, тобі потрібен відпочинок, – крізь зуби цідить Вортігерн, але його не слухають і він відчуває жарку тісноту чужого рота. Кінчик носа Артура упирається в розсип жорстких волосків і горло стискається навколо міцного члена, дозволяючи голівці ковзнути далі. – Стривай, Артуре, стривай, – Вортігерн змушує його посунутись, спостерігаючи, як той витирає губи та бороду, на кінчику якої все ще залишається кілька великих крапель слини.

Він вагається всього кілька миттєвостей, думає відмовити королю і дозволити йому заснути, але бажання розгорається в грудях з новою силою, коли на губах Артура сяє усмішка повна лукавства, а погляд іскриться хтивістю. Вортігерн укладає його в міцні обійми і розсуває коліна, видихає гучний стогін, коли під легкою тканиною спіднього відчуває гарячу плоть, що притискається до його стегна. Він підтягує пальцями тканину, що заважає, тягне її вниз, допомагає Артуру виплутатися з неї, ніяково відштовхуючи її ногою.

Артур першим тягнеться до дерев’яного нічного столика, ллє на пальці трохи в’язкого ароматного масла і повільно штовхається всередину на дві фаланги, розсуваючи стінки, що охоче піддаються. Вортігерн на жодну мить не розтискає обіймів, ніби боячись, що ось-ось сам образ його короля зникне, розчиниться вночі, розвіється за вітром, як видіння. Артур притискається губами до скроні біля лінії росту волосся, яке встигла торкнутися перша сивина, і цілує в щоку. Пальці впевнено, але не менш дбайливо ковзають усередині, розпалюючи Вортігерна лише сильніше, змушуючи його піднімати стегна та рухатися назустріч.

– Артуре, – зривається коротке, але просяче з пересохлих губ, які Артур відразу з ніжністю цілує.

Тугі м’язи піддаються важко, але жоден з них не має наміру зупинятися. Стінки розтягуються під тиском твердого члена, скорочуються, відчутно стискаючи, і над вухом лунає тихе шипіння. Артур завмирає і осипає невагомими поцілунками обличчя Вортігерна, торкаючись його щік і куточків губ, доки він не розслабляється, дозволяючи увійти глибше і почати рухатися. Його також обіймають за плечі, а короткі нігті легко дряпають спину, шкрябають натягнуту на гострих лопатках шкіру. Артур легко хитає стегнами, поки скупим кивком йому не дозволяють рухатися швидше, проникати в бажане тіло глибше. За кожним поштовхом слідує стогін Вортігерна, що пестить слух, і Артур навіть не цілує його, щоб не пропустити жодного зітхання, що зірвалося з алих від цілунків вуст. Після тижневої розлуки їм обом не потрібно багато і, варто тільки долоні Артура торкнутися плоті свого намісника, як Вортігерн напружується, м’язи його кам’яніють, а під опущеними повіками сипляться іскорки, немов у кузні. Гаряче сім’я розтікається по його животу, маже пальці Артура і той спішно обтирає їх об простирадло, щоб двома долонями стиснути міцні стегна. Йому вистачає лише кілька глибоких поштовхів, щоб Вортігерн відчув, як під його пальцями перекочуються м’язи спини, а всередині розливається чуже сім’я. Слух його вловлює глухий звук, схожий на ричання, і тепер Вортігерн не в змозі стримати посмішки. Їх дихання зливається в один подих, коли Артур опиняється поряд на ліжку, безсило впавши на спину. Крапельки поту на його грудях поблискують у тьмяному місячному світлі і Вортігерн знімає їх кінчиками пальців. Він звішується з ліжка, щоб дотягнутися до кинутої на підлогу сорочки Артура і обтерти власні живіт і стегна від їхньої сперми.

– Твій одяг необхідно віддати прачкам, – хмикає Вортігерн і відчуває, як неприємно саднить горло. Йому доводиться проковтнути слину кілька разів і тоді він повертається на бік, розглядаючи усміхненого сонного короля. У темряві не розгледіти, але Вортігерн знає, що блакитні очі переливаються, наче вода на озері в погожий день, а на щоках розцвітають троянди рум’янцю, зовсім як ті в саду, де вони люблять гуляти вранці і де проводжають сонце.

– Ранком нам належить зробити багато.

– Авжеж, Артуре. А тепер засинай, коханий мій, – каже Вортігерн і торкається губ Артура, безмовно радіючи тому, що сьогоднішньої ночі йому не доведеться блукати замком, коротаючи час у нестерпному і неспокійному очікуванні повернення свого короля.