Сімон

Я дивився на сплячого Вілла, коли він ще подорожував в царстві снів, лише іноді мружачись, смикаючи носом. Ця його мила звичка завжди забавляла мене, тому я любив дивитися на те, як спить мій хлопчик.

І все ж мене мучило одне питання. Я дійсно не розумів, що сталося вчора, коли намагався почати з ним розмову про шкоду собі. Я не знав, що зробив такого, щоб він так сильно розплакався. Я довів його до стану раптового тремтіння, і це лякало. Думаючи про це, я відчував себе винним.

Мені було страшно бачити його таким. Бачити, як кохана людина мучиться від тривоги і намагається при цьому робити вигляд, ніби все в порядку. Це дійсно навіювало занепокоєння..

Я знову перевів погляд на його розслаблене обличчя, вдивляючись в кожну веснянку, розсип яких так нагадував мені сузір’я. Він був схожий на беззахисне кошеня, і це змусило мене посміхнутися.

Я натягнув ковдру трохи вище, вкриваючи його. Він повинен відчувати себе в комфорті і безпеці.

Пальці самі потягнулися до його щоки, і я знову, ледве торкаючись, провів подушечками своїх пальців по шкірі мого принца. Сподіваюся, він зможе розповісти мені про те, що у нього на душі.

***

– Доброго ранку, Вілл, – тихо вимовив я, заходячи в кімнату з мискою млинчиків і чашкою гарячої кави.

Мабуть, він прокинувся зовсім недавно: Замотавшись в ковдру, Вілл сидів і тер свої сонні очі, а його скуйовджене волосся стирчало в різні боки, і в цей момент я зрозумів, як сильно люблю його.

Якби комфорт був людиною, то це був би безсумнівно мій маленький Вільгельм.

Я поставив млинці з кавою на стіл і обережно присів на ліжко поруч з ним. Я не хотів злякати його або зробити щось ще гірше, тому не наважився ще раз відкрити рот, зачіпаючи цю тему. Потрібно трохи почекати. Дати йому час. Не тиснути.

Тоді я лише потягнувся до нього, щоб прибрати за вухо неслухняні пасма волосся, які постійно лізли йому в очі, адже не хотів переступати його особисті межі до тих пір, поки він сам не захоче отримати більшого.

– Доброго ранку, Сіммі, – він раптово випрямився і посміхнувся мені.

– Сіммі? – здивовано засміявся я, радіючи, як здавалося, його гарному настрою. – Це так ти тепер називаєш мене? – я перевів погляд на його посмішку. Побачивши легкий кивок, я не стримався і потягнувся до нього, зариваючись пальцями в його біляве волосся.

***

Після ранкового легкого перекусу, який ми провели в ліжку, Вільгельм сам почав розмову про це. Він все домагався моїх відповідей, запитуючи про вчорашнє, поки я, намагаючись заспокоїти себе, легенько погладжував його долоні.

Вілл, ти ж не настільки дурненький..
Чи дійсно нічого не зрозумів?

Я глибоко вдихнув і, маючи намір не тягнути, як би це не звучало для нього, випалив всю фразу на одному видиху: – Вільгельме, я бачу тебе наскрізь. Тоді ти посміхався, щоб заховати свій біль і всі переживання, але у тебе нічого не вийшло, і саме зараз ми повинні поговорити з тобою про все це.

Я зміг це сказати.

Я не знав, як на даний момент виглядаю в його очах. Я не знав, що відчуваю. Я не знав, що далі робити. І все це лякало мене, тому я просто дивився на нього, чекаючи відповіді.

Вільгельм відсторонився від мене, і в той момент я дійсно злякався. Я злякався, що він закриється в собі і буде переживати все це сам, роблячи собі тільки гірше.

«Завжди такий упертий. Нікому не дозволяєш подивитися на те, що коїться у тебе на душі», – промайнуло у мене в думках, але я нічого такого не вимовив вголос, щоб не зачепити його. Зараз він потребував лише розуміння і підтримки, а не того, що могло б ще більше поранити і без цього розбите серце.

– Я не розумію.. – почув я через пару хвилин мовчання. Він вимовив це без емоцій, через що моє хвилювання посилилося.

Сказавши це, він притиснув коліна до грудей, обіймаючи себе. Його голова легенько опустилася на чашечки, і тільки тоді, коли він сховав обличчя в колінах, я почув його важке зітхання.

Не можна, щоб так тривало. Потрібно, щоб хтось припинив валяти дурня. І я зробив свій другий крок.

– Руки, Вільгельме, – я потягнувся, щоб взяти його долоню в свою. Я відчув все той же легкий тремор, який був у нього вчора. Знову зробив щось так, натиснув на нього.

– Руки? – він розгублено глянув спочатку на мої пальці, які обережно погладжували його тильну сторону долоні, а пізніше перевів погляд на мене.

Відступати назад було не можна, тому я продовжив, зібравши всю свою хоробрість: – Порізи, Вілл. Твої руки всі в дрібних шрамах і порізах. Вже давно.. – Я не зміг підняти на нього погляд. Мені теж стало б некомфортно, якщо хтось зачепив би таку особисту тему.

Вілл продовжував грати в мовчанку. Я бачив, як його брови хмурилися, як погляд блукав по всій кімнаті, і я з усією обережністю підняв його долоню, простягаючи до своїх губ. Я любив цілувати кістяшки його пальців, тому знову зробив це.

– Я не хотів тиснути на тебе, вибач.. – тихо проговорив я, все ще притискаючись пересохлими від хвилювання губами до його теплої долоні. – Але я дійсно переживаю за тебе. Це важливо для мене.. І ти важливий для мене, – говорив я, підбираючи слово за словом. – Я не наполягаю, адже.. вчора щось.. – я різко замовк, відсторонившись від його руки.

А я ж дійсно так і не зрозумів, що сталося вчора.

– Вчора ти.. після.. – я намагався видавити з себе хоч якісь слова, але голос Вільгельма перебив усі мої думки.

– Я розповім. Постараюся..

І я повірив йому.