Сіль

Важкий квадратний графін із золотистою рідиною був наполовину пустий. Сонце хилилося до горизонту, відлуння гуркоту будівельної техніки та лайки ремонтників більше не відволікали, але справа не йшла. Тільки тепер Інтегра розуміла, що насправді не давало зосередитись.

Її власні думки.

Сер Айлендз був непохитним. А вона надто горда і вперта, щоб відмовитися, тим більше у присутності Лицарів Круглого Столу. Який сенс у сперечатися чи виправдовуватися, якщо він правий? Вона не втікатиме від відповідальності – це не в правилах сім’ї Геллсінґ.

Це має зробити командир. Ви повинні зробити те, що велить вам обов’язок.

Викуривши чергову тонку сигару й відпивши віскі, Інтегра закипала. Здавалося, вона й досі чує відлуння пострілів власного пістолета. Постріл. Філіп Фокс, сержант, двадцять шість років, одружений, є дитина, півтора роки на службі, вісімнадцять успішно проведених операцій. Постріл… Річард МакАферсон, рядовий, двадцять два роки, не одружений, матері сорок вісім, півроку на службі, дев’ять успішно проведених операцій. Ґай Уоллес, Роб Вінстон, Бен Корртік, Сем Філлс, рядові, кожен з чималою кількістю заслуг перед британською короною. Капітан Крістофер Хей, двадцять дев’ять. Постріл…

Я не вибачатимусь. Це моя провина.

Серед іншої рутини, більшу частину якої взяв на себе Волтер, голова Геллсінґа вважала своїм обов’язком писати листи родичам загиблих. Вона ніколи не доручала це будь-кому ще. Але давно завчені рядки сухого ділового листування не лягали так гладко, як раніше. Сер Геллсінґ не розраховувала, що цього разу листів буде так багато. Згідно зі звітом Волтера, що загубився серед інших паперів та особових справ загиблих, із дев’яноста шести службовців лондонського відділу в живих залишилося лише десять. І то, вісім вижило лише тому, що їх не було на базі. Вісімдесят шість сімей мають отримати повідомлення — батьки, дружини з осиротілими дітьми, близькі родичі… Кожен лист має бути унікальним, як і людина, про яку в ньому йдеться. Рідні мають знати, кожен солдат Геллсінґа служив вірою і правдою Її Величності, кожен був дорогий організації та їй особисто, як командиру. Вони повинні пишатися, хоч і не знатимуть усієї правди. Адже небагатьом дозволено знати про існування вампірів.

Сьогодні голова Геллсінґа не засне. Інакше її солдати повернуться до неї у снах. І повертатимуться мало не щоночі, доки біль трохи не вщухне.

На дні склянки ще залишалася випивка. Не годиться піддаватися подібним слабкостям — з такою роботою і спитися можна. Та тільки сьогодні все було не так, у рази болючіше. Ніби на відкриту рвану рану, що кровоточить, насипали хорошу таку жменю солі.

Сповнившись ненависті до ворога, який посмів напасти на маєток, жінка стисла зуби, через що нова сигара зламалася навпіл. Вона не пробачить! Леді Геллсінґ не помітила, як сильно стиснула склянку, і та луснула, посипавшись уламками на килим. Біль, що пронизав долоню, викликав спалах люті, і Інтегра змела зі столу все, що трапилося під руку. За весь вечір вона зуміла написати лише кілька листів.

Не пробачить! Вона не подарує цієї витівки нахабі, який посоромився прийти сам, підіславши цих недоносків, братів Валентайн, наважився витерти ноги об Геллсінґ, ткнути носом у їхню безпорадність.

Дивлячись відчуженим поглядом на закривавлену долоню, Інтегра нерухомо сиділа в кріслі, спостерігаючи, як на білій рукавичці проявляється багряна пляма, надто темна у вечірніх сутінках. Тільки пекучий біль зараз не дозволяв знову піддатися розпачу. Її руки в крові, у крові її солдатів. Вони — частина Геллсінґа, частина її самої. І цей хтось дуже постарався, щоб вибити в неї землю з-під ніг. У нього майже вийшло. Інтегра знищувала своїх солдатів, майже бачачи їх крізь плівку сліз. Кожну наступну кулю хотілося пустити собі у скроню, щоб заглушити голос совісті, те почуття провини, яке затисло жінку у своїх сталевих кайданах, не даючи навіть вдихнути.

Але вона цього так не залишить. Це помста. І в неї достатньо сил, щоб гідно відповісти. Її слуга повинен із цим впоратися як ніхто інший.

Немов отямившись від заціпеніння, леді Геллсінґ раптом побачила поряд того, кого щойно згадувала у своїх думках. Алукард уважно дивився на неї, присівши на край столу, ніби чекаючи наказу.

Наказу, який Інтегра поки що не була готова віддати. Вона ще не вирішила, що робити, у неї ще замало інформації.

— Чого тобі? — холодно запитала Інтегра. — Не бачиш, я трохи зайнята.

— Чудова ніч, моя пані, ви так не вважаєте?.. — носферату промовисто посміхнувся.

***

— Алукард!

Дивне почуття дежавю змусило здригнутися. Тільки тепер на столі перед головою організації лежав стос списаних аркушів — листи, які Інтегра щойно закінчила. Їй знадобилося лише кілька годин, щоб завершити ще до сніданку те, що забрало весь вчорашній вечір. До неї повернулася колишня холодність і тверезість думки. Це насторожувало з огляду на те, що в пам’яті залишилися лише якісь уривки, спалахи спогадів та вчорашніх емоцій. Та й як вона дісталася до ліжка, жінка не могла згадати. Взагалі нічого після появи вампіра у її кабінеті. Невже у всьому був винен лише алкоголь, рідина, досить неприємна на смак? Чи слуга теж приклав руку до її тимчасової амнезії?

Алукард не міг завдати їй шкоди, про це ще прадід подбав — і вона нарешті навчилася трохи довіряти носферату, але іноді він все одно поводився надто свавільно як для слуги, підкоряючись своїм міркуванням, які для леді Геллсінґ залишалися незрозумілими.

Вампір проявився згодом. Вигляд у нього був досить пом’ятий. Але Інтегрі було начхати, що зараз ранок, а за вікном світить сонце — їй були потрібні відповіді.

— Чим завдячую, моя пані?

— Що вчора було? Я не дуже добре пам’ятаю, — похмуро промовила Інтегра, насторожено вдивляючись в обличчя Алукарда.

Тут вона, насправді, злукавила — пам’ять потроху повертала шматочки пазла на місця, підказуючи, що одними розмовами за життя він не обмежився учора. Свіжі подряпини на долоні красномовно натякали, що вампір знову вмовив її дозволити випити її крові.

Ніби донорської йому не вистачає, ніби йому не вистачило тієї, що нещодавно пролилася в маєтку…

— Не дивно, після тієї кількості віскі, яку ви собі дозволили…

— Не пащекуй тут мені, слуга! — пригрозила Інтегра, кольнувши холодним поглядом через окуляри.

Хоча тут, правда, Алукард мав рацію. Вона сподівалася відчути хоч недовге полегшення, яке мав дати алкоголь, притупити біль, і майже змушувала себе пити, проте лише занурювалась у вир самокопання і безпам’ятства.

Проте, як поставити запитання, Інтегра все ще не вирішила.

Чому він пив її кров? «Навіщо» — досить безглуздо запитувати. Та й навряд чи він відповість чесно. Однак Алукард ніколи нічого не робить просто так.

— Учора ти дозволив собі зайвого, — нарешті сказала вона.

— Не більше, ніж було потрібно, — чемно відповів вампір, трохи схиливши голову.

Але цей жест прояву покірності лише розлютив Інтегру, здавшись глузуванням носферату.

— Що означає «не більше, ніж було необхідно»?! — спалахнула жінка.

— Залишаючись у такому настрої, як учора, ви навряд чи закінчили б вже сьогодні, — Алукард вказав поглядом на стос списаних аркушів. — А мені не терпиться дізнатися, хто наш ворог, — в очах вампіра блиснув азартний вогник, схожий на божевілля, а губи розтягнулися у широкій ікластій посмішці.

Інтегра криво посміхнулася і розкурила тонку сигару. Отже, він чекає її наказу, йому теж не терпиться вступити в бій. Навряд чи з тієї ж причини, що й їй — те, що для Геллсінґ помста, для нього лише привід відволіктися від нудьги довгого не-життя — та заради цього наказу Алукард навіть був готовий понянчитись із нею, як з маленькою дівчинкою.

Що ж, учора Інтегра почувала себе мерзенно, але сьогодні все інакше. Ближче до обіду має повернутися Волтер і докладніше розповісти про те, що ховається за словом «міленіум», а потім вона ухвалить рішення, холодне і розважливе – віддасть наказ. Адже в її роботі не місце чутливості та сентиментальності. Сьогодні її емоції ніби зблідли. Начебто разом з тією пінтою крові Алукард випив і її горе, біль, що полонив, скрутив, не давав тверезо мислити — взагалі думати, як належить голові організації протестантських лицарів.

— Ну, і який він на смак? — заговорила Інтегра, глянувши на поранену долоню, одягнену в білу рукавичку, і знову перевела блакитні очі на слугу.

— Ваша кров? — здивувався вампір.

— Мій біль.

Алукард примружився і тихо хмикнув своїм думкам. Не думав, що їй вдасться розпізнати справжні мотиви вчорашнього вчинку? Вона ж Геллсінґ, чий рід давно має справу з вампірами.

— У крові різний смак, — почав він, сівши в крісло поруч, — від людини залежить — ви про це вже давно знаєте…

Інтегра ледь помітно кивнула. Вона досі пам’ятала, як Алукард казав про дядька Річарда: у такого, як він, кров мала мерзенний запах, і, мабуть, такий самий смак. Втім, Інтегра, як людина, навряд чи поділяла гастрономічні уподобання свого слуги — для неї будь-яка кров виглядала досить бридко, як і процес її вживання.

— Однак емоції надають їй особливого присмаку, — вів далі Алукард. — Як приправа до страви. У страху один смак, у підлості інший, у ненависті свій. А у болю – свій… Ви так, до речі, про всю кров говорите.

Інтегра задумливо зтрусила попіл. До цього їй здавалося, що кров на вампіра діє приблизно так само, як і алкоголь на людину — п’янить, викликає почуття ейфорії та задоволення, крім того, що є чи не основним джерелом сили. Вона не думала, що існують такі тонкощі. Це навряд чи було відомо її предкам.

— І ти відчуваєш усі ці приправи?

— Я ж не нижчий вампір…

— Щось я не помітила, щоб ти відчував огиду, пожираючи наших ворогів. Адже вони навряд чи відчувають щось окрім страху, болю та ненависті.

Алукард посміхнувся і відповів не одразу. Інтегра запідозрила, що слуга просто намагається задурити їй голову, прикриваючись подібними міркуваннями. Вона навіть подумала, що він просто змінить тему розмови, але він раптом промовив:

— Я ж чудовисько. А от у крові, відданої добровільно — зовсім інший смак, у тріумфу — зовсім інший смак, у радості… у бажання, задоволення.

Інтегра мало не вдавилася димом і лише роздратовано загасила сигару, подумки обізвавши слугу збоченцем. Останні слова ніби пролунали біля самого вуха, збентеживши і змусивши зашарітися, хоча Алукард і з місця не зрушив. Слухаючи його, вона спробувала пригадати, що відчувала і про що думала, коли раніше дозволяла слузі пити свою кров.

— Буде досить сумно, якщо ці приправи зникнуть, — зауважив він. — Вони дають значно більше, ніж звичні страх і біль.

Голова протестантських лицарів раптом упіймала себе на думці, що їй цікаво дізнатися, чим саме так приваблюють її слугу позитивні емоції, що вони дають йому як вампіру? Чому для нього важливо, щоб вона відчувала щось ще, окрім болю? Адже тільки ця емоція дозволяє зібратися і почати діяти. Але продовжувати розпитування не стала. Що як про це вже щось написано в одній із праць її предків, а вона просто проґавила? Не хотілося здатися невігласом — вона ж Геллсінґ.

— Тобі не обов’язково було це робити, — досить холодно зауважила Інтегра, вивчаючи ідеально відполіровану стільницю. Чомусь сказати ці слова, дивлячись Алукарду в очі, вона не наважилася.

«Я впораюся, я не відступлю і не здамся, як і раніше. Я не маленька дівчинка! — хотіла додати вона, але лише на мить забарилася, і їхній діалог перервав Волтер — вклонившись, дворецький повідомив про готовий сніданок.

Алукарда вже не було.

Давши Волтеру настанови з приводу листів, леді Геллсінґ вирушила до їдальні, де на неї чекав англійський сніданок. Мабуть, уже сьогодні багато хто з вісімдесяти шести сімей загиблих отримають повідомлення. Інтегра розішле частинки свого власного болю рідним та близьким загиблих солдатів. От тільки їй від цього не стане легше. Біль — невід’ємна приправа страви її життя, як сіль у кулінарії. Інтегра не вибирала свою долю, доля сама її вибрала. І вона не мала права відступати. А Алукард, схоже, по-своєму, але турбується, щоб життя його Господарки не було пересолене, на відміну від каші.