Сік із м’якоттю та спальня Голлі: Хлопці з “Локвуд і Ко” тролять Люсі

Це було вкрай неприємне пробудження. Мені снилося, як ми з Фло гуляємо живописними річковими плавнями, розшукуючи місця гніздування чапель. Та раптом чудовий приємний сон перервало різьке штурхання за плече і Локвудів голос заволав над самим вухом: “Джордже, прокинься негайно!”.

Сон як рукою зняло. Несподіване пробудження серед ночі ніколи не несе із собою нічого хорошого. А ще й Локвудова мармиза, що схилилася наді мною в ту мить, без слів розповіла, що трапилося дещо надзвичайне. Привиди? Вори? Шпіони? Думки застрибали як блохи у ще затуманеній сном свідомості.

– Джордже, Люсі прийшла. Вона поранена. Їй треба допомогти, – казав тим часом Локвуд.

Я різко сів на ліжку, відкинув ковдру і почав намацувати штани. Локвуд скривився і делікатно відвернувся: йому не подобалась моя звичка спати голяка.

– Наша Люсі? – спитав я тим часом. – Але як? Що трапилось?

– Я не знаю, Джордже. Спочатку треба допомогти їй із пораненням, а потім будемо розпитувати.

Голос Локвуда звучав глухо. Поки я розшукував аптечку у завалах зброї і записників, він нетерпляче міряв кімнату кроками, нервово стискаючи і розтискаючи кулаки. Його хмура пика змусила нервувати і мене. Нарешті аптечка знайшлася і ми поквапилися у кухню, де Локвуд залишив Люсі.

Вона сиділа на стільці, втомлено відкинувшись на спинку і прикривши очі. В забрьоханій подертій одежині, з блідим подряпаним лицем і розкуйовдженим волоссям, із закривавленою рукою – вона скидалася на жертву розбійного нападу. Що ж з нею трапилося, з нашою Люсі? Я почув, як Локвуд судомно зітхнув. Коротко позирнувши на нього, побачив його міцно стиснуті щелепи і погляд, сповнений нестримного хвилювання і співчуття, який він не відривав від Люсі.

– Нічого, з нею все буде гаразд. ТЕПЕР із нею все буде добре, – пробурмотів він, наче переконуючи самого себе.

Ми заходилися промивати і обробляти рану на передпліччі нашої колишньої коліжанки. Насамперед стягли з неї подерту куртку, від якої тхнуло не краще, ніж від знаменитих лах Костомахи Фло (ох, Люсі, де ж тебе носило?). На диво, Локвуд, який зазвичай скаржиться на запах моїх шкарпеток, якщо я не міняю їх більше ніж три дні поспіль, і оком не змигнув, допомагаючи Люсі позбутися забруднених одеж. Він знову начепив на себе маску максимальної стриманості і дружелюбності, наче він першокласний медичний брат у госпіталі, і це не НАШУ Люсі тільки що пошматували якісь добродії, а просто якогось випадкового перехожого. Тільки по зморшці, що пролягла між брів, і желвакам, що продовжували ходити по його щоках, я зрозумів, яких сил йому коштувало скидатися таким спокійним.

Лише один раз ця маска трохи зсунулася на ньому. Ми вже допомогли Люсі позбавитися одягу, і вона залишилась в одній чорній спортивній майці. Я заходився промивати Люсі рану, яка виявилась не такою вже подряпиною, як вона казала.

– Локвуде, передай чистий ватний диск, – попросив я, простягаючи руку убік, але реакції не було.

Я поглянув через плече і побачив, що він завмер, не відводячи погляду від простого срібного намиста, яке виявилось на шиї в Люсі під светром і курткою. Це намисто, що раніше належало його сестрі, Локвуд подарував колись Люсі. Вона не розставалася з ним, поки жила у нас. Та і тепер, як з’ясувалося, теж…

Локвуд з трудом проковтнув комок у горлі, і повільно підняв очі на Люсі. Побачивши його пильний погляд, вона автоматично скинула руку до намиста, зашарілася і мило прикусила губу. Куточки Локвудових вуст смикнулися. Тепер Люсі може казати що завгодно, та він більше не повірить, що вона геть забула про нього (і всіх нас ), що він для неї більше нічого не значить. Ніхто не носить намисто від хлопця, якого забув і не хоче згадувати, чи не так?

Люсі покірно приймала наші невмілі маніпуляції, тихо сидячи на стільці. Її погляд повільно блукав по кухні, і вона м’яко посміхалась, коли її очі зупинялися на нас із Локвудом.

Нарешті все було скінчено. Можливо, ми трохи перестаралися із кількістю бинтів, та мій девіз: краще більше, ніж менше. Потім Люсі таки розповіла нам про все, що з нею трапилось. Ми із Локвудом були сама увага. Почувши, як Люсі довелося самотужки тікати від бандюків, я мимоволі стис кулаки. Локвуд сидів непорушно, схрестивши руки на грудях, та очі його так холодно спалахували, що я зрозумів: цим чувакам ще доведеться познайомитися із нами ближче.

Люсі прихльобувала чай і поступово приходила до тями, відчуваючи, що опинилася із друзями (мені хотілося б сказати “вдома”). Схоже, ті ж думки були і в Локвуда.

– Ці люди хочуть, щоб ти замовкла навік, Люсі. Іти додому тобі, зрозуміло, не можна. Вони чудово знають, де ти живеш.

Люсі явно зніяковіла, кахикнула та тихо сказала, втупившись у стіл:

– Так, знаю. Сьогодні я сподівалася переночувати тут. Лише сьогодні. А завтра…

Локвуд підхопився на ноги, ледь не перекинувши стілець і рішуче попрямував до холодильника.

– Ніяких “завтра”! – заявив він різко, виблискуючи очима на Люсі. – Додому тобі йти не можна. Принаймні доти, доки ми не знайдемо цих убивць. Джордже, ти ж не заперечуватимеш, якщо Люсі трохи поживе з нами?

Локвудовій пантомімі, яку він корчив мені із-за спини Люсі, позаздрив би навіть Череп. Він навіть склав благально долоні, хоча лице виражало: “Тільки спробуй сказати “ні”, і ти труп!”.

Я подивився на Люсі, яка теж підняла на мене очі: згорьовані і втомлені. Як би я не любив її (сильніше за рідну сестру, але, звісно, не в тому сенсі, як любив її Локвуд), та в пам’яті знов виринув той осінній вечір чотири місяці тому, коли вона оголосила про своє бажання піти з агенції. Для мене це був удар, зізнаюся чесно. На той момент мені здавалось, що ми з Люсі зблизилися найтісніше за весь період нашого знайомства. Я бачив, як важко їй дається поява у нас Голлі, як сильно вона переживає через раптове відчуження Локвуда, як нелегко їй опановувати свій Дар, який ставав все потужнішим. Я намагався перебувати поруч і, наскільки міг, підтримувати її. І тут: “Я прийняла рішення негайно покинути агенцію “Локвуд і компанія”.

Не люблю згадувати час, коли Люсі пішла з Портленд-Роу. Локвуд наче сказився: ганяв нас в будинки сповнені привидами без будь-якої підготовки, сам кидався в найнебезпечніші місця, наче мріяв вкоротити собі віку, не хотів чути жодних порад і часто взагалі поводився як божевільний.

Я знав, з чим це пов’язане, але що я міг вдіяти? Ще до того, як все відбулося, я казав йому, що він робить дурість, цураючись Люсі і наближуючи до себе Голлі, та ви ж знаєте Локвуда – закрився у своїй мушлі і ні гу-гу. Тепер пожинав те, що посіяв. Звісно, я до біса переживав за нього, особливо побачивши, яким він став після недавнього розслідування справи канібала із Ілінга, у якій з нами працювала Люсі.

Треба сказати, що ми всю зиму вигадували приводи, щоб повернути її на Портленд-Роу, і от нарешті коли сама Пенелопа Фіттес наполягла на участі Люсі у справі канібала, Локвуду таки вдалося вмовити її допомогти нам з цією справою. Ми всі сподівались, що Люсі зрозуміє, що її місце з нами, що ми одна дивна, трохи божевільна, але рідна сім’я. Та вона не виказала жодного бажання повертатися. На Локвуда боляче було дивитись. З тих пір пройшло три дні і за цей час я чув від нього максимум десяток фраз – він повністю закрився у собі. І от Люсі тут, а Локвуд маякує мені пляшкою з молоком, благає і погрожує одночасно. Що я мав казати?

– Звичайно. Нехай поживе.

Але якщо Люсі думає, що все забуто і пробачено, то вона погано нас знає.

– З нею мені буде легше, ніж із Голлі, коли вона залишається у нас ночувати, – додав я з невинним виглядом. – Голлі постійно змушує мене мити за собою ванну, а нашу стару Люсі, я знаю, такі дрібниці не обходять.

Бліде обличчя Люсі залив рум’янець – стріла потрапила у ціль. На мій подив, Локвуд теж не залишився в стороні.

– Завжди ти бурчиш через Голлі, Джордже, – кинув він на мене змовницький погляд, і (чи не здалося це мені?) підморгнув поверх голови Люсі, роблячи вигляд, що продовжує порпатися у холодильнику. – Минулої ночі, скажімо, вона ні на що не скаржилася…

Мені здалося, що Люсі зараз задихнеться від обурення, її очі метали молнії. А що ж вона хотіла? Образа – є образа. І яка ж солодка мить маленької дрібної помсти! Кінець кінцем, вона і пішла від нас, неспромігшись опанувати свої емоції щодо Голлі (я не вірю у її пояснення про непідконтрольний Дар! Це були дівчачі ревнощі, які усіх нас так болісно підкосили).

– Хочеш помаранчевого соку, Люсі? – спитав Локвуд, визирнувши з холодильника. – Твій улюблений, з м’якоттю.

Ого! А це удар нижче пояса!

– Люсі ж не любить сік із м’якоттю. Хіба ти забув? – я здивовано поглянув на нього.

Ладно я – старий цинічний хлоп – але від благородного Локвуда я не очікував такої низької помсти. А ти ж диви! Ніщо людське нам не чуже… Мабуть щось між ними відбулося у Тутінгу, що змусило Локвуда зробити вигляд, що він не пам’ятає смаків Люсі. Коробка зі спогадами щодо всього, що стосувалося Люсі зберігалась на найпомітнішому місці у Локвудовій голові, і, я впевнений, постійно любовно перебиралась.

Люсі стисла кулаки на колінах і втупила у них погляд. Локвуд не зводив з неї уважних очей.

– Так, твоя правда, – невинно протяг він. – Бо шматочки м’якоті застрягають між зубами.

Ну от, я ж казав, все він чудово пам’ятає, просто, як і я, мститься ій за щось, хоче спровокувати.

Люсі підняла на нього недобрий примружений погляд. Він зустрів його з легкою посмішкою. Я віддав би пів шоколадного торта за те, щоб дізнатись, що все це означає. Локвуд навряд чи розкаже…

– Так, я вип’ю соку, – видушила із себе Люсі. Локвуд задоволено кивнув і заходився розливати сік по склянках.

– То Голлі вчора ночувала у вас? – запитала Люсі, покусуючи нижню губу.

Локвуд продовжував теревенити про сік, роблячи вигляд, що не розчув. Обличчя у Люсі пішло червоними плямами. Я з цікавістю спостерігав за цією виставою.

– Що ти сказала? – перепитав Локвуд, озирнувшись на Люсі через плече.

– Голлі. Вона тепер ночує у вас?

Напругу між цими двома можна було різати ножем. Якщо це не справжня пристрасть, то старина Джордж геть нічого не розуміє в житті (а це, звісно, не так!).

Погляди Локвуда і Люсі перехрестились.

– Не завжди, – відповів він, не відводячи гострого погляду. – Залежить від того, яка випаде ніч…

Люсі різко видихнула, наче проколота повітряна кулька. Її ніздрі обурено роздувалися. Локвуд ходив по дуууже тонкому льоду. Хоча… саме так він завжди і любив поводитись. Я наче глядач тенісного матчу переводив погляд з одного на іншу.

– І часто вона тут ночує? – не вгавала Люсі.

– Дивно, чому це так хвилює агента-фрілансера, – кинув Локвуд, відвертаючись до тостера.

На мить запанувала тиша. Така тиша буває перед тим, як починається маніфестація потужного Другого Типу. Я відчув, що у мене змок лоб. Я переживав за них обох. І мені здалося, що Локвуд вже трохи перегинає палицю. Зрозуміло, що Люсі завжди, з першого дня, ревнувала його до Голлі, а він завжди (по незрозумілій мені причині) радо підігрівав ці ревнощі. Хоча всім, крім засліпленої власними почуттями Люсі, було абсолютно очевидно, що між Локвудом і Голлі ніколи не пробігало жодної іскри. На відміну від того, який феєрверк я бачив зараз між цією божевільною парочкою. Чи не пора мені втрутитись?

– Якщо тобі цікаво, – провадив далі Локвуд, знов повернувшись до Люсі і засовуючи руки в кишені халата, – то в твоїй колишній кімнаті вона не спить, – він посміхнувся яскравою, але такою двозначною посмішкою, а тоді, насвистуючи якусь пісеньку, відвернувся до вафель.

Я побачив, як на шиї Люсі забилася жилка. Вона здивовано розкрила очі.

– Ні? А де ж тоді…

Ну все, досить! Пора припинити цю дурню, поки знову не стало запізно.

– До твоєї колишньої кімнати я переніс більшу частину свого одягу, – швидко сказав я, жалкуючи, що не можу прямо зараз відвісити Локвудові хорошого запотиличника. – Якби ми знали, що ти знову з’явишся, то не чіпали б твоєї кімнати… Проте переночувати там цілком можна і зараз.

– Дякую, – криво посміхнулася Люсі, продовжуючи кидати в спину Локвуда такі погляди, що кожен міг би вбити на смерть, якби був дротиком. – Дуже ласкаво з твого боку.

———————-

Коли в ту ніч Люсі пішла на своє горище, я не втримався і напустився на Локвуда:

– Ти при своєму розумі? Нащо дражниш її?

– Ой, хто б казав, – не залишився у боргу Локвуд. – “З нею мені буде легше, ніж із Голлі”, – передражнив він. – Сам же перший і почав!

– Я – то я, їй на мене ні холодно, ні жарко, а от твоє: “Люсі, твій улюблений сік, з м’якоттю” – це що? Ти не згірше за мене знаєш, що вона не п’є такий сік!

Локвуд помовчав, повільно розтираючи шию. Вигляд у нього був не дуже: блідий, знервований, з темними колами під запаленими очима.

– Згода, це було низько, – зітхнув він нарешті. – Але коли я на тому тижні був у неї в Тутінгу, вона спитала, який я чай п’ю – із цукром чи без… І ти б взагалі її чув: “Я іноді читаю про вас у газетах, але ненавмисне… Тільки коли випадково потрапляє на очі… Часом навіть згадую вас, проте зрідка!”, – він гірко похитав головою. – Це було образливо. Хоча, звісно, і не привід ображати її навзаєм.

Ми помовчали. Мені хотілося якось підбадьорити друга.

– Ну, це дивина, що доля таки привела її до нас. Тепер все у твоїх руках.

– Дарма ти думаєш, що я багато можу, – зітхнув Локвуд, торкаючись до скроні так, ніби в нього почалася мігрень. – Люсі вже не та, що була півроку тому. Ти ж бачиш, яка вона стала: самостійна, незалежна, відчайдушна. Ми вже не потрібні їй…

– Ну зі справою Вінкменів і поверненням Черепа ми їй зможемо стати у пригоді…, – сказав я, збираючись іти до себе. Але забарився на порозі, поглянувши на похнюплену постать Локвуда, з якої, здається, вмить випустили увесь його пафос і задор.

– Мені здається, що я не помилюся, якщо скажу, що ти можеш вирішити питання з Люсі однією відвертою розмовою… Ти знаєш, які слова треба сказати, чи не так? Питання лише в тому, чи хочеш ТИ їх говорити…

Я не очікував відповіді. І не отримав її. Коли я пішов, тихо прикривши за собою дверь, Локвуд продовжував сидіти на креєчку стола, незрячо туплячись у темне вікно, за яким вже займався світанок.