Сік лохини і насіння волошки

☘️

Я не можу дихати. У легенях повно води. Під ногами нічого немає. Вуха заклала вода. Холодно. Приклавши зусиль, я відкрив очі. Навколо все зелене, багато бульбашок які підіймаються вгору. Я бачу маленький промінчик світла.

– Прохаю! Допоможи мені!

Мене ніхто не чує.

«Чому ніхто не біжить мене рятувати?»

Бридкий шум у голові заважає. Спиною я відчув щось тверде, боляче. Легені горять. Шум стає сильнішим. В очах темніє…

☘️

Хан змалечку ходив у цей ліс. Він насолоджувався його тишею. Як і завжди, він взяв із собою кошик в якому були: ковдра, склянка води і книжка. Дійшовши до маленької річечки він вдихнув свіже повітря. Його усмішка розпливлася по витонченому обличчю. Сонячні промені пробивалися через крони дерев зігріваючи шкіру. Пташки співали якісь пісні. Він чекав його….

☘️

– Мінхо! Пішли з нами на “Мертве поле”! Там збираються всі! Потанцюємо та розважимося. – парубок підбіг і наділив іншого своєю усмішкою.

– Вибач, але у мене є інші справи. Хотів сьогодні піти квіти в горах посаджати. – сказав хлопчик із синім волоссям.

– Знову підеш до нього? – брови зійшлися біля перенісся.

– Це не твоя справа, Чанбіне! – прозвучав спокійним, але наполегливим голосом. – Я тобі сказав, що йду саджати квіти.

– Так я тобі і повірив! – піднявши до гори підборіддя, гордо сказав той. – Я не уявляю, як і навіщо ти стримуєшся. Я би на твоєму місці вже давно його залоскотав до смерті. Це наш обов’язок як мавок. А ти просто спостерігаєш за ним. Не зробиш цього ти – зроблю я.

– Тільки посмій його хоча б своїм огидним пальцем доторкнутися – я тобі усю спину, що залишилась розірву! – грізним поглядом подивився на свого молодшого Мінхо.

☘️

Зібравши насіння квітів у свій кошик. Мавка пішов у напрямку гір. Бо там протікала малесенька річка і там він міг побачити його.

Проходячи повз галявини, мавка сипав насіння квітів і обережно саджав їх у землю. На шляху до річки можна зустріти різних комах, птахів та звірів. Хлопчику дуже подобались олені. Мінхо хотів хоча б раз доторкнутися до цієї гладенької вовни, але це все мрії. У нього ніколи не вийде. Навіть на відстані витягнутої руки, не зможе постояти біля цього створіння з великими очима. Як він не зможе дотягнутися нього…

Вода приємно шуміла. Текла вона повільно, але у суміші зі співам пташок, їх голоса зливались у одну мелодію лісу. Ось це дерево, де Мінхо простоїть декілька годин спостерігаючи за ним.

Підійшовши до нього і визирнув, він побачив його.

Він читав якусь нову книжку. Волосся спадало на лоб, закриваючи прекрасні карі очі. Хотілося прибрати її та зазирнути у них, побачити там інші всесвіти. Тендітні пальці перегортали сторінки доповнюючи мелодію лісу. Начебто час зупиняється й у цьому лісі тільки вони. Як би хотілося щоб це було по справжньому.

– Чи довго ти збираєшся там стояти? – яким би голос не був мелодійним, він дуже налякав Мінхо.

Сховавшись по ту сторону дерева, серце почало вистукувати немов дятел – дерево. Щось неприємне відчувалося у горлі, воно заважало дихати.

“Не може цього бути. Як він мене помітив? Чи давно він знає, що я за ним спостерігаю?”

– Ти чого? Я тобі не зроблю боляче. Я подумав якщо ти не наважуєшся підійти та познайомитись, то це зроблю я. – який ніжний голос, як пелюстки барвінку. З думок його витягнув годинник життя. Зозуля.

“Йому не можна мене бачити”

– Зупинись там, будь ласка, де ти стоїш. – тихим голосом, прохав хлопчик.

– Чому? – таке легке питання, але як складно відповісти на нього.

– Тобі не можна мене бачити. – зітхнув Мінхо. Голос його був більш твердим, бо це стосувалося цього чудового хлопчика. Якого він точно не хотів втрачати через… себе.

– Чому? Це не справедливо, я тобі так скажу. Ти мене бачив, а я тебе зовсім трошки. До речі, у тебе дуже гарний колір волосся. Як ти його пофарбував? – скільки питань, а також зацікавленості у його словах.

– Я пофарбував його соком лохини.

– Як це круто! – підстрибнув на місці світловолосий. Він тихесенько підійшов до дерева і сів з протилежної сторони Лі. Спиною до кори. Висунув руку з лівої сторони ближче до співрозмовника, але так щоб його не бачити. – Мене звати Хан. А тебе?

– … Мінхо, – він дивився на цю гладеньку шкіру. На витончені пальчики. На тендітне зап’ястя. Такий крихітний.

Немов доторкнешся і в той же момент він розсипеться та зникне. І як би не хотілося взяти за руку, не може.

– Мінхо… – начебто він смакує його ім’я на свої вустах. – Мені подобається твоє ім’я. Мелодійне. Мені здається так би звали якогось прекрасного принца з казок.

– Але я не принц…

– І що? – перебив Хан. – Я теж не чарівна прекрасна принцеса. І що з того? – так легко і просто у нього виходить говорити. – Розповіси щось про себе.

“Хані, що тобі розказати про самого себе? Що я мавка? Що в дитинстві мене друзі штовхнули у річку і я затонув? І через те, тепер у мене немає шкіри та частину м’язів на спині. Що там видні усі мої внутрішні органи? Не думаю, що коли у книжках описують людину яку читають як відкриту книгу виглядає ось так… Я не хочу втратити тебе через зовнішній вид. Бо я такий потворний. Мені страшно тебе налякати… Не хочу…”

– Я люблю саджати квіти – це все, що зміг сказати Лі.

– Мені подобаюсь квіти в яких приємний запах.

– Які квіти тобі подобаються? – не очікувано для себе спитав той.

– Усі квітки гарні. У кожної свій аромат, колір, пелюстки та листя. Навіть маленька квіточка, також прекрасна як і великі пишні квіти. І через те що вона мала, і не така яскрава, вона не стає огиднішою за інших.

☘️

– Хочеш я тобі прочитаю книжку? Я тільки почав її читати.

– Угу… – сором’язливо та невпевнено. Йому ніколи не читали книжки.

– Чудово. Гадаю тобі сподобається. – цю усмішку можна було почути у реченні – така вона була щира.

І так минула година, а може і дві. Хлопчик який був так далеко, зараз сидить і читає йому книжку про пригоди. Він знає його ім’я.

– Хане… – як приємно воно звучить. Начебто солодка суниця, сік якої розтікається у середину.

– Що таке, Мінхо? – спочатку Лі не зрозумів, що трапилось і чому він його про щось питає, а потім дійшло…

– Я… хотів подякувати… – це перше, що прийшло у голову, але воно було щирим. – Ось… –
він простягнув руку. – Це насіння волошки. За нею не складно слідкувати.

Маленька руця потягнулася до його руки та віддала листочок у який було замотане насіння.

– Отакої! – він дивився тільки на руки. Бо якщо його новий друг не хоче поки-що показувати себе – він буде поважати його вибір. – Дякую тобі! Я обов’язково вирощу цю квітку і принесу тобі, щоб ти подивився на неї. Треба дати їй ім’я!

Хан задумливо постукав себе по підборіддю, ти часом як Мінхо тихесенько засміявся.

– Придумав! Ти будеш Хо-я! – радісно вигукнув ім’я квітки.

– Це ж моє ім’я?! – щойно зрозуміла синя маківка.

– Хто тобі таке сказав? – здивовано спитав той. – Нічого не знаю! Це мій Хо-я! – твердо промовив він і поклав насіння у кошик.

Повернувшись до дерева та зручно сівши, Хан вже хотів продовжити читати, але його знов відволікли.

– Вже темнішає. Тобі треба збиратися до дому, щоб не ходити по темному лісі.

– Я вже знаю як вибиратися в темряві з нього, не хвилюйся! Чи ти боїшся темряви?

“За тебе я боюся, дурбецало! Бо ти прекрасна вечеря, на думку інших створінь лісу.”

Кожен раз коли Хан йшов пізніше з лісу, то Мінхо його проводжав до виходу. Бо знає він таких осіб, що можуть напасти та не залишиться від тебе ні кісточки. А він такої долі для молодшого не хоче.

– Я не боюсь, але мені здається, що тобі вже час йти.

– А ми завтра зустрінемось? Я прийду, обіцяю… – у цьому голосі було стільки надії, він був неначе пір’їнка.

– Тільки якщо ти захочеш. Я чекатиму тебе тут. – він завжди буде тут заради цього сонячного промінчика.

– Я обов’язково завтра прийду! – він скаче по траві немов коник. – Ти тільки дочекайся мене, Мінхо!

☘️

Вони зустрілися на наступний день та ще раз через день. Так пройшов місяць. Сонечко все зігрівало двох маленьких хлопчиків у своїх теплих обіймах, що сиділи по різні боки дерева і трималися за руки. Тепер вони обидва із синім волоссям, завдяки соку лохини. Один читає вже нову книжку, про нові пригоди, а другий його уважно слухає. Обидва насолоджуються один одним. Для цих двох час зупинився у цей момент.

🦔:Обкладинка до роботи-

💞💞💞