Сьогодні вони виживуть

Хто вона?

Вона ще зовсім юний солдат, хоча і достатньо здібний. Інколи занадто віддається емоціям і діє нерозумно. Але все-таки як же майстерно її руки роблять смертельний поріз для титана на його шиї. Як впевнено рухається тіло по відомих усім тросах. На полі бою поряд з нею завжди йде спокій, проте в душі вона точно тріумфує, коли той чи інший маневр вийшов саме так, як вона його задумала.

Інколи дівчина задумується над тим, як вона виглядає у самому центрі того пекла, що зветься поле бою. Насправді зовсім звичайно: щільна тканина обтягує досить стрункі ноги, вздовж і впоперек розмістились ремні, в руках два клинка, плечі покриває зелений плащ, на якому видніються відомі крила свободи. Саме через це вона тут, заради найбажанішого у цілому світі – свободи.

Вона могла обрати зовсім інше ремесло – більш приємне і безпечне. Але ні… Вона тут. Ризикує життям в одному строю зі своїми товаришами заради волі, якої можливо не існує і ніколи не існувало. Де гарантія цього поняття, про яке всі відчайдушно твердять і якого всі так бажають? По цей день не з’явилось ні однієї людини, що змогла б розповісти про свободу. Але вони продовжують боротись, поповнюючи списки смертників.

Чи задумувався він хоча б раз над тим, щоб прикінчити її?

Безперечно так.

Вона може проігнорувати наказ прямо під час бою, за що вже отримала не одну пару покарань. Але, не дивлячись ні на що, вона приймала і виконувала усі до єдиного: це була нічна варта і, наприклад, прибирання конюшень. Вона цінувала справедливість і завжди визнавала свою непокору. Вона із тих, хто піде проти наказу, ризикне життям, але врятує товариша. А потім ще й прийме покарання. Ось такою особистістю вона була.

Леві завжди дивувався, з яким захватом вона приймається за виконання покарання, ніби це їй приносить задоволення, як з легкістю визнає свою помилку. Проте він цього ні одного разу не показав, не надав своєму подивові візуальних характеристик. Можливо, вона просто не в здоровому глузді, може це дівчисько втратило його ще на першій вилазці за стіну. Інколи дійсно здавалось, що вона шукає смерті, наздоганяє таку повсякденну річ для солдата, та все ніяк не може врешті наздогнати. Можливо, вона грається з долею, перевіряє удачу, ось так кожного дня кидаючись до рота титана. Безперечно солдат, що знайомий з нею зовсім недавно, так і подумає. Але капітан знає, що вона кожного дня віддає своє життя на ризик заради двох речей: товаришів та загальної мети.

• Ти сьогодні знову занадто проявляла активність, інколи зовсім без сенсу, а на накази тобі, здається, взагалі начхати.
• Прошу вибачення, капітан. Я прийму будь-яке покарання.
• Навіть найсуворіші покарання не врятують тебе, якщо потрапиш до рота титана. Краще не стався до свого життя так халатно, у нас тут не загін, що спеціалізується на підготовці професійних самогубців.

«…прошу. Ти тільки не падай…», – його думки тут говорять не конкретно про того титана, а про ту саму смерть, що впирається їм всім в потилицю та обпалює своїм подихом.

«…тоді може взагалі не злітати? Так, краще б ти була звичайною, проживала спокійно кожен свій день без того самого ризику впасти. Але цей варіант ти обійшла боком, можливо, він і сам тебе уникнув. Тому будь ласка не падай…»

«…не згасни…»

«…не загинь…»

Невже він переймається за неї?

Звичайно, вона ж солдат розвідки, зовсім не остання бойова одиниця. На її руках не одне вбивство титана і не один врятований товариш. Також можна зазначити, що не одна година прибирання, що назначав їй сам капітан Леві в якості покарання. Вона якимось невідомим чином додавала сили духу товаришам, коли з її вуст звучало дзвінке: «Борись! Нізащо не здавайся! Живи!». Її погляд навіть трохи лякав, він був зовсім не схожим на погляд того, хто так багато побачив за своє ще коротке життя. Але ні, це не можна назвати показником якоїсь винятковості над іншими – вона боялась. Боялась так само, як це робили інші. Просто ця дівчина майстерно приховувала таке ганебне та недопустиме почуття, яке звуть страхом. Вона боялась багатьох речей, і так само вона боялась, що страхом в своєму погляді може злякати ту тьмяну іскру надії в серцях товаришів. Тому всі свої переживання вона ховала за очима, що нахабно обманювали, сяючи немов зірки. Сяючи так, ніби вони живуть в найкращому місці і в найкращий час.

• Чому ти сьогодні тихіша, ніж зазвичай?
• Намагаюсь бути серйознішою, як ви і говорили.
• Бути серйознішою на завданнях і ходити з кислим обличчям – різні речі, солдате.

«…посміхайся…»

«…навіть якщо боляче, нестерпно боляче. Ми, люди, страшні істоти, можемо перетерпіти і винести всяке. І ти зможеш, я впевнений. Тільки прошу, не гасни…»

«…світи…»

Безперечно, вона важлива для людства, а її смерть принесе неабияку шкоду для армії.

А яку шкоду її смерть принесе йому?

Що для Леві означає її смерть? Що він буде робити, якщо одного разу побачить її ім’я в списку полеглих солдат?

Він не знає.

Можна і не наголошувати на тому, що капітан буде продовжувати демонструвати свої неймовірні навички ведення бою на майбутніх експедиціях за стіни. Буде боротися, далі виконувати свій священний обов’язок воїна. Але він і поняття не має, як буде боротись з тим, що відбудеться в нього всередині, на іншому полі бою.

• Капітан Леві, коли я помру, можете прийти до мене на могилу лише один раз. Не потрібно приносити квіти, але все ж таки якщо вам цікаво, то я була б рада побачити рожеві камелії. Навіть якщо могила буде пустою, якщо моє тіло буде десь за стіною в оточенні титанів – все одно прийдіть, всього лише один єдиний раз.
• Не говори про таке раніше, ніж потрібно. Чи ти вже плануєш загинути? Так зроби це в якомусь іншому місці, є багато різних цікавих варіантів покінчити зі своїм життям. Як на мене, самогубців тут бути не повинно. Розвідка не для тих, хто жадає погибелі – тут ті, хто з усіх своїх сил борються за життя.

Рівень абсурдності останніх слів рівна тому страхові в очах солдата на першій вилазці за стіну. Леві і сам це розумів. Кому, як не йому знати, скільки смертей побачив вже корпус розвідки.

«…чому вона взагалі про подібне заговорила? Невже дійсно померти тут задумала? Геройської смерті на полі бою захотілось? Їй точно потрібно мізки вправити, щоб слідкувала за словами…»

Вона і сама не розуміла, чому їй дарована здатність так просто розмірковувати про свою власну смерть.

Чи розмірковував він про це?

Він не міг. Кожна думка про її смерть була пронизана чимось жахливим. І це не всім звичні печаль, біль та смута… це страх та безнадійність. Саме такий запах мали ці думки. Вони були наскрізь ним пронизані – цим паршивим запахом найжахливіших почуттів у цьому зовсім не милому світі.

Прозвучить доволі нерозумно, але є якась чарівність у болю. Біль у солдата асоціюється зі спокоєм. Так, саме з ним. Ти вже нічого не можеш змінити – тільки прийняти його та з ним жити. За стільки років служби капітан Леві навчився жити і при цьому носити біль із собою, немов це ключ від дому, який щодня знаходить собі місце у кишені. Почуття болю дорівнює почуттю стабільності. Таке своєрідне рівняння описує механізм хімічних процесів у серці солдата.

Але ось страх не гарантує стабільності. Навпаки, страх – це активність, ти борешся з ним, постійно думаєш, аналізуєш і переживаєш про те, що, можливо, ніколи не зможеш змінити. Це постійне занепокоєння не дає повністю зосередитись, воно відволікає.

Коли Леві думає про те, що вона може померти, то до його серця підкрадається страх.

І ось перед ним пролітає силует дівчини. Тої самої дівчини. Останній маневр не дуже вдався через спробу допомогти товаришеві. Що вона робить? Те, що робить завжди – віддає себе на ризик. Її безперечно можна вважати нерозумною самогубцею.

Момент страху. Іскорка занепокоєння. Саме це відображав погляд капітана Леві. Але скільки? Всього декілька секунд, нікому не помітних секунд. Проте ці декілька митей він поглядом хапався за її руку, коли вона трохи втратила рівновагу. Він тягнувся так, ніби справді зможе впіймати її своїми очима. Хапався так, ніби намагався врятувати щось неймовірно дороге, щось безцінне, що він ніяк не може втратити.

«…не смій. Не дозволь армії залишитись без тебе. Не допусти того, щоб без тебе залишився я…»

«…я не хочу тебе втратити…»

«…я просто не можу…»

Якщо уявити її смерть як щось, що уже сталось, то його серце може чекати на безнадійність і пустоту. Накривай розкішний стіл з безліччю різних страв і незліченною кількістю напоїв, адже вони тут надовго, а, можливо, і назавжди.

Що для нього гірше – біль чи пустота?

Обидва варіанти огидні, але якщо все-таки вибирати, то напевно  краще відчувати біль. Це хоча б те, що ти справді відчуєш із меншим ризиком втратити людину в собі.

Порожнечу ми не можемо пояснити. Вона – це нічого. А якщо ти зараз нічого не відчуваєш, як знати, що це не назавжди. Можливо, після пустоти вже немає нічого, тільки така ж порожнеча. Пустота може стати тією межею, коли вже ніхто і ніщо не зможе залишити хоч якісь почуття у твоєму серці.

Тоді краще біль. З ним хоча б є надія, що одного разу, можливо, зовсім на мить у нашому серці з’явиться щось таке, що зможе викликати нехай і найменший натяк на усмішку, найтьмянішу іскру в наших очах.

Чи скаже він їй про це, про всі ті думки та почуття?

Чи зізнається він в тому, що навіть звичайні думки про її смерть дуже лякають його?

Безперечно, якби вони народилися і жили в інший час і в іншому місці, Леві неодмінно зізнався б їй. Можливо, вони навіть спробували б створити сім’ю і завести дітей. Але в нашій ситуації про це можна лише мріяти. Хоча він і цього не робив. Мрії в їхньому світі дорого коштували. Вони боліли особливо тоді, коли розбивалися об жорстокість реальності.

Коли-небудь він можливо відкриє їй свої почуття, але сьогодні він просто буде приглядати за цією дівчиною. І відчувати секундний спокій, коли вони разом повернуться цілими після чергової вилазки.

• Ось і наші рідні стіни. Ми повернулись.
• Так, ми знову повернулись, знову в меншій кількості, ніж була вранці.
• Так, проте для нас недозволено впасти у відчай. Скажіть, капітане?
• Так, ти права.

«…я маю бути сильним. Заради всіх наших товаришів: живих чи мертвих. Заради кадетів, що готуються поповнити наші лави. Заради всього людства. І… заради неї…»

«…я не можу бути слабким, і ти також собі цього не дозволяй…»

«…будь сильною…»

Що буде далі?

Невелика постать капітана розмістилася на коні. Відчиняються ворота, і коні мчать, що є сили. Леві звільняє свідомість, він готовий повністю присвятити себе завданню. Погляд прямує в небо і зупиняється на парі білих птахів. Спокій. Це розкішне почуття переповнює його. Вона поруч, неушкоджена. Такою вона поки що й залишиться. Перед їхніми очима відкриваються пейзажі, які можна порівняти з картинами, в які художники вкладають серця. Солдати ж віддають свої серця заради справи, що назвати мистецтвом не повернеться язик. Але, незважаючи на їхнє життя, що забруднене кров’ю, вони не втратили здатність милуватися цим світом. Цим до жаху прекрасним світом.

Їх час ще не настав, вони ще не повністю насолодились життям в цьому світі. І вони повернуться додому за стіни.

Сьогодні точно.

А що вона думає про це все? Що відчуває її серце?

Думаю, на це питання ви самі зможете для себе відповісти.

Примітка

Камелія (рожева) – на мові квітів « Сумую за тобою».