Схована правда

Відчуття сп’яніння приходить з різних причин, тому люди, які відчувають це, можуть точно сказати, що це зносить їхній дах. Може і зараз просто не хотілось, щоб це чарівне почуття минало, але коли ти бачиш перед собою бажану людину, ту, котра не дає спокійного життя, спокійного сну, то ти сам переступаєш ту білу смугу, що проводить та людина. Лаві різко зупиняється, коли розуміє, що він переступає на територію, яка для нього повністю закрита. Хлопець різко відпускає Агнію, а та дивлячись на нього хоче щось сказати, але не може, і тільки, коли вони зустрілись поглядами, то Лаві зрозумів, що щось не так. Рудоволосий відступає від Романової, намагаючись зрозуміти, що не так, чому в очах її якийсь незрозумілий страх, щось таке, що може розірвати душу. Дівчина відлетіла від нього, як метелик, коли людина зганяє його з руки.

Синій погляд дівчини зупинився на хлопцеві, який тільки сповз на підлогу, та почав уважно спостерігати за нею. Вона сиділа мовчки в іншій частині кімнати, але кожна хвилина мовчання породжувала більше питань, які залишались десь далеко. Так, певно, поводили себе ті, кого Лаві бачив ще, коли був малим. Тоді війни розгорялися від одного неправильного кроку, люди страждали, а там, де залишалось щось гарне, тепер тільки розруха і повний оберемок страждання. Люди розбивалися, неначе той кришталь, який не треба опускати, коли так складно взагалі тримати. Не треба тоді брати той кришталь до своїх рук, щоб потім не зранити серце, людину та не зламати її життя. Але хто б став слухати ці дурні слова? Люди нищили самих себе, з цим нічого не зробити.

Агнію теж так само хотіли знищити, але тільки зробили глибокий шрам на всю душу. Агнія ненавиділа тепер той шрам, не знала, як можна його сховати, хоча відчувала, що він схований глибоко в ній самій. Вона не могла сказати ні слова, не могла відчути того, що було їй таким приємним, бо боялась, що саме через той шрам від неї відмовляться.

– Агнія, що сталось? – історик сидить на підлозі, але погляду не відводить, тільки пальцями проводить по поверхні дошки.

Дівчина нічого не говорить, тільки відвертає голову, а руками, наче щось шукає. Вона шукає річ, яку хоче показати, декілька хвилин, поки не зупиняється руками на дерев’яній старій рамі, та не витягує її з-під ліжка. Картина виринає зі свого сховку, а перед зеленим оком Лаві з’являється неприємний вигляд на молоду монахиню, що стоїть та молиться, і тільки він переводить погляд на всю картину, як його очі зупиняються на старій червоній плямі. він підіймає погляд на дівчину.

– Це кров не моя. Але… ти правий, ця картина, вона показує те, якою є я. – темні вії тремтять, але вона стримавши сльози продовжує: – Ця розпусна картина висіла тут, коли я потрапила в Орден, тоді…

Лаві підводиться на ноги, але все розуміє. Він добре знає, що вона сама сюди не потрапила, бо йому про це розповів Панда, який першого дня перебування Агнії в Ордені, саме був у Комуї, щоб розв’язати деякі питання з ним. Тоді старий сказав Лаві, що з’явилась якась нова екзорцистка, і що її привіз сам Малькольм С. Рувельє. Історик молодший пам’ятав про те, що ця людина мала погану славу в Ордені, тому не дивно, що його боялась Ліналі, яка переховувалась в кімнаті Канди, коли той перебував у штаб-квартирі. Але зараз перед ним не була Ліналі, а сиділа Агнія, яка тримала в пуках картину, що була в крові. Тільки зараз він помітив, що насправді Агнія була вже давно не янголом, що крила, які їй були даровані волочились по землі, забруднюючись в багнюку, яка була під ногами людей. Маска краси тріснула. Не дивно, бо саме ця маска ховала під собою страхи, які вона не хотіла показувати Лаві, не хотіла показувати всім.

Тільки люди, що перенесли страждання зрозуміють її, тільки ти, які самі знали, що таке страшне та біль, яку не змінити ніколи, зрозуміє Агнію. Може тому тоді Канда сам побачив її сховану правду, яка тепер стала іншою? Може саме тоді Юу зрозумів, що вона ховає щось від людей? Зрозумів він, але не сам Лаві.

– Малькольм С. Рквельє знав мою матір, хотів привласнити її, але вона була сильна і він не зміг. Не зміг зробити того, що зробив зі мною, а ця пляма крові, це кров моєї матері. – дівчина опустила повіки, ховаючи у своїх темних віях синій погляд. – Він сказав мені: “Тоді твою матір врятував Маріан Крос, а якби вона не кричала, то все було б добре. Тільки пляму вона залишила своєю рукою. Але тепер, коли ти тут, то ти нічого не зробиш”. Я не змогла зробити, бо я слабка. Слабка, розумієш?!

– Ти не винна в тому, що сталось. – хлопець дивився на неї, але вперше в його погляді втонули всі емоції, на які він був здатен. – Агнія, люди такі були завжди, тому твоєї вини немає.

Рука дівчини піднялась до повітря, але потім вона різко опустилась на полотно, яке прикрашала пляма крові її матері.

Шурх. Шурх. Шурх. Тільки рама, в якій була картина, тепер залишилась в руках Агнії, а вона стояла бліда та дивилась на Лаві, який так само споглядав на неї. Вони вперше не знали що сказати, але хлопець знав, що нічого немає страшного в тому, щоб взяти та обійняти її. Романова дозволила стиснути її у своїх обіймах, і тільки тоді почула тихе:

– Я завжди дивувався звідки ти взялась, чому твої сині очі такі мені знайомі, але відповіді знайти я не міг. І зараз не можу сказати, що в моєму серці для тебе. Агнія, почекай ще трохи.

Вона буде чекати скільки треба, бо він прийняв її брудну та таку непотрібну цьому світу. Прийняв, зігріваючи у своєму приємному теплі, яке він віддавав, щоб зігріти душу, що перебувала на тому далекому зимовому полі.

– Лаві… – дівчина потерлась чолом об плече рудоволосого. – Знай, що я тебе люблю, тому і почекаю.