Сухоцвіт

Гештеги: Червопис2022, хай_буде.
Анотація: Герміона не любила, коли їй дарували квіти.

***

Герміона вважала себе практичною людиною. Навіть у стосунках, коли й найхолоднішим дівчатам хочеться дещиці романтики та грандіозних жестів. Тому не дивно, що з квітами в неї не склалося.

Як би це пояснити? Шоколад можна з’їсти або розділити з другом (зазвичай з Роном, який радо їсть все, що йому дають). Дорогим пером можна підписувати важливі документи. Книжку… о! Книжку можна прочитати й провести з нею приємний вечір. А ще додати її в колекцію до розширеної чарами шафи, яка вже починала тріщати від перенаповнення. Та що робити з букетом?

Квіти ставлять у вазу і насолоджуються їхнім виглядом у себе на столі, час від часу вдихаючи солодкий аромат і згадуючи дарувальника. Стіл Герміони був завалений звітами та чернетками проєктів. Коли вона зосереджувалась, то не бачила нічого, крім своєї мети. Єдиний запах, який її втішав, — це запах гарячого чаю. Достатньої міцності, щоб аж гірчило на язиці і пробирало все тіло.

З Роном вона так і розірвала стосунки. Він сказав зайвого, розлютив її, а потім прийшов перепрошувати з десятком червоних троянд. Хоч вона не раз просила його не дарувати їй квіти. Просила-просила, та не допросилася.

Що ж, може, це й на краще.

— Ґрейнджер, — протягнув Мелфой, вмощуючись біля неї в кафе на обіді, — ти знову загубила закладинку.

— Неможливо! — зірвалася на його голос Герміона і почала метушливо оглядати стіл й під столом. — Вона ж щойно була тут!

— Ти завжди це кажеш, — гмикнув чоловік, — а потім закладаєш сторінку паперовою серветкою.

Герміона його проігнорувала й продовжила пошуки. Та скільки вона не дзенькала посудом і не мружила очі в підлогу, закладинки, спеціально зачаклованої не губитися, ніде не було.

— І прошу не загинати в моїй книзі кутики. Це історичний артефакт. Їй стільки років, що вона вартує більше за всю твою бібліотеку разом із квартирою.

Герміона пхекнула.

— То ти приходиш сюди не просто мені набридати, а слідкувати, щоб я не пошкодила твою книжку? Не знала, Мелфою, не знала. Хто б міг подумати, що ти ще більший книжковий маніяк, ніж я.

Чоловік махнув на неї рукою і обережно приклав до вуст чашку чаю, яку поставила перед ним офіціантка. На мить сріблястий дим сховав його обличчя. Якщо там і був рум’янець, то він швидко зник.

— Половина Чарверсуду, як завжди, глибоко обурена твоїм законопроєктом, але цього разу планує виступити проти. Вони сформували коаліцію й будуть його блокувати, незважаючи ні на що. Схоже, твоя популярність потроху згасає, якщо вони перестали боятися імені героїні війни. А от твоє походження вони тобі пригадають, навіть не сумнівайся…

— Тому я й штудіюю цей том старих законів, — скривилась Герміона, — хай вони й огидні. Ти знав, що один з твоїх пращурів ініціював дозвіл на полювання на русалій заради їхнього м’яса?

— О так, старий-добрий Нортикус. Не раз мені псував апетит у дитинстві своїми оповідками. Я радо замкнув його портрет у підвалі.

— То що порадиш? Як мені переконати цих розманіжених чистокровних?

Мелфой закусив губу. Він добре знав її запальну вдачу.

— Тобі доведеться апелювати до традицій. І не роби таке обличчя. Якщо хочеш досягнути результату, доведеться казати їм те, що вони хочуть чути.

— Я не збираюся брехати!

Герміона ще не кипіла, але вже закипала.

— Ніхто не каже тобі брехати. Просто пограйся трохи зі словами, вдай, що розумієш їхні аргументи.

— Ха! Прирівнювати кентаврів і русалій до тварин — це не аргумент. Це абсурд! Я б цих мерзотників самих на…

— Ґрейнджер, поглянь на мене.

Роздратована Герміона повернулась до Мелфоя. Дивно, але його холодні очі діяли заспокійливо, наче хвиля блокології. За останній рік вона звикла в них дивитися і не бачити там жаху спогадів, що досі приходили ночами в страшних снах.

Час має почуття гумору, інакше й не поясниш, чому після всього, що сталося в їхньому житті, Герміона Ґрейнджер та Драко Мелфой стали найліпшими порадниками одне для одного.

— Я розумію, Драко, справді. Та це не означає, що мені це має подобатись.

— Ну от, — поплескав її по плечу Мелфой. — Я вірю, що ти вчиниш так, як треба. Просто пам’ятай: усе заради русалій і кентаврів.

— Інколи мені здається, що ти й сам у це не віриш, — набурмосилась вона.

— Лише інколи? — звів брову чоловік.

На що отримав штурхана в передпліччя.

— Як би весело не було вислуховувати твої недолугі дотепи, але я маю вже вертатися в Міністерство. Тільки з закладинкою щось вигадаю.

— Тримай.

Мелфой махнув паличкою і без слів трансфігурував серветку, на яку вже поклала око Герміона.

— Серйозно? Сухоцвіт?

На розгорті книжки лежав невеликий фіолетовий бутон на довгій ніжці.

— Немає нічого кращого, ніж засушені квіти поміж столітніх сторінок, — заявив той з аурою знавця.

— Уф, нехай. — Вона закрила том і кинула його до сумки. — Все, побігла. Побачимося.

— О, неодмінно. Звертайся, якщо знову загубиш закладинку. У мене “чудово” з трансфігурації.

— Сама розберуся, — кинула вона наостанок, бо не могла терпіти, щоб останнє слово залишалось не за нею.

А втім, мінялися пообідні книжки, закладинки продовжували губитися, а зустрічі з Драко Мелфоєм частішати й поза робочими справами.

Повернувшись однієї п’ятниці з роботи, Герміона набрала гарячу ванну й взяла до рук роман, дочитування якого все відкладала через завантаженість. Вмостившись зручніше, вона розкрила книжку на першій сторінці й почала гортати до місця, на якому зупинилася, де-не-де натрапляючи на сухоцвіт. Білий, фіолетовий, рожевий, жовтий, з покрученими й гострими листочками. Усі різні, жодного однакового. Його справді назбиралося чимало, і пар змішувався з квітковим ароматом та запахом задрукованого паперу.

Напруга робочих тижнів розчинялася в цій дивовижній суміші.

Хотілося почути голос Мелфоя. Дуже сильно. Хоч вони й бачилися тільки вчора.

Ця нова потреба різко защеміла у серці. По тілу розлилося тепло від згадки про його самовдоволене обличчя.

Слизеринець. Він завалив її квітами, а вона й не помітила.

Та що тепер вдієш? Як не крути, сухоцвіт їй шалено подобався.