сухоцвіт

Моє спітніле тіло пахне теплим деревом та польовими квітами, пахне рідною землею і трішки піском,

я пахну працею та промінням сонця, яке лишилось в мене на ліктях, на спині, і цей запах підходить природі, яку я старанно плекаю,

тому я ненавиджу, коли в спекотні дні до мене приходить хтось.

Чужі запахи порушують цю гармонію, чужий піт пахне потом, чужі тіла пахнуть тілами, ми не кохалися,

чуєш,

ми не кохалися, аби разом працювати під сонцем, працювати в безмежних полях. Тож чого ти до мене приперся?

«Літко», – чую голос Всесвіту, – «я до тебе по допомогу…».

Піт Всесвіту нічим не краще за будь-який інший: він пахне людиною, щоб це не значило, його тіло пахне людьми.

Якби то був не він – я б вже вдарила його мотигою, чесне слово, а так лишень спираюсь на неї, наче на посох,

наче я така розумна й мудра відлюдниця, наче я пілігримка, що мандрує світом.

І аж смішно: стоїть, прийшов у таку спеку до мене, на мою ділянку, в легкому білому костюмі, зовні – немов той Джон Ленон,

який щойно закінчив створення України.

Стоїть, обмахується капелюхом, довге волосся спадає на плечі, краплі поту блищать на лобі, краплі поту стікають на щоки,

щось хоче від мене.

«Я тебе слухаю», – відповідаю, – «розказуй, обміркуємо».

За хвилину він переніс мене кудись геть на інший кінець часу й простору, там, де поле різнобарвних квітів з чарівним,

п’янким ароматом.

Поле – без кінця й без краю, на такому може працювати з граблями, мотигами та лопатами лише сама Природа.

«Всесвіт, я в захваті», – кажу чесно, – «ти нащо мене притяг сюди?».

Він відмахується, ох, немає дрина, аби бахнути його! Я тільки складаю руки на грудях, щоб показати, що обурена.

Він відмахується і починає зривати квіти: поспіхом, необережно, я бачу і чую, як стебла намагаються роздерти його музикальні пальці,

роздряпати навскоси лінію його життя та долі, я бачу, як дивляться на нього обурені квіти, та я себе все ж хоч трішки жалію.

Я відвертаюсь, най робить, що хоче, бачити незграб у білих костюмах це для мене нестерпно, серйозно.

«Ось», – каже, – «дивись!». І дає мені зірвані квіти, поспіхом складені у букет.

«Дякую, чудовий букет, друже, це мій перший», – сміюсь, – «зазвичай мені дарували діаманти. Що ти хотів цим сказати?».

«Візьми й подивись!» – наполегливо каже. Роздратований щось, і я розумію, чому: здивована, чесно, бо своїми очима бачила, як він зривав ці квітки,

я чула їхнє життя, голоси, їхнє дихання, в деяких були думки, а в мене в руках опинився справжній сухоцвіт.

«Тобто ти не можеш зібрати букет? Скільки б не пробував?» – на мої слова хитає головою. – «І з цим треба моя допомога? Зрозуміло… Нічого, навчу».

«Коли? Наскільки це буде швидко?».

«А ти що, кудись поспішаєш? Ти думаєш, сонце чи місяць навчились світити за мить? Потренуємось і будеш збирати живі букети, а не перетворювати їх в сухоцвіт. Хоча теж чудово виходить, відкрив би непоганий бізнес».

«Літко, не глузуй!» – сердиться. – «Мені треба букет сьогодні на вечір… Йду на друге побачення…».

«А на перше без квітів приперся?»

«Ми збирали гриби».

Шансів на щасливе майбутнє цей Всесвіт не мав.

Я рвала йому квіти і думала, що, скоріш за все, ця дівчина навіть не прийде на друге побачення, а Всесвіт такий, букет полетить у смітник.

Наступного разу я побачила його вже коли він приїхав до мене в гості з двома доньками-близнючками.

До речі букети робити він так і не навчився, дітей – так, але не букети. І як я була здивована, що матір його дітей – це саме та жінка,

якій я тоді рвала букет.

Насправді, того дня мене можна було й не відволікати: я бачила, як вона дивиться на нього, я бачила її закоханні очі.

Нічого б не змінилося,

якби він прийшов з сухоцвітом.