Сусіди та графіті

Це був сонячний день, літо вже закінчувалося, але все так само було спекотно. Компанія друзів вирішила на пам’ять про літо прикрасити стіну свого рідного будинку графіті, але для цього їм потрібно було випросити дозвіл у їхніх сусідів. Це було їх останнім літом разом, тому вони були цілеспрямовані як ніколи.
-Так значить, ти, Іване, йдеш до Тамари Боголушко, вона в нас добра, все дозволить!- почав роздавати завдання Павло.- А ти, Марійко, до Павленків, вони хоч і суворі, але під дією твого переконання мають погодитися…- в голос роздумував хлопчина, він сумнівався на рахунок Павленків, минулий похід до них не увінчався успіхом.
-Ну якщо з нами все зрозуміло, то до кого ти, Павло, підеш?- почала Марійка.- Може до Марченка, йому ніколи з нами возитися, тому йому все одно буде, швидко упораєшся.
Підлітки ще пів часу обговорювали хто до кого піде, та в кого буде легше випросити дозвіл.
І ось, Марічка вже стоїть навпроти квартири де живуть Павленки. Тремтячою рукою, потягнулася до домофону, не пройшло хвилини як двері відчинилися і з них виглянув голова сім’ї – Степан Павленко.
-Чого тобі, Марійко?
-Я хотіла у в-вас спитати, чи можу я з Іванком та Павлом п-прикрасити стіну нашого будинку…-заїкаючись від страху продовжила вона, але вже тихіше.- графіті.
-Хмм,- задумчиво протягнув Степан та прикрикнув в середину квартири.- Люба, ходи но сюди, тут малі стінку розмалювати планують.
З квартири пролунав мелодійний голос жінки:
-Ну, а ти що? Хай діти бавляться!
-Так вже і бути, даю вам своє на це добро.
-Дяку..-не дав договорити, Степан зачинив двері перед носом самої дівчинки.
«Значить з одним розібралися, залишились лише Тамара та Марченко. Хоч би у хлопців все вийшло» подумала про себе Марійка, спускаючись на двір.
Тим часом Іван вже розмовляв з Тамарою Боголушко. В домі її всі поважали, тому зверталися ніяк інакше, як “Тамара Олексіївна”, хоча між сусідами вона завжди залишалася “Тамара Боголушко”. Боголушко було її не справжнім прізвищем, ніхто точно не знає звідки воно пішло, та ніхто цим запитанням по справді не задумувався.
-…ну і так я зустріла свого Барсика, скільки води з того моменту втекло. А я тобі розповідала як мужа свого, хай йому пух землею, зустріла? Ну так ось…
Втомившись вислуховувати історії чи то про мужа, чи то про кота, Іван стару перебив:
-Слухайте, Тамаро Олексіївна, так що на рахунок мого прохання на дозвіл прикрашання стінки нашого будинку?
-Охх, Внуче, я про це вже і забула… от стара моя голова, звісно можна, якщо звісно мене відмітите у фейсбуці коли свої пости будете виставляти зі стінкою, бо хоч я і стара, але, як у вас, у молодих говориться, хочеться також у тренді бути!
-Добре! Дякую! Обов’язково! – на останок крикнув Іван, вилітаючи з під’їзду.
На лавочці вже сиділа Марійка з Павлом та про щось жваво балакали.
-О, Іване, а ти чому так довго? Ми тут сидимо вже як пів часу, – почала дівчинка. – Павленки свій дозвіл дали, а Марченко Павла якомога далі послав, сказав, цитую “робіть, що вам заманеться, а мене годі чіпати своїми дурницями!”, він так кричав, весь дім чув, я навіть перелякалася!- весело розповідала вона.
-Хаха, так, ми також це чули, він ще й дверми так хлопнув, я вже подумав, що пів будинку рознесло! А довго я, тому що Тамара Боголушко, як почала мені різні історії з життя розповідати, ледве як тему перевів на потрібне русло, але дозвіл свій дала, зі своєю умовою звісно, я її потім розповім! А зараз ходімо за фарбою. Марічка, з тебе скетч майбутнього графіті!
-Добре, ходімо вже.
Після цього на будинку “27” красувалося красиве графіті, яким милувалася уся вулиця.