“Сумую”

Жодної зачіпки. Жодних здогадів. Жодних ідей.

Його залучили до діла уже, як чотири тижні. І кожний день цього клятого місяця проходив у постійній напрузі, в очікуванні нового вбивства, дослідженні доказів і знову відчутю розчарування. Через два тижні від початку, додалося роздратування і знесилення. Здавалося, вони не просто стоять на місті, а ще й глибше себе закопують: йдуть не по тім слідам і знову натрапляють на нове тіло, а не вбивцю.

Консультування цього діла було взагалі не на часі. Довелось знову перевернути власне життя: жодної праці з клієнтами – бо весь час витрачався на дослідження нових доказів і постійне внесення змін до психологічного портрета. А про зустрічі зі знайомими, про ігри, а найважче – подкасти, й гадати не треба було.

Коли Женя і вони з’явились в буденності Спартака, здавалось, усе життя перевернулось догори дриґом, але і з тим самим залишилось незмінним.             Були лекції, та консультації, зал – буденне “минуле” зосталось, але прийшло щось нове. Надзвичайно цікаві дискусії за горнятком кави у ЦУМі, а потім і на власній кухні, курчаве волосся, карі очі й гарний грудний сміх.

Як він сам давно казав, дивлячись на Женю, здавалося, що чоловік не втратив відчуття прекрасного. Щось, у цій людині-смішинці, змушувало його почати дивитись на світ з посмішкою і жартами.

А тепер ні подкастів, ні зустрічей. Лише Офіс СБУ, що іноді змінювався сірими стінами кімнати в готелі. Не було ні сну, ні звичних для тіла і нервової системи речей. Схоже, у його організмі кортизол вже перевищив кількість кави, що текла жилами, замість крові.

Хотілося нормально виспатись, поїсти чогось смачного, а понад усе – побачити Женю і нарешті потрапити у його ведмежі обійми.

В останні, більш-менш спокійні дні до початку діла, їх відносини здавалося стали ще ближче. Чи це тільки Спартак відчував? Він не знає. Але усе почало для нього змінюватися: погляди, посмішки, реакція на прості обійми. Було відчуття, що одними своїми горіховими очима, Женя міг розтопити якесь, на подив, досі наявне серце. Його очам хотілось посміхатися, дивитися у них вічно. Спартак сміявся з будь-якого, навіть дурного, жарту і линув до простих, на чужий погляд, дотиків.

І Женя то бачив, розумів і посміхався із сумними очима. Вони не говорили про це, а коли наважилися, його викликали допомогти по ділу.

І ось пройшов вже місяць. Здавалось, найжахливіший місяць у його житті. Навіть початок війни, чи тяжкий підлітковий вік не так сильно на нього вплинули, як ці кляті чотири тижні. Тиснуло усе: нові тіла, що з’являлися із частотою, що жахала, застій у ділі, поганий сон і нестача дорогої людини поряд. За цей час вони майже не встигали поговорити: не більше 30 хвилин на розмову, і то через телефон. А про відеозв’язок і думки не могло бути. Через три тижні діла Спартак надто дико виглядав щоб показуватись перед Женею. Ще більш стали помітними вилиці – через нестачу часу на нормальну кількість вживання їжі, темні кола під очима і відрòсла щетина, яку він перестав голити через декілька днів після початку консультування цього гидотного діла, не вистачало часу.

Той точно почне перейматись.

~~~

Цього вечора з’явилось нове тіло. Вже сьоме за останні шість тижнів і п’яте, як Спартака залучили до діла. Жодних змін. Жодних натяків на вбивцю. Це дратувало, виводило із себе, злило і банально знесилювало.

Спартак повертався до готелю з новим паперовим досьє і напруженими плечима. Після побачених місць злочину, у Бога взагалі вірити не хотілось, вже існування Диявола здавалося більш вірогідним, ніж якогось доброго створіння на небі.

Зайшовши до кімнати готелю із бридкими сірими стінами, чоловік кинув на стіл чергову теку. Скільки у нього вже таких? А скільки в самому офісі?

Він сперся руками на дерев’яний стіл, опустивши голову додолу. Сил не було. Хотілося трощити та ламати усе навколо.       Чоловік низько замичав крізь щільно стиснуті зуби. Знявши окуляри й потерши очі пальцями, він опустив руку назад до столу.

В кишені задзвонив телефон.

Побачивши на екрані фото чоловіка з щирою посмішкою і павутинкою зморшок біля очей, Спартак ледь не заплакав. Повітря в легенях збилося, а у горлі з’явився ком, як же сильно йому зараз не вистачало цієї людини поряд.

– Привіт, – чоловік відповів на виклик. Його голос звучав занадто знесилено і похмуро. Але він не збирався брехати Жені й удавати, що усе добре.

– Спартачку, привіт. Ти як, сонечко ?

Це “сонечко” било сильніше, ніж запитання “як ти?”. Очі зрадницьки защипало.

– Погано, Жень, погано, – він не брехав, і голос, який на короткому “Жень” дав півня – теж.

– Як тебе підтримати, сонечко, скажи ? Я не знаю, що мені робити, але я дуже хочу допомогти, – голос його товариша звучав трохи знесилено і стомлено. Переживав. Але знову це “сонечко”.

Спартаку хотілося вити, кричати. Пальці руки, що так і опиралась об стіл, впились нігтями у деревину.

Чоловік мовчав. Знав, що голос на будь-якій фразі видасть те, наскільки він поганому стані.

– Спартак, – тихенько почав Янович

– Я сумую, – швидко перебив чоловік, не давши іншому продовжити речення, а собі передумати, – я дуже сильно сумую, Жень, – знову голос на цьому імені підскочив кудись вгору, – дуже, – додав тремтяче, прошепотів.

– Давай я приїду, Спартачку, м? Чи ти візьмеш хоч один вихідний? Ти відпочивав за цей місяць хоч разочок ?

– Жень, я не можу. Не можу. У нас…ти не маєш цього знати, але.. у нас нове тіло, – Спартак відсувається від столу і з тяжким видихом сідає на ліжко, одразу закривши вологі очі рукою, – нове тіло. І то – жах. Ти просто… Ти просто уявити не можеш, що там.

Чоловік тремтяче видихає і тре очі, – я не зможу поїхати, поки з цим не закінчу. Поки той покидьок не буде сидіти за ґратами. Ці тіла, – Спартак старається проковтнути той ком, що засів у горлі. Не вдається, – то реальність, яку я ніколи не хотів би бачити.

– Я не можу це все так залишити. Ти не маєш проходити це все один, Спартак. Давай я приїду, рідний?

Це добиває, розвозить і б’є прямо у серце.

Він не відповідає, лише рукою затуляє очі й рота, щоб не так сильно було чути завивання у слухавку. Він справді не міг витримати цей жах наодинці.

До болю хотілося повернутися додому: до роботи, до подкастів і вулиць Києва, а головне – до Жені. Вони так і не встигли поговорити, не встигли пояснити один одному, що той дурнуватий і випадковий поцілунок був найкращим моментом в їх житті. Спартак так і не встиг сказати, що щось відчуває і поцілувати знову. Саме у той момент, коли вони наважились, йому подзвонили з терміновим викликом. І він поїхав, навіть не встигши обійняти Женю наостанок.

Спартак так і засинає зі сльозами на щоках, стиснутим у долоні телефоном і повним знесиленням.

А Женя в цей час з тремтячими руками скидав речі до портфеля і купував квиток на найближчий потяг із Києва, до Спартака…

P.s.

Вітаю, пані і панове! ❤️

Ця невелика замальовка вже місяць лежала у моїх замітках і покривалась пилюкою. Продовження наврядчи буде, але не поділитися цією ідеєю я не могла. Може хтось із Вас захоче її продовжити, або вона надихне на щось нове, хто зна. АЛЕ Я НЕ ДОЗВОЛЯЮ КОПІЮВАТИ СВОЮ РОБОТУ

Якщо цікаво слідкувати за моєю творчістю ( не тільки стосовно “ПТ” попереджаю) то запрошую до мого тг каналу https://t.me/kavovegornyatko  там я іноді малюю та ділюсь віршами чи цитатами із книжок 🤗

P.s.s не кричить за жанри, я досі не навчилась їх обирати 🙈

Усього найкращого та Бережіть себе 💙💛