Сумний край

J-Hope — blue side

***

— Просила ж не приходити… — сумний погляд світло блакитних очей.

 Хвилі моря гучно плескають о скелі. Дратує і заспокоює одночасно.

— Я не чув, — голос безтурботний.

Оксамитовий, легкий — навіть здається що без болю.

Ліла втирає гірки сльози. Втирає, а вони не зупиняються. Течуть і течуть. Вона криво посміхається від ніяковості. Що за ідіотська ситуація то — вона не може зупинити власні сльози.

— Навіщо ти це зробив? — зараз підбирати слова складніше звичайного.

— Що саме робить тобі боляче? — з

посмішкою питає Хосок.

— Ти… твої вчинки, — Ліла до останнього уникає дивитись на нього… особливо в очі.

— Я лише розповів що відбувається всередині мене, — він ненавмисно пересмикнув плечима. Нервовий тік.

— «Між нами все змінилось», — дівчина схлипує, одразу закривши рот рукою. — Це перший рядок blue side, і ти почав абсолютно вірно. Все змінилось, Хосок. Тобі не варто було приходити.

Вітер колихав русі пасма Ліли. Ледве торкався темного волосся Хосока. Завивав, заповнюючи ту тишу, що почалась після її слів.

— Нащо ми це робимо? — в його голосі зʼявились перші ноти роздратованості. — Який в цьому сенс? Як я скнію без тебе, так і ти губиш дихання…

— Нічого не зміниться… — вона тихим, але твердим голосом його перебиває. — Ми повернемось до тієї ж точки.

— Я готовий щось з цим робити!

— Що ти готовий робити, м? Ми розійшлися на тому самому моменті, коли виявилось що ти нездатний щось з цим робити, — вона гнівно викручує свої пальці, майже не відчуваючи болю.

— Подивись на мене, Ліло… — жалюгідний, благаючий тон.

Він бере її тендітні долоні в свої, не в силах більше бачити як вона нервово, немов у забутті, їх викручувала.

— Я хочу, щоб ти дивилась на мене… навіть якщо скажеш «ні»! — він облизує пересохлі губи. — Будь ласка… — тихіше додає він.

Ліла не реагує. За ребрами в Хосока щось боляче і відчайдушно ниє. Він притягує її до себе, ховаючи в обійми і, перш ніж він встигає зазирнути в її блакитні очі, Хосок усвідомлює — це сон.

— Навіть якщо ти скажеш: «ні»… — перші сльозинки котяться по щокам, кадик смикається від болючого зковтування.

Яка вже різниця? Це все сон. Ліла що перед ним — не його Ліла. Він заривається в її волосся, не відмовляючи собі в сльозах і дотиках.

Її парфум… Ніжний, кисло-солодкий запах Сакури, що так не підходить запальному характеру Ліли. Хосок завжди дивувався, наскільки їй личить. Світло русе, ледве кучеряве волосся, холодні, блакитні очі, чарівний, з придихом, голос.

Ніжні зовнішність і запах парфума так і не вклалися в голові Хосока разом з її гарячим характером.

— Скажи, як тебе повернути? — тремтячим голосом шепоче їй на вухо.

Відповіді все не чутно, він до болі заплющує очі, чи то бажаючи скинути цю мару, чи то в спробах зробити цей момент нескінченним.

А коли розплющує, розуміє що обіймає пустоту. Серце налякано жахає у грудях. Очі врешті решт знаходять дівочий силует. Вона повільно ступає по піску, не обертаючись. Білу сукню і волосся розвиває морський бриз, а Чон Хосок не може навіть гукнути.

Кінцівки німіють, у вухах стоїть огидний дзвін. Натягує нерви до межі. Він не міг поворохнутися. І сказати хоч щось не міг.

Лише мовчки, відчайдушно проводив її поглядом, допоки її голова повністю не зникла під водою.

Хосок прокинувся.