Розділ 1: Стіде Боннете, що тобі робити?

TW до глави: тривожна-булочка-Стід; альтернативний фінал 1-го сезону; багато емоційних обговорень між брутальними (не дуже) чоловіками (бо я люблю коли люди розмовляють словами через рот і копирсатися в чужих переживаннях. присягаюся, що мию перед цим руки).

* Донхай, якщо вірити гуглу, “східне море”. Стід перекладу не знає, це я просто фанат промовистих імен.

Стід Боннет швидко, із прихлипуванням, дихав, дивлячись, як під головою Чонсі розтікається калюжа крові. І, можливо, мізків. Стід не був дуже обізнаним у тому, що саме тече з простріляної, як кавун, голови.

Ед би міг підказати.

Та як так взагалі?! Це що за прокляття — що через нього обидва близнюки Бадмінтони загинули так однаково і так… по дурному?

“Стід Боннет — не людина. Ти монстр. Ти чума!”.

Стід на підгинаючихся ногах зробив кілька кроків назад від холонучого тіла і незграбно впав між коренями, вдарившись потилицею. Над головою осудливо шелестіли важким листям тропічні дерева.

Чонсі був правий.

Він руйнує все, чого торкаються його руки, все псується, нищиться: його бідна дружина, залишена на самоті; його минуле життя; всі його відносини з людьми; його корабель… І найжахливіше — Едвард. Саме через нього Ед був вимушений скласти зброю перед Адміралтейством, зруйнувавши свої звичне життя та репутацію невловимого жаху Карибських морів.

Якби не він, Стід Боннет, чи був би в цих пихатих офіцерів шанс гордовито потирати руки і говорити, що королівський флот настільки могутній, що сам Чорна Борода був вимушений підписатися на десять років рабст… роботи на Його Величність Георга I? Та ніколи в житті.

Від запізнілого усвідомлення, що він в біса накоїв, Стіда занудило.

Кумедно. Від виду мерця під носом ні — більше ні — а від думки, якої свині підклав Еду — ще й як.

— Ні-ні-ні, так не має бути, не має, — полохливо забурмотів він, із зусиллям піднімаючись на ноги. Притримуючись за стовбури, пішов геть від тіла Чонсі, майже не усвідомлюючи дороги — було темно. Не тільки навколо, а й в розумі.

Що йому робити?

Едвард вже знайшов шлюпку, це безсумнівно. І її, і вихід, і в Китаї він знайде, чим зайнятися, не пропаде. Сам — точно. Назветься якимось Донхаєм і шукай його. Але Стід — це втілення біди, всі навколо нього встрягають у халепи, якщо він буде поряд, знов щось станеться.

Що йому робити?

Найбільш очевидне рішення — перестати тикати у все пальцями.

Він просто повернеться до свого старого життя, зробить вигляд, що нічого цього не було. Ніхто не буде його шукати, йому зовсім не потрібно знову перегортати все з ніг на голову так раптово.

Думки йшли по колу, поки він навпомацки продирався крізь ліс, без плану та уявлення, як з цих островів добратися до свого. Ед би точно добрав способу, а Стіду залишалося покладатися на свою здатність імпровізувати й перемінливу вдачу та сподіватися, що він не зробить гірше, ніж до того.

В сенсі, не зробить як завжди.

Ступнувши обік на черговому кроці, Стід стрімко розгорнувся у бік берега — Едвард ж чекає там, він же не знає до якої думки Стід дійшов, треба його попередити.

За кілька кроків Боннет повернув назад: та ні, дурниці, вже пішла, мабуть, друга година, Ед говорив про пів. Звісно ж він давно поплив, щоб не наражатися на небезпеку бути викритим військовими…

За кілька кроків Боннет обернувся втретє. А ну як ні? Шанс крихітний, але що як він досі там? Це ж катастрофа.

Ні, він буде відчувати себе повним дурнем, але прийде на причал, подивиться на пусті вологі дошки, зніме цей сумнів зі своєї совісті, полегшено зітхне й піде діставатися на попутках до Барбадоса.

От тільки одне питання.

Де той причал?

Поки Стід блукав у своїх думках, він повністю втратив будь-які орієнтири і не дуже розумів, де саме знаходився.

Довелося покладатися на вдачу і старанно прислуховуватися, сподіваючись почути хоча б чайок та гуркіт хвиль, який його завше заспокоював.

— Ну нарешті! — Стід не втримався від радісного вигуку, вивалившись з кущів на узбережжя, але вчасно закрив рота. Нічого здіймати галас.

Тим більше, що приводу не було — причалу на горизонті не спостерігалося. Стід розгублено подивився в обидва боки від себе і непевно пішов у той, що здавався йому потрібним напрямком.

Він не дозволяв собі впадати у відчай та думати, що вже давно пора тікати — скоро схід сонця, вдень його навіть дитина розшукає та поверне у казарми.

Почувши шурхіт піднятого від бігу піску, Едвард озирнувся — Стід гадки не мав, що той спочатку хотів сказати, бо очі Тіча здивовано округлилися. В будь-якій іншій ситуації Стід би миттєво спробував витрусити з волосся гілки та полагодити пошарпаний у лісових блуканнях одяг, але зараз тільки ошаліло й полегшено видохнув:

— О Господи! Еде!

І сам роздратувався на свою радість. Він мав би бути вже далеко, а не ризикувати, очікуючи його тут годинами!

— Я був певен, що ти вже не прийдеш.

— Я був певен, що прийду, а ти вже відплив, і я буду сидіти на пристані й ридати над втраченим шансом! — випалив Стід, махнувши руками і швидко кліпаючи — очі пекло.

— А зараз чого плачеш? Щоб не порушувати затверджений план?

Ед підвівся і, напружено всміхнувшись, простягнув до нього руки. Боннет, недовго думаючи, майнув в запропоновані обійми і сперся підборіддям у широке плече.

— Майже вгадав.

— Мгм. Давай у човен, до світанку ми маємо бути якомога далі від видної з берега частини узбережжя.

— Стій. Ти певен, що це гарна ідея?

Ед трохи відсторонився від нього, пильно вдивляючись в обличчя. Спина під руками Стіда закам’яніла, і той, як завжди коли нервував, почав тараторити підвищеним голосом:

— В сенсі, ти певен, що хочеш втекти саме зі мною, а не сам? Від мене суцільні проблеми і~Еде-що-ти-робиш?!

Стід розгублено вчепився в Тіча, який, не дослуховуючи, підняв його за пояс та поставив у шлюпку. Заліз туди слідом та відштовхнув човен від дощок.

— Я-то певен, а от ти мені зараз поясниш, що за дика ідея тобі на думку спала.

Вочевидь, коли Чорна Борода чогось хотів, він це здобував. Навіть якщо це були чистосердні пояснення. Тому Стід навіть не пробував вислизнути з розмови, а замружився і як на духу виклав, що сталося із Чонсі та всі свої вкрай логічні нічні роздуми, змовчавши тільки про те, що спочатку планував поїхати до старого дому.

— Ні, це до біса не логічно! Це найбільша маячня, яку я чув у своєму житті! — Едвард закотив очі, не перестаючи рівномірно гребти. — Слухати псячого виродка, який був настільки налиганий, що сам собі прострелив порожню голову?

— Але він правий! Диви, куди нас всіх привела моя присутність: корабель затриманий, твоя команда залишилася без тебе…

— Не пропадуть.

— …ти сам опинився тут, хоча цього б не мало статися нізащо в світі, моя родина мене ненавидить — я всіх підвів! Я не хочу нашкодити комусь ще більше.

Ед іронічно подивився на Стіда, чудово розуміючи, що то за абстрактні “хтось”.

— Я не експерт у шлюбі, однак труднощі з дружиною, яку вперше побачив вже на весіллі, дещо очевидні, — знизив він плечима. — А я сам вирішую, що мені робити, в які пригоди встрягати і як із них виплутуватися. Тож все в порядку.

— І є ще… дещо.

Тіч терпляче вдихнув:

— Розповідай, я готовий сьогодні побути сповідачем заради тебе.

— О, це дуже… дуже мило з твого боку, — Стід спробував всміхнутися, але вийшло жалюгідно. — Під усім всім… мені лячно. І соромно за це. Мені було лячно одному сідати на “Помсту”, але піратство — це було щось, про що я багато років мріяв, я все спланував, підготовка зайняла не один місяць, розумієш? В мене було життя від якого я душився, і я почав друге… робити це ще раз так раптово — це ніби зробити крок з “дошки” внікуди.

Ед не поспішав засуджувати його за боягузтво. Замість того перетягнув з іншого краю човна до себе — обійняти не міг, бо руки були зайняті, проте Боннету все одно стало легше від теплого тіла поряд.

Стід прикрив очі, щоб не бачити першу реакцію Едварда, і зовсім тихо зізнався:

— Я хотів… втекти. Так, “втекти” — найбільш змістовне слово. Добратися до маєтку, повернутися до дружини, знов вписатися у старе життя ніби нічого не було, щоб більше нічого не ламати необережним дотиком, бо навіть старанна підготовка мені не допомогла, а якщо імпровізувати — це ж взагалі вийде жахіття. А ти би повернувся до свого життя, забувши про мене, і все було б гарно. Так я подумав.

Тіч на мить затримав дихання. Весла заскрипіли в кочетах, замерши над водою.

— Стіде, — голос Едварда загрозливо впав, набувши грозового гуркоту, — я був би дуже розчарований, якби ти мовчки зник, вирішивши за нас обох.

Боннет затих, відчувши себе як людина, яка раптово оминула шторм, і щиро вимовив:

— Вибач.

Знов виглядаючи миролюбно, як старий-добрий Ед, Тіч вронив:

— Стіде, ти морочиш голову, причому собі. Мій план такий: пливемо в твій маєток, ти вирішуєш свої недомовки з Мері, розмірковуєш у спокійній обстановці, збираєш у кулак я… силу волі і щось вирішуєш. Бо мені байдуже куди пливти і чим пробувати займатися, але я маю знати, з тобою чи без.

Стід мимоволі всміхнувся — Едвард говорив таким легковажним тоном, ніби йому було майже без різниці, тільки Боннет тулився до нього всім тілом і чудово відчував, які напружені під спиною м’язи руки. Зовсім не від гребків — з весел повільно крапала вода, і хвилі ледь похитували їхній човен.

Едвард сказав, що Стід робить його щасливим. А Стід ніколи не був таким розслабленим і щасливим, як в останні тижні з ним.

Боннет потягнувся до Едварда, рішуче притискаючись до обвітрених твердих губ своїми. Всередині все завмерло, як і кілька годин тому, від найпершого поцілунку — і закалатало швидше, коли Ед без вагань відповів, пробачаючи його короткочасну малодушність.

Стід обхопив долонями незвично безбороде обличчя, задоволено мружачись від першого вологого дотику, і остаточно поринув у ту хвилю захопленої, вдячної ніжності, яка народжувалася, здається, десь біля серця.

Віддалений гуркіт гармати примусив його підстрибнути від несподіванки — їхню відсутність нарешті помітили та оголосили тривогу. Але це було неважливо, бо карі очі Едварда сяяли так яскраво, що в Стіда перехопило горлянку:

— Зі мною. Тільки мені справді треба вирішити деякі… господарські питання, якщо ми втечемо назовсім.

— Ну то попливли на твій Барбадос. Чорт, а все ж таки гарно, що ти не десь в Англії живеш.

— Перетнути Атлантичний океан на човнику було б фантастичною подорожжю!

— І, мабуть, останньою. Скажи, коли захочеш всерйоз.

— Може, я повеслую?

— Та сиди вже.

О, це було дуже мило. Стід ненавидів веслування після “Інциденту з Бадмінтоном” у школі. Хоча заради Едварда можна б було й перетерпіти.