Стрічка у волоссі та тихі акорди

Пісня, яку співає Синмін, це Billie Eilish – When the party’s over. Так, це саме та пісня, на яку Хьонджін робив танцювальний кавер.

Крок вправо. Вліво. Поворот. Випад вперед. Контролюй руки. Раз і два і. Ліворуч. Не забувай про корпус. Три і чотири і. Тепер увага, не пропусти перехід. П’ять і шість і. Сконцентруйся на ногах. Згадай, як показував хореограф. Сім і вісім і. Ти не можеш їх підвести.

Оступився. Знову. Дідько…

Хлопець дивився на своє відображення у дзеркалі, розмите та запітніле. Довгі коси лізли в очі. Потрібно перев’язати хвоста.

Скільки він тут вже тренується? Годину? Дві? Десять? Погляд мимоволі впав на годинник. Перша ночі. В будівлі, мабуть, вже нікого не лишилось.

Добре, ще раз. Поки не буде ідеально. І ще раз. І ще один раз.

Після чергового повтору Хьонджін просто впав на підлогу. Чому? Чому нічого не виходить так, як треба? Юнак повернув голову в сторону дзеркала. Груди то здіймалися, то опускалися, намагаючись відновити дихання, хвостик знову розвалився, а шкіра блищала від поту. Виглядає жахливо. Хлопець відвернувся, не бажаючи більше дивитися на такого себе. Слабкого.

Потрібно підніматися та продовжити тренування. Більше, потрібно більше старатись. Того, що є зараз, недостатньо.

Не встиг Хьонджін повністю встати з підлоги, як двері танцювального залу прочинилися та всередину заглянула русява маківка.

– Так і знав, що ти досі тут. Як тренування?

Синмін причинив за собою двері та попрямував до дивана, що стояв у кутку залу.

– Могло б бути і краще – чесно сказав Хван, перев’язуючи хвоста, який ніяк не хотів зачесуватись. Хлопець усміхався, та від Синміна на вкрились нотки розчарування всередині карих очей. Клятий перфекціоніст, щоб його. – А як твої успіхи? – старший вказав на гітару за спиною одногрупника

– Є ще над чим працювати. – Хьонджін розумів його. Не він один завжди хоче, щоб все було ідеально. Цим вони схожі. Цікаво, скільки Синмін просидів у студії, практикуючись? Може, стільки ж, скільки і він у цій душній кімнаті для практик.

Якийсь час вони просто мовчали. Хван досі боровся зі своїм волоссям, а молодший просто спостерігав. Врешті-решт, втомившись від цього видовища, він сів біля Хьонджіна, відібрав у нього резинку та почав прочісувати пальцями волосся.

Ніхто з них не помітив, як атмосфера набула якоїсь комфортної інтимності. Нічна тиша та приглушене світло зробили свою справу. Було таке відчуття, наче крім них тут нікого більше немає. Загалом, в будівлі компанії і справді не так багато людей лишилось, але то трохи інше. Синмін заплітав старшому коси, поки той милувався зосередженим обличчям молодшого у дзеркалі.

Це було їхньою терапією. Кожного разу, коли хтось із них відчував себе втомленим чи подавленим, вони усамітнювались десь в тихому (наскільки це можливо) куточку гуртожитку, сідали поряд та молодший починав перебирати чуже волосся, а віднедавна, й заплітати його в коси. Іноді вплітаючи стрічки. Червоні, блакитні, жовті. Широкі та тонкі. Це могло тривати хвилин 15, а могло й дві години. Мембери вже звикли, що в такий час цих двох краще не чіпати, тому намагалися бути тихіше. Вони поважали їхню традицію. Все ж, у кожного є така справа, яка діє загоююче.

Синмін вже доплітав другу косу. На думку Хьонджіна, виглядало чудово. Особливо з цією калиновою стрічкою, що молодший так вдало прихопив сьогодні з собою. Той тугіше зав’язав резинку та легенько поцілував старшого в маківку.

– Готово!

Хьонджін повернув голову до Синміна та ніжно всміхнувся.

– Чудово, дякую.

Вони так і переглядалися деякий час, віддзеркалюючи усмішки одне одного. Інтимність ситуації була настільки великою, що навіть якби вони поцілувались, нічим дивним воно б їм не здалось. Та зараз вони просто сиділи та дивилися один одному у вічі.

Голос Хьонджін прозвучав досить несподівано.

– Зіграєш?

Синмін здивовано закліпав очима, не одразу усвідомивши, що від нього хочуть. Прослідкувавши за поглядом старшого в сторону чорного чехла на протилежній стороні зали, юнак прийшов до розуміння прохання одногрупника та піднівся з підлоги.

– Добре, але давай перемістимось на диван

Молодший простягнув руку Хвану, допомігши піднятись з трохи слизької підлоги кімнати для практик.

×××

– Яку пісню хочеш?

Розморений, Хьонджін зручно примостився на плечі Синміна та задумався. Втомлений мозок ніяк не хотів вмикатися. Подумавши хвилинку, хлопець просто видихнув, кинувши: “на твій смак”

Тепер прийшов час молодшого гадати. Важкувато. Вага від голови старшого на плечі трохи відволікала та не давала зосередитися. Дихання Хвана поступово ставало спокійнішим. Синмін мимоволі задивився. Ідея що зіграти прийшла несподівано та доволі органічно. Прикинувши, чи всі акорди він пам’ятає, хлопець задоволено кивнув та приклав пальці до струн.

Старший здригнувся на його плечі, але промовчав. Лиш слухав. Тихо, пам’ятаючи кожну наступну ноту. Він чув цю пісню більше мільйона разів. В цьому ж залі для практик.

Синмін співав, його голос лунав тихо, мов колискова. Якийсь час було чутно лише його та гітару. Мелодія заповнювала кімнату, заходячи в кожний куточок.

Хьонджін не одразу зрозумів, звідки взялась ця волога на його щоках. Він плакав. Сльози тихо котилися по обличчю та впитувались у футболку молодшого.

Останні акорди. Остання нота. Настає тиша. Синмін відкладає гітару вбік. Враз лунає схлип. І ще один. І ще.

Прорвало. Всі страхи, всі нервування, все, що так довго знаходилось всередині нього, нарешті вийшло назовні. Весь негатив, з яким він стикався останнім часом. Все це ллється разом з гарячими сльозами, які ніяк не вдається стримати.

І ось Хьонджін вже ридає в обіймах молодшого, поки той гладить його по голові. Футболка мокра в тій частині, де плаче старший, та Синмін не зважає на це. Він просто міцніше пригортає до себе Хвана.

“Ти достатньо стараєшся. Все владнається. Ми поруч“

Схлипи стають все тихіше. Невдовзі Хьонджін засинає, вимотавшись після сплеску емоцій. Синмін лиш продовжує тримати його в своїх обіймах, боячись відпустити.

“Все буде добре“

З протилежної сторони дверей темний силует відходить від стіни, коло якої певний час стояв, та напівосвітленим коридором прямує до своєї студії.