Страх

Варто правильно дозувати страх, тоді він призведе до божевілля 

Раніше він думав, що знає чим себе являє страх, але слід визнати помилку. Лише зараз вдалося осягнути той жах, що пробирав до кісток. Серце набатом стукає в грудях, а кров шумує у вухах, зіниці стиснулися в малесенькі крапочки, а обличчя зблідло, на ньому залишився лише гарячковий рум’янець. Темне задушливе приміщення ніби звужується, коли єдина свічка мерехтить, догорає, ледь випромінює хоч якесь світло. Повітря стає все менше в скронях пульсує, а руки тремтять. Але він малює захисне коло в надії знайти порятунок, або хоч відтягнути жахливу участь.Холодні пальці ледь слухаються, по ним стікає гаряча червона кров яка і залишає сліди на підлозі. Поспіх і паніка, невимовне бажання зникнути, розчинитися в повітрі, провалитися крізь землю, аби лишень не відчувати потойбічної присутності жорстокого, паскудного створіння яке прийшло по нього. Він відчував цей давлячий вплив, те, як темрява клубками збирається навкруги, шипить і вищить, шепоче щось незрозуміле, наповнюючи розум сотнею голосів. Голову розриває від болю, а горло пече від стійкого сталевого запаху крові коли свічка таки гасне, занурюючи його в темряву…

Саме в цей момент Адам прокидається. Те жахіття кошмару змушує неконтрольовано тремтіти та важко дихати ніби після довгого бігу. Тонка нічна сорочка прилипла до спини, шкіра вкрита холодним потом. Здається, на очах застигли сльози які він швидко витирає рукавом, варто трішки оговтатися. Мозок не хоче сприймати реальність, свідомість так і кричить про якусь небезпеку. Жах ніби повис в невеличкій кімнаті, огорнувши простір своїм міцним коконом.

Священник деякий час дивиться на двері, намагається зібратися з думками, а потім просто важко зітхає і відкидається на ліжко. Долонями прикриває обличчя і розтирає його до почервоніння, скуйовджує волосся та шепоче слова швидкого замовляння, аби заспокоїтися.

Ще зовсім рано… Небо тільки почало сіріти, роса вологою зібралася на траві та листі, але храм ще спав, хоча птахи аж заливалися піснями, цвірінькали та щебетали, переговорювалися між собою, безтурботні та радісні. На сході вже червоніла крихітна цяточка блідо-рожевого кольору коли Адам різко підвівся та попрямував до дверей. От як був, так і пішов, навіть не взувся. Пройшов темним коридором, підійшов до вікна, що виходить на внутрішній двір, та не вагаючись вискочив в нього, опинившись на вулиці. Тільки вже потім, трошки сповільнив крок та ступаючи по холодній росяній траві, пішов до колодязя, витяг відро льодяної води, щоб вилити його на себе. Шкіра відразу покрилася сиротами й чоловік здригнувся та завмер. Думки освіжилися, а точніше… Взагалі зникли на декілька секунд. Прийшло дивне спустошення і тиша, ніби перед бурею. Було холодно, сорочка остаточно обліпила тіло мокрою тканиною, по обличчю з волосся стікали цівочки води які капали на траву, створюючи калюжу в якій він і стояв. Якби його зараз хтось побачив, то звинуватив у неналежному вигляді, але яка зараз різниця? Коли серце так і поривається вирватися з грудей, а кінцівки німіють не від холоду, а від недавнього кошмару. «Це всього лише сон»,— запевняв він себе, але думки на фоні все шепотіли про те, що цей сон міг би бути реальністю.

Так і стояв Адам із порожнім відром у руках та ледь помітно тремтів. Ні, не від прохолоди літнього ранку, не від холодної води до якої давно звик, а від емоцій які скаженим вихором крутилися в голові. Неможливо описати те, як він почувався в той момент, неможливо передати словами й правильно пояснити цю бурхливу реакцію.

Просто Адам відчував його присутність.У кожному подиху холодної темряви, яка куйовдилася, ховаючись по темних кутках, у кожному шумі кроків позаду та в зляканому тріпотінні крил голубів, які жили на дзвіниці. В тиші ночі та в шумі натовпу. Він ніби був всюди, але водночас зник без сліду, без шансу на повернення. Священник вбив його, знищив, спопелив, довів до агонії, аби змусити благати. Але чому… Чому навіть зараз не може почуватися у безпеці ? А коли тривожність зникає, то з’являється дивне спустошення, нудьга і самотність… Залежна, нездорова потреба в спілкуванні з ним. Особливий вид збочення, знущання з себе, справжнього мазохізму.

Демон ніби кіт, який зловив голуба… Спочатку м’яко притискає лапою нещасного птаха, грається, ледь не ласкаво хапає зубами м’які білі крила, заривається в ніжне пір’я, слухає як тріпоче крихітне перелякане сердечко, як рветься, намагається втекти прекрасний птах. А потім пір’я стає важким, непідйомним, темніє від гарячої червоної крові, злипаються гарні пір’їнки, перестає битися нещасне створіння, втомлюється, втрачає сили до останку, сповільнює серце свій біг. І тоді гострі кігті впиваються, а зуби ламають понівечені крила, з хрустом вивертають кістки, виривають пір’я, яке брудним снігом розлітається повсюди.

Він міг гратися поки не остогидне, поки Адам не виб’ється з сил та стане нецікавим. Саме тому священник знищив його до того, як нечисть зробить це з ним. Він розуміє, що демон не може мати почуттів, совісті, чи якихось моральних принципів, його не вдасться контролювати, тримати в рамках пристойності та і взагалі не можна передбачити його дії. Саме це лякає… Відсутність найменшого контролю, відчуття повної влади й безкарності. Але так було до цього, так ? Зараз все добре, все просто чудово ! Бо тепер ніхто не прийде по святошу, ніхто не посміє вдертися в особистий простір та схилити на темний бік. Тепер все буде гаразд.

Так і думав Адам, роздивляючись химерне провалля колодязя допоки на неспокійній воді не з’явилися відблиски сонця від відра на яке потрапляли промені. Вже світало, небо палало золотом, відбиваючи яскраве світло в крапельках роси. Воно торкнулося лиця священника, ласкаво пригріло, осяяло бліду нездорову шкіру. Дихання білою вологою хмаркою спурхнуло з губ і відразу розтануло в теплому промінні. Здається, чоловік стояв тут так довго, що ноги задубіли через холодну воду калюжі в якій він стояв. Тому він зітхає, нарешті ставить відро та розвертається, щоб повернутися у свою келію. Але от невдача, на половині шляху він віч-на-віч зіткнувся з одним хлопчаком, якого сюди відправили для покращення навичок. Сонний парубок так і завмер, здивовано розплющив очі та ледь щелепу додолу не впустив, коли побачив свого наставника в такому непристойному вигляді. Адам теж розгубився, але лише на мить, а потім задрав підборіддя й абсолютно спокійно сказав :

– Корисно загартовувати своє тіло вранішніми обливаннями. Тобі я теж радив би почати це робити, Ларію.

А потім як ні в чому не бувало він заліз через вікно назад і повернувся до себе в кімнату.

ᨐᨐᨐᨐ

Скільки часу минуло з того злощасного дня? Не більше трьох седмиць цілковитого спокою. Тиша, якою мав би насолоджуватися, але щось в глибині душі заважало, муляло на межі сприйняття реальності. Не вистачало якихось емоцій, нестабільності та руху, але відчуття невідомого тиску зводило з розуму. Він своїми руками знищив біса, перетворив його в чорну пляму сажі на камʼяній підлозі. Так чому є стійке відчуття, що це ще не все ? І чому ця ймовірність його… Радує ? Ну точно вже збожеволів. Спочатку ледь приходить до тями після кошмару, а тепер думає, як би могло бути, якби тоді демон не підпалив храм ? Напевно так і ходив би до Адама, заважав займатися справами. Та все ж це гидке поріддя зробило фатальну помилку. Наслідки цього доводилося розгрібати й досі. Крівля пошкодилася, гобелени майже цілковито зітліли, підлога була чорна від сажі, на ній засох попіл перемішаний з водою. Свічники почорніли як і стіни, шибки у вікнах та скло теж покрились брудним нальотом. Але що саме дивне – ікони збереглися, лише потьмяніли.

Добре, що хоч ніхто майже не постраждав наскільки це можливо. І Адаму лише дихати було важкувато і шкіра пекла ще деякий час. А в повітрі досі стояв запах вологої зітлілої деревини та тканини. Дух страшної загибелі та потужної сили, яку не контролює ніхто ні на землі, ні на небі.

Кожен день жителі храму важко працювали: відновлювали збитки, вигрібали сміття та все бідкалися, не розуміючи, що стало причиною пожежі. Кінець кінцем вирішити бути обачнішими зі свічками та як мінімум перевіряти приміщення перед тим, як його закрити. А от Адам взявся відновлювати ікони. Все-таки він прибув зі столичного собору де навчають мистецтва іконопису, окрім замовлянь та молитов декламують поезію та філософські трактати, вчать самостійно складати вірші. Бо не беручи до уваги походження – кожен благословенний даром божим має поєднувати в собі інтелігентність, розум та розуміння прекрасного, вміння тримати зброю у руках та без вагань обривати життя якщо цього потребують обставити. Виявитися екзорцистом – справжній дар для тих, хто не має грошей на навчання. А воно доволі різностороннє. Здається, навіть світила країни – діти вельмож не мали стількох можливостей в такому різнобічному розвитку.

Так от, Адам мав відновити ікони, оскільки вони пошкодилися та потемніли. А одна з них так взагалі була дивною. Обличчя викривилося, стало насмішкуватим і якимсь злим… Куточки губ піднялися в нереалістично витягнутій посмішці. А коли чоловік придивився, то виявилося, що це шар фарби був зідраним чимось гострим. Чомусь саме через цей факт він довго не міг приступити. Дивився на це перекошене обличчя і просто не знайшов у собі сил виправити пошкодження. Тому ця ікона так і залишилася стояти на підлозі.

В його душі поселилось сум’яття… Він почувався розгубленим та пригніченим, не маючи розуміння того, що буде далі й чи зміг він перемогти в цій війні ? Чи це була лише одна перемога серед сотні битв. Сумніви не покидали його голову як і останні слова демона:

“- Я ще повернуся”