Стоїть навпроти

And your love
Is standing next to me

Між Банковою й алеєю Маріїнки 20 хвилин, один телефонний дзвінок і три скурені сигарети «собранія».

Ніч була непроглядно чорна. Окрім поодиноких зірок нічого не світило. Він вперто спробував розгледіти червонуватий візерунок бруківки, бо знав, що він там точно був, але ця абсолютна темрява була доволі переконливою щодо його відсутності. Усі цеглинки були брудно-чорними і він розізлився на цю доріжку. Вона наче була демонстрацією його особистої невдачі: працював би ти добре – бачив би візерунок.

Минаючи ліхтар закортіло його стукнути. Той наче висміювався теж. Гордо стовбичив, щось, здавалось, гудів і знущально поблимував лампою, яка не світилась як слід, але дражнила  світінням нитки розжарення.

На Палац злитись не виходило. Маріїнський був єдиним свідком його спроб щось змінити. В дитинстві він ходив сюди на екскурсії й вигадував королів, які могли б жити в подібних місцях. Думалось, що київські королі, мабуть, були дуже добрими дядьками, бо в такій величезній будівлі  явно не могли жити самі, а значить точно ділились ошатними залами з конюхами й кухарками. Але всі добрі київські королі, кухарки та конюхи залишились далеко позаду в руках того маленького Андрія. Існував лише мовчазний Маріїнський палац, який виступав монументальним свідченням його відчайдушних намагань.

Палац виглядав таким надійним, що навіть на ліхтарі поруч з ним не хотілось злитись. Він стояв як великий нерухомий старший брат і заспокоював. З’явилось непереборне бажання підійти ближче і торкнутись Його. Торкнутись хоч брами, чи стовпа. Ніби будівля щось хотіла сказати і треба було докласти зусиль, щоб почути.

Зі сторони парку повіяв вітер. Клени зашелестіли ще неопалим листям і звук пронісся в сторону Андрія, штовхаючи його ближче до Палацу. Все ж вирішив підійти. Він закусив щоку зсередини, коли нарешті наважився провести рукою по кованій брамі. Метал був холодним і відчувався на дотик як щось особливе, сакральне. Закортіло помолитися в цьому місці чи щонайменше залишити записку з молитвою за чорним завитком. Він не знав про що просив би. Було так багато питань…

– Ти так часто від мене тікав, що, мабуть, знаєш вже кожен камінь Урядового напам’ять, – Вова підкрався до нього непоміченим і рухався в його сторону так жваво, що якби не насмішкувата фраза, то Андрій би вже подумав, що трапилося щось катастрофічне. Однак він не встиг нічого запитати як Зеленський продовжив. – В мене є дещо для тебе.

Коли Єрмак глянув в його сторону, то ще не зміг змусити себе відпустити браму. Він тримався за неї і незручно викручувався як собака на ланцюгу у спробі побачити господаря.

– І що ж?

Зеленський не відповів. Натомість він підійшов ближче і витягнув перед собою термочашку.

– Заціни.

– Це…кава? – запитав Андрій, відкривши кришку і принюхавшись. Від заліза все ж довелось відліпитись. Ковток робити не спішив, бо від гарячого напою в ніс вдарила цівка густої пари.

– Це не просто «кава»! – заперечив обурливо Володимир в очікуванні належної реакції. – Це найкраща кава у твоєму житті.

– І що ж робить її найкращою?

– Те, що її варив для тебе твій любий і дорогий Президент України, – відповів Зеленський і, прийнявши рішення за них обох, рушив в сторону оглядового майданчика.

– Ну раз вона така цінна, то може і не слід пити її? Продам на аукціоні – куплю острови.

Зеленський хмикнув, але веселий настрій розгубив. Враз хода його стала важчою. Він розсікав собою нічний простір як криголам посеред замерзлого басейну. Сунув важко, ніби й дійсно тис на льодові перемички. Повітря згусло. Важка розмова була неминучою.

– Ні, краще ти її вип’єш, любчику, і розкажеш, що тривожить тебе сьогодні, – Вова повернув голову в його бік і докірливо підняв брови. – Не думай, що я не бачу.

Єрмака повалив сумний осміх. «Не бачу». Що ж він в цій темряві бачити міг? Ніч була такою цупкою, що ледь вдавалось розгледіти власні долоні. Та і взагалі здавалось, що може він їх і не бачив зовсім, а лиш пам’ятав як вони виглядають, то й втомлений мозок домальовував їх, довигадував.

Зеленський, звісно ж, вмів бути коректним; вмів підходити акуратно, здалеку. Андрій не раз бачив цю його здатність в дії, ставав свідком Вовиних чар. Але в особистому спілкуванні цієї магії не відбувалось. Натомість криголамство творилось і тут: спрожогу наповзаючи на кромку льоду Андрієвої відстороненості, Зеленський ламав її своєю безапеляційною турботою.

Він думав про це, поки вони продовжували рухатись алеєю в сторону оглядового майданчика. Складні хаотичні слова важко впорядковувались. Зупинившись біля поруччя, він нарешті зміг відповісти щось цілісне.

– Цей темний Київ розбиває мене. Дивно, але саме оця темнота… – Андрій зробив глибокий поривистий вдих і нарешті ковтнув кави. Напій передбачувано обпік язик, але був і справді смачним. Зовсім несхожим на ту розчинну бовтанку, що доводилось пити о п’ятій ранку на Офісній кухні. – Коли ти бачиш вирву від ракети, то знаєш, що відбувається. Розумієш, що це війна. Не очікуєш нічого. Але оця темрява… Це ж ніщо. Не про війну зовсім.

Темрява ще з дитинства лякала його. Батько не раз пояснював, що це страх незвіданого. Мовляв, ти боїшся темряви, бо не знаєш, що там і діапазон можливостей лякає тебе; там завжди може опинитися те, чого ти боїшся найбільше.

Однак Андрій і так бачив те, чого він боявся найбільше. Він бачив війну, проживав її. То чи хіба могла його стражденна голова нафантазувати щось гірше і заховати від нього на невідомі глибини свідомості? Ні. Батько помилився. Хотілось прибігти додому і сказати йому про це: «Ні, Борис Михайлович, зовсім не жахи лякають мене».

Лякала надія.

Лякала примарна можливість виправлення ситуації та ще більше лякала потенційна нездатність використання цієї можливості.

Вова торкнувся його руки легко і невагомо, зовсім не кригаламно. Провів нігтем по замерзлій долоні так, наче хотів почухати і цей собачий жест підтримки розчулив Андрія. Змусив посміхнутись і повернутись до нього.

– Знаєш чому ми виграємо? – запитав Володимир серйозно.

– Чому? – сумнівів, звичайно ж не було, але Зеленський знаходив перемозі тисячу і одну причину, то ж завжди було цікаво послухати чергову.

– Бо все набуває сенсу, коли любов стоїть отак поруч. Прям навпроти, –він переплів їхні пальці і продовжив вдивлятись в темний берег. – І ще, серце…

– Мм? – мугикнув Андрій в чашку.

– Твоє життя належить мені, – відповів Вова і голосно потягнув носом, демонструючи свою обізнаність про три скурені сигарети. – Бережи його.

– А «з днем народження»?

– Звичайно ж з днем народження.