Стоячи на краю провалля, чи задумуємося ми про смерть?

Стоячи на краю провалля, чи задумуємося ми про смерть?

Дивлячись у темні води Темзи, Мендрейк думав саме про неї. Його силует злегка погойдувався потоком, створюючи химерні образи. Та хлопцю здавалося, що це не просто образи, а справжня реальність, яку дано бачити тільки йому. Він усією своєю сутністю був схожий на темну пляму. Юнак уже не мав сил сперечатися з таким висновком. Він не бачив тут ні за, ні проти. Лише себе.

— «Бартімеус казав правду», — подумки шепотів Натаніель.

Він злегка обійняв себе руками, стиснувши пальцями рук грубу тканину плаща. При згадці джина, усе ніби похололо. Бартімеус… Чи може… чи має право він згадувати його? З останньої їхньої розмови пройшло багато часу, а він усе не може наважитися на нову, блукаючи в лабіринтах підсвідомого. Він боїться піти непідготовленим проти нього, програти проти його аргументів, зрозуміти, що знову неправий. Піддатися демонові! Нечувано.

Та тиша гнітила. Води Темзи здавалися чорними, і як би він не хотів — уже не мав сил відвести погляд.

Ось він бачить себе — юного, незрілого хлопчака, що викликає духа. Рука його тремтить, повітря в легенях не вистачає. І знову тиша. Пентакль, джин і холод. Це була їхня перша зустріч. Та чи багато змінилося з того часу? Пантакль, джин і холод… От тільки тепер не ззовні, а десь всередині, у кутках його кволої душі. Щось мерзне, розтає від рваних чужих слів, і замерзає ще дужче.

Холодно. Плащ не допомагає. Так холодно, як ніколи. Він хоче зайти в будівлю, хоче зігріти свої занімілі білі долоні, але немає куди. Усе чуже, усе дике.

Знову образ. На цей раз Бартімеус. Смаглявий хлопчина щось весело говорить, штрикаючи словами, ніби голками. Він дивиться на дитину, що старається ще якось відбиватися, та пута слів обвивають його горлянку. Секунда — і все завмерло. Жовтогарячі химерні очі поглянули ніби прямо вглиб, поза оболонкою Мендрейка. Юнак здригнувся. Вони дивилися одне на одного, доки джин не почав підходити.

Це все його хвора уява! Він сходить із розуму! Та обернувшись Джон знову побачив перед собою Бартімеуса. Той ніби прикипів до нього очима, а опісля неочікувано усміхнувся.

Серце тьохнуло в грудях і різко впало.

— Бартімеусе, я не викликав тебе! Відійди!

Та нічого не змінилося. Підліток напроти все ще дивився на нього так, що Мендрейк і сам не міг зрушити з місця. У ньому вирували емоції, у ньому кипів гнів, гордість, пиха. Та чим довше він дивився, тим скоріше ці почуття згасали. Врешті, усе, що він міг зробити — це промовити так тихо, ніби шурхоче осіннє листя, єдині слова:

— Покинь мене, прошу, йди звідси…

Та мара неочікувано відповіла.

— Ха-ха, ти смішний! Та як же я піду, якщо ти мене викликав?

— Я не викликав тебе! — стривожено загорланив Натаніель.

— Тоді чому я стою тут? Ти викликав мене тоді — коли тобі було… дванадцять? Так, тоді.

— Ти мара! Ти не маєш тут бути!

Натаніель усе не міг зрозуміти, що відбувається. Чи це він сходить із глузду, чи якийсь джин вирішив понасміхатися над ним. Неважливо, що з двох, та його стіна знову береться тріщинами, розвалюється. Така крихка й нетривка.

— Все тому, що ти мене досі не відпустив, Натаніелю.

І він зник, як зникає тепло в осінні вечори, знову залишивши по собі лише холод.