Столітня війна

А каву так і не попили…

Після того, як сонце вже сіло, вони поплелись додому до Андрія Сергійовича. Слава пізно помітив, що вчитель кілька разів телефонував йому і писав повідомлення. 

«Ви коли приблизно будете? Думаю, пригодувати щось поїсти».

«Слава?»

Сподіваюсь, з вами все добре. Костя сказав, що давно вас відпустив».

«Ти ж не уникаєш мене? Не треба, будь ласка».

Слава не знав, що робити. Він показав ці повідомлення Юрі, а той тільки набурмосився і пришвидшив крок. Місто мовчало, ніби не бажаючи підказувати хлопцям, дати знак – що буде далі, що їх чекає. Лишається твльки йти вперед, відраховуючи секунди до наступного палаючого ліхтаря. Слава дійсно переживав – кусав губи до неприємних сірих ранок, бігав очима по хрущівкам і загалом випромінював такий неспокій, що Юрі довелось його тріснути по голові і забрати телефон, щоб повідомити історика – вони скоро будуть. 

Сказати, що Андрій заспокоївся, почувши Юру замість Слави – це збрехати. Він вже написав собі жахливий сценарій, в якому Слава з ним ніколи вже не заговорить, і все, так йому і треба. Та він і заслужив – заплутав хлопця, увів в оману своїми жартами. Андрій боявся думати про те, як себе почуває Слава, але сам він згризав себе зсередини. Його язик – його ворог, і тепер він думав, що через його жарти Слава зрозумів усе не так, можливо почав щось у собі шукати, чого атм нема. АНдрій не мав так жартувавти – не мав собі це дозволяти, хоч як поважав кордони і слово “стоп”, хоч як йому слідував. Серьожа може казати що завгодно про відносини і  важку роботу – це усе безсумнівно так, але які вчорта відносини? Хлопцю сімнадцять років, він навряд дійсно щось до нього почуває, і чи взагалі має він… Ох, як багато було тих думок. А Мир ж його попереджав сам, що небезпечно це – любити когось так, неприкрито, в їх країні та місті. Хоч би скільки прайдів не було проведено, хоч би скільки схвальних гештегів українською не було – це небезпечно. А тут таке – він сам неясно куди завів Славу – того, чия думка стала такою важливою. Андрій загострюється думками навколо його усмішки та карих очей, що так уважно дивляться, слухаючи, дійсно вбираючи кожне слово. Андрій не відчував себе з ним так, ніби йому треба бути в цпнтрі уваги з сильним голсоом та гучним сміхом. Слава слухав і чув навіть тоді, коли Андрій нічого з себе не представляв, коли пом’ятим, без престижу і костюму, стояв на кухні і варив какао. Але чи була у Слави можливість не слухати – при тому, що був він не на своїй території, з майже незнайомим чоловіком в його квартирі? Може сам Андрій собі надумав якісь почуття, просто насправді користуючись своїм станом? Андрій стиснув голову у великих долонях, ніби бажаючи її нахрін розламати. 

Зварена гречка зі сметанковим соусом давно вистигла. Подумати тільки – гречка. Яка дивна штука. Так усі не люблять її, така набридлива – а смачна. Але коли вистигла – вже не така. Правильний час канув в Лету. А йому варто перестати проводити драматичні паралелі між гречкою і їх з Миром відносинами. Теж мені – філософ. 

Коли хлопці увійшли, Андрій і досі сидів на кухні, за своїм застеленим білою клійонкою столиком. Він думав про те, що столик вже пора обновити – ніжки зашкурити і перефарбувати, бо вже кутики стерлись і дерево проглядається. А зверху лаком – краса буде. Андрій любив, насправді, робити ремонти і обновляти щось. Давати історії нове життя – чи не тому він став викладачем? 

— Вітаю, — сказав Юра, скидаючи взуття у коридорі. Андрій був радий бачити його спокійне обличчя, радо було чути слова про нього від Кості. Та і сам хлопець хорощий – високий от, спорстмен, фізрук Євген Євгенович про нього з гордістю гвоорив, відпрошуючи для змагань на початку року. Чи то тенніс, чи то футбол, Андрій не запам’ятав. Він сам тільки баскетбол любив і біг, а у іншому – бежбожно відставав. Але, якщо чесно, він в своїй голову перебивар все, що знав про Юру, тільки б не дивитись на Славу – чи то щоб не соромити його, чи то просто боявся того, що побачить. І, здається, рішення уникати погляда виявилось не найкращим, тому що Слава це помітив – і почав себе ще більше накручувати, думаючи, що він все зіпсував.  

— Як все прошло?

— Хіба вам не дзвонив Констянтин Вікторович?

— Дзвонив, але його точка зору це не те саме, що і твоя, – відповів з легкою посмішкою Андрій, ніби і не стискав кулаки, щоб навіть краєм погляду не зачепити Мира. Він і так уже достатньо зробив своїми фразами і натяками.  

Юра подивився на нього так уважно, що Андрій здивувався. Потім погляд темно-синіх очей перескочив на опустившого голову Славу, змушуючи і Андрія швидко поглянути на нього. Серце вчителя упало, побачивши маківку хлопця і опущені плечі – браво, Андрій. Ти своїм поганим ротом, як завжди, все зіпсував.

— Так, — Юра встав з-за столу, змушуючи Андрія Сергійовича і Мира подивитись на нього.

— Я зара йду додому, а вам обом потрібно розібратись з тим, що відбувається. Я Вам, Андрій Сергійович, безмежно вдячний за допомог, але зараз я в нормі, а головна проблема – між вами, – Юра обвів їх пальцем, ніби звинувачуючи. 

— Юра, що ти… – почав було  Мир.

— Навіть не починай. Я думав, що все простіше буде, але навіть сліпому ясно, що ви все вирішили ігнорувати, при тому виглядаючи, як побиті пси. Можете мені потім бали занизити за такі слова, Андрій Сергійович, але я зараз чисту правду кажу, – з натиском сказав Юра, йдучи в коридор, піднімаючи сумку з підлоги. Він накинув на себе куртку і попрощався, ніби і не видав хвилиною раніше гучну тираду про те, які вони обидва дурні. Ну, він цього прямо не сказав – але підтекст був очевидний. 

Після хлопку дверей залишилась тиша. Вони як сиділи за невеликим столиком, ак і продовжували, підтримуючи мовчанку і не вирішуючи її порушити. Слава склав руки на стіл і вперся в них чолом, розслабляючись і ховчаючи вираз обличчя від Андрій. Але це не те, щоб допомогло – він в будь-якому випадку не знав, що робити. Тож вчитель просто встав – почав варити каву. 

Стукіт турки и чашок об стіл, гуркіт від ледь не впавшої на підлогу банки з м’ятним сиропом, звук кави й цукру, що падає на дно чашки, гудіння газу і чіркання сірників – це все заспокоювало і Славу, і Андрія. 

— Ви думаєте, це розумно, пити каву на ніч? – спитав Слава, не підіймаючи голови. Стукіт і гуркіт на секунду зупинився, така неважлива пауза, але для Мира – відчутна. Він сильніше втиснувся чолом в кисті рук. 

— А тобі різко почали подобатись кавопийні правила? Його треба пити, коли хочется. Тим паче, ти його з молоком любиш. 

— Але ви без. Потім не заснете.

— Судячи з усього, я сьогодні і так не засну.

Знову тиша, але на цей раз така дзвінка, ніби в повітрі зависли усі невимовлені слова, і було їх так багато, що Слава не знав, за яке першим вхопитись. Та щось треба було зробити. Він це розумів, розумів і Андрій – але останньому, чомусь, не вистачало духу почати першим. Він відчував себе занадто винним.  

— Слухайте, пробачте мене за те, що я вчинив зранку,  — він не підіймав голови, і слова його були дещо тихіші, ніж звичайно, та Андрій все чув — і йому робилось боляче. 

— Я не подумав, я в той момент взагалі не думав, і  не хотів би, щоб це стало якоюсь перепоною, чи ще якою хуйнею між нами. Мені так шкода… 

— Гей, ти чого… — Андрій кидає турку на сті і вона так огидно дзвенить, що хоілось затиснути вуха. Та практиканту було усе рівно, він присів біля хлопця і торкнувся його плеча. 

— Це не стало перепоною. Ніяковість, звісно, з’явилась, але не тому, що ти це зробив, а я от такий от злий на тебе, а тому, що це стало підтвердженням того…. Я не розумію чого, щось, що висіло в повітрі чи як там кажуть. Ти дійсно не зробив нічого поганого, все у нормі, — У Мирослава плече тепле, не хотілось руку забирати. 

Мирослав здригнувся від доторку. Він підняв голову і подивився на Андрія – і він не плакав, що ви. Не було червоних очей, порваних капілярів і розмитого погляду, був тільки величезний жаль. Андрію стало ще гірше, ніж якби Мир плакав. Він провів рукою далі, обоплюючи його плечі і притискаючи до себе, ледь не зтягуючи зі стільчика. Хлопець обійняв його і просто тримав в руках. Славі залишалось тільки обхопити його руками у відповідь і тихо сидіти, торкаючись носом чужої шиї. Гарно було – сидіти на кухні ввечері. Гарно, коли тебе обіймають. 

— Ви мені подобаєтесь, Андрій Сергійович. 

Мирослав чекав завмирання, чекав розірваних обіймів і здивованого погляду. І всі слова Юри про те, що історик на нього задивляється, що теж дивиться – вилетіли з голови. Та Андрій тільки трохи сильніше обійняв його  гірко-гірко промовив: 

— І ти мені, Слава. 

Той смикнувся і відідвинувся в обіймах, щоб поглянути на обличчя історика. Але його там чекала тільки приреченість, переплетена якимось дивним чином з радістю та спокоєм.  

— Ви… Правда?

— Правда, — посміхається Андрій, торкаючись кінчиками пальців чужої щоки. — Але нас тепер чекають такі проблеми, які я і не знаю, як вирішувати. 

Слава розумів, про що він і сам не знав, що робити (якось дуже часто він не знає), але розуміння того, що його не відштовхнули, просто розуміння, що у нього може щось вийти з людиною, що подобалась, що почуття не йдуть у порожнечу, а отримують взаємність, та і те, що Андрій Сергійович перед ним – і що він, Слава, йому подобається… Це, щонайменше, давало крила і підштовхувало літати усередині. Та і підлітковий максималізм шепотів тихенько наа вухо, що разом вони гори звернуть. 

— Ми впораємось. Маєм хоч спробувати. 

Андрій кивнув, продовжуючи гладити його щоку. І він розумів, що зізнання – нічого не вирішує. Це не відносини навіть, просто взаємність, йому ще треба пояснити Славі, що для входу у повноцінні відносини їм обом треба зрозуміти і прийняти усі ризики. Це дуже важко, а вони не дурні, щоб не розуміти, які великі можуть бути проблеми. Андрій щиро не хотів, щоб у Слави проблеми були. Та і сам він – не любив конфронтації та сварки. Він був дорослішим за Славу на кілька років, та такий ж наляканий був – відносини зі Славою… Йому так хотілося б просто сказати: “так, звісно, чому ні, ніяких проблем” і просто собі жити, запросити його на вечерю, чи у кіно, вигадати якось цікаве побачення, гуляти потім по Набережній, тримаючись за руки –   і не переживати. І так, ніби, у чому проблема, любов є любов, все круто – але ризикувати своєю безпекою – це не те саме, що ризикувати безпекою людии, що подобається. Він не проти битись, він не проти Славу захищати – але кулаки та бійки були б не єдиною проблемою Однак, треба розуміти, Андрій  так само, як і Слава, любив брати на себе відповідальність за весь світ і тим самим інколи людей душив своїм піклуванням. Він це усвідомлював, тому хотів бути з Миром максимально щирим – і давати йому вибір, при розумінні усіх можливостей. 

— Я хочу, щоб ти розумів. Те, що ми один одному подобаємось – не оначає, що ми у відносинахю Буде важко, і нам про багато речей треба переговорити пере тим, як навіть почати просто на каву виходити – в іншому сенсі, ніж до цього.

Андрій здивувався, коли Мирослав серйозно кивнув. Він і забув на секунду з ким має справу. Захотілось сміятись. 

— Та поки ми це все не вирішили… Ми ж можем ще так побути? – спитав Слава, обіймаючи Андрія знову. Зараз – першим. Було гарно – когось обіймати.  

— Без проблем. Знаєш, пішли краще спати. Завтра в школу, тобі ще самостійну по палеоліту писати. 

– Не скажете мені відповіді? — спитав, позіхаючи Мир.

— Ти і так усе знаєш. 

— Знаю, — згідно кивнув Мир, підіймаючись. Він пішов у ванну кімнату вмитись, а Андрій пішов у спальню, розстеляти ліжко. Він переодягнувся з джинсів у улюблені м’які піжамні штани, і пішов у ванну. 

Вона маленька була, насправді. Кахельні стіни блакитного відтінку, умивальник і замість гарячої води – окріп, так що Слава тільки лаявся, поки Андрій не прийшв і не показав, як регулювати правильно. Вони обидва змучились за сьогодні – дивний день вийшов, перенасичений емоціями і рішенями. Хлопці почистили зуби , а Слава не знав, як себе поводити, тому що Анрій Сергійович ходив без футболки, в одниз штанах, і торкався його руки тілом, коли нахилявся, щоб зплюнути пасту. Історик закінчив трохи раніше. І коли витирав руки, не стримався і засміявся. 

— Тебе так весело дражнити. 

— Ви жахливий. 

— Коли ти мене на кухні обіймав, ти так не думав. 

— …Не думав.

— Скажи це ще раз.

— Що?

— Ти знаеш, що, — він сперся на пральну машинку.

— Ви мені подобаєтесь, — Славі стало на диво легко казати це. Ніби… Ніби камінь з душі впав – дихати легше, простіше, казати, що думаєш. 

— Й ти мені, — Андрій нахиляється вперед і поцілував збитого з пантелику Мирослава в чоло. 

— Ми є не в стосунках? 

— Я не можу стриматись. .

— Ви не вмієте тримати слово.  

— Частково. Хоча одне тримаю стійко – захочеш, щоб я відчепився – кажеш і я зупиняюсь. Та і до речі, я хіба казав, що не торкатимусь тебе жодним чином – фібр душі чи чола? — у нього широка задоволеня усмішка, навіть хочеться трошки вдарити.

— Я хочу тебе вдарити.

— Можеш навіть зв’язати..

Мирослав не міг повірити – Андрій Сергійович йому тільки що підморгнув?! 

— Жахливо.

— Хіба що жахливо приємно.

— Перестаньте.

— Як скажеш, — він сміється, але замовкає, йдучи у спальню, поки надутий Мирослав йде за ним.  

Він уже хотів завалитись на звичний диван, але Андрій притримав його за руку.  

— Ти би не хотів… Я не знаю, заснути поряд?  

— Ви передивились романтичних комедій?

– Так, – обеззброюючи і вибачливо посміхнувся Андрій, в мить вибиваючи весь дух із грудей Слави.

– Тільки не чіпляйтесь до мене.

– Буду тільки сильно обіймати.  

У Славыи червоні щоки, які, взагалі-то, не було видно, тому що Андрій Сергійович виключив світло. Вони залізли під ковдру, і Миру було так дивно і трохи соромно – він не знав куди дівати руки. Та все виявилось куди простіше – Андрій просто притис його до себе, обвив руками і затих. Хлопець дозволив собі розслабитись, обіймаючи руками у відповідь. Андрій ні з того, ні з сього м’яко поцілував Славу у щоки. 

— Ви обіцяли не чіплятись.

— Я і не чіпляюсь.

— Ага, ну звісно.

— Спи, Мир. Рано вставати.

Мирослав щось ображено фиркнув, але промовчав, покірно провалюючись у сон. Андрій тільки хмикнув і також заснув дозволяючи тільки одній-єдиній думці ковзнути у голову:

— А каву так і не попили…