Столітня війна

М’яка-м’яка осінь.

Слава думає, що він – ідіот. Абсолютно пропащий, безглуздий і дурний ідіот – інакше не опишеш.

Машина Кості була мрією — великий красивий джип з шкіряними сидіннями, підігрівом і повною колекцією альбомів  «KISS», голосно граючих з новенької стереосистеми. Мирослав сидів на задньому сидінні і гриз себе думками, що зробив дуже дурну річ і ввів Андрія Сергійовича в оману. А що, якщо він подумає щось не те? Що, якщо подумає, що Слава його  дістає, що не поважає його особисті кордони? Що, якщо подумає, що Слава у нього закоханий?

А хіба не закоханий?

Мир тільки тряхнув головою і не знав, що робити – як себе тепер поводити. Він взагалі навіть не знав, що відчувати, тому що це був не те щоб звичайне гетеросексуальне поривання  – поцілувати хлопця в щоку. Слава і згадати не може, коли дівчат у щічку цілував – а тим паче з таким вузлом почуттів, сильно зав’язаним в животі. Так, тут був жартівливий контекст, але.. Навіщо в чорта він взагалі це зробив?

«Тому іншими опціями було вставання на коліна і тому подібне».

Тут Слава сам собі кивнув – на коліна він поки не вставав би, йому тільки сімнадцять і сама думка про це вводила в ступор, який взагалі не викликав якогось здивування чи відрази, від чого було ще більш дивно… Стоп.

Поки? ПОКИ НЕ ВСТАВАВ БИ?

Він з розуму зійшов. Він дурень, кончений дурень, і не знає, що робити. Суть в тому, що все це, звісно, дуже логічно, але Андрія Сергійович жартував – його ніхто не змушував би цілуватись, сосати покірно на колінках і тому подібне.  Це він зробив перший крок, він вирішив це сам зробити – без підштовхувань. Ось в чому невідоме, в цій довбаній функції саме його почуття – тупе невідоме, яке треба відразу знайти і чимскоріше, інакше він може щось гірше вчудити.

«Щось з інших варіантів».

Слава почервонів і закусив губу, і, здається, відчув металевий присмак крові на кінчику язика, але не міг зрозуміти – це через те, що він неуважний і задумався, поки машина тряслась на поганих дорогах, чи через те, що він так сильно хвилюється, що занадто стискає зуби на губах?

На фоні грала цілком красномовна пісня KISS — You Love Me to Hate You, і Мирославу дуже захотілось її перемкнути, але він не міг – машина не його, та і сперечатись не варто – Костя робить їм усім просто нев’єбічно величезну послугу.

Тож він просто подивився у вікно і намагався не слухати пісню, намагався не думати про шокованого Андрія Сергійовича, про те, що він скаже, коли вони прийдуть до нього додому.

Yeah, you love me to hate you,
And the more that I hate you, I love you

***

А Андрій Сергійович тим часом майже повністю повторював думки Слави, так само нервував, тільки на відміну від хлопця, що кусав несамовито губу і шукаючого втечі від думок, він шукав втечі від висків і порад від Серьоги, якому, на нервах, розповів про те, що сталось. Він зрозумів, що це була погана ідея тільки тоді, коли Серьога округлив очі  і почав кричати, стрибаючи навколо Андрія, розлякуючи відвідувачів.

— Це! Суперска! Новина!

— Чому ти так радієш? — буркнув Андрій, роздратовано стискаючи зуби.

— Тому, що він зробив перший крок! Я виграв три сотні!

— Ти що? — не зрозумів Андрій. Він подивився на старого друга і побачив за його спиною ховаючих погляд офіціанток і менеджерку.

— Ви реально на нас закладались?

— Та це не можна було ігнорувати, агов. Ти б себе збоку бачив, як на нього закохано витріщався, коли він відвертався, і як він витріщався на тебе, коли думав, що ти не дивишся! У нас рахунок на дні йшов, взагалі. Ви стільки тягнули, що ми вже думали припиняти і відміняти заклад. Божечки, як приємно бути переможцем, – Сергій мрійливо посміхнувся і з перезирливою посмішкою поглянув на програвших. Андрію захотілось їх пожаліти, тому що він розумів, що це таке – закладатись з Сергієм. В шкільні часи він був ще тим мудаком, який тільки те і робив, що приставав і дуже старався змусити тебе робити якусь фігню. Валентина Володимирівна, вчителька світової літератури, через це вважала його, Андрія, невихованим прогульщиком і бунтарем, хоча він просто не міг не піти за своїм бурним однокласником.

— Це серйозно було настільки помітно? — трохи тихіше промовив історик.

— Серйозно, — Сергій відвернувся від офіціанток і подивився на нього такими ж серйозними очима. – Але я хотів з тобою трохи погомоніти. Він ж з лінгвістичної гімназії? Ти думаєш, там нормально сприймуть ваші відносини? – Сергій заткнув одним рухом руки Андрія, який хотів сперечатись з формулюванням «відносини». — Ти мене знаєш у мене з цим проблем нема, у дівчаток теж, нам взагалі не вперше, «Асфоделі» місце таке, де люди особливо не ховаються. Але школи і взагалі діти – це ж пиздець. Діти дуже жорсткові, і хоча він не такий, ти не можеш бути впевненим, що він не злиє тебе директорці, що вні не жартує і не знущається. Чувак, ти хоч і звалив в найкращий універ в центр країни, парився там і займався всілякою крутою фігнею там, ти не змінився. Я пам’ятаю, як ти закохувався в людей з класу, як потім убивався. Не хочу звучати, як твій психолог, хоча вже так звучу, але мені завжди видавалось, що в тебе важкі відносини з емоціями і почуттями, тому що ти сприймаєш все дуже серйозно, хоч і ведеш себе, як малий піздюк, — Серьога посміхається, – Спробуй з ним поговорити і все вияснити. Щоб не було боляче ні тобі, ні йому. А якщо ви обидва щось відчуваєте, то вам тим паче варто все обговорити, тому що, камон, наше місто? Ти ж розумієш, що якщо ви не хочете ховатись, то вам треба подумати про купу речей з приводу його і твоєї безпеки, оскільки він неповнолітній. І взагалі він неповнолітній – вам точно варто обговорити, чи вам обом це ок. Відносини – це не жарт, друже. Тобі і йому доведеться ніхеровенько так над ними працювати.

Андрій мовчав, напружено стискаючи руки. Він розумів все, про що йому казав Сергій, та це було дивно – бачити друга таким серйозним. Звісно, він не завжди жартики жартує, але давно такого не було. Андрій неочікувано зрозумів, що Сергій за нього переживає. Захотілось посміхнутись.

— Я розумію про що ти, серйозно. І я дуже вдячний тобі за ці слова, насправді, адже якби я про це не думав, я міг би в якийсь піздець втрапити. Але я… – Андрій стиснув перенісся холодними пальцями, прикриваючи очі. Думки плутались, а йому хотілось схопити їх цими холодними пальцями і зрозуміти, що відбувається.

— Я точно щось до нього відчуваю. Це тупо заперечувати і я хочу бути з собою чесним. Думаю, про закоханість говорити рано, але він мені дійсно подобається.

— Та тобі будь-який розумний кароокий хлопець подобається, – криво посміхається Серьога.

-….Ну не без цього, та не в цьому суть. Я майже на 90 відсотків впевнений, що він гетеросексуальний..

— Він ж звідси? — дочекавшись кивання, Серьога замовницьки продовжив.

— Гетеро нашого міста, хоч якого прогресивного та європейського, не цілували б інших гетеросексуалів, а тим паче бісексуалів у щоки. Для наших це занадто по-гейськи. Можливо, звісно, він вихований у ідеальній сім’ї, де батько і суспільство не впливали на нього токсичною маскулинністью, але ну дуже навряд.

— Та не можна ж по одному поцілунку невинному судити? Може він експериментував?

— Жахливо звучить, я особисто взагалі у такі експерименти не вірю, – зкривився бариста. – Розслабся. Головне, що ти розумієш себе, це уже половина справи. Зберись і поговори з ним – якщо він, звісно, не почне тебе уникати.

Андрій високо підняв брови і з легкою панікою в очах спитав:

— А він може?

— Ну, звісно, він свого викладача поцілував, при гетеросексуальності ж, у нього зараз взагалі шок, по ідеї. ,

Андрій різко піднявся, поліз в карман і нервово дістав зім’яту сотню. Він кинув її на стіл і втік, під питаючими поглядами офіціанток.

— Так уже і не закоханий, – і далі криво посміхався Серьога, розминаючи купюру татуйованими пальцями і складаючи її в маленький дерев’яний сундучок, відразу на чек.

Андрій прибіжав додому і, здається, зміг дихати тільки тоді, коли побачив залишки речей Слави і Юри. Отже, їм доведеться за ними повернутись. Отже, ігнорувати він його не зможе. Правда ж?…

***

Слава сидів у прийомній в дорогій приватній клініці. Світлі стіни, м’які крісла і тихо граючий джаз з колонок. Костя посадив його біля дверей і сам зайшов в кабінет разом з Юрою. Мир думав, що йому варто було увійти також, але потім зрозумів, що це все ж не його справа – це про те, що відчуває Юра. І як би не хотілось зрозуміти друга, йому треба було дати свободу, щоб не задушити. Слава не хотів втрачати друга. Не тепер, коли уже раз ледь не втратив.

Він не міг розібрати ні слова через двері кабінету, але він чув інтонації Он не мог разобрать ни слова из-за двери кабинета, но он слышал интонации и то, что они не были повышенными, его успокаивало. Костя действительно казался хорошим человеком и таким же специалистом. І Юра… Юра ж не дурний. Він не хотів нічого з того, що трапилось. ЙОму хотілось просто дихати свободою.

Слава закрив очі і накрив їх холодними руками. Прохолода трохи заспокоювала розум і дозволяла думати спокійно, не поспішаючи.

«Я гей?» — Слава скривився. Неправильно поставлене питання.

«Я щось до нього відчуваю?» — Уже краще.

Хлопець перебирав всев голові, всі ті випадки, розмови і уроки, на яких Андрій Сергійович розповідав про королів, політику і війни з такою пристрастю, що вірилось – він сам там був. Приймав участь, і точно активно – в перших рядах, в першій лінії нападу. Він розповідав це все з таким захопленням і милуванням, і інколи Славі здавалось, що все це розповідалось одному йому – як казку, як розповідь про майже закінчений день. Йому це подобалось.

Йому подобалось пити м’ятний латте, турботливо куплений, подобалось слухати жахливі жари і, ну, може трохи дратувало слухати, як історик робить компліменти проходячим повз хлопцям, щоб позлити його. Навіть засинати в квартирі у вчителя було спокійно. Без страху, хвилювання, ніби він живе там уже сотню років і на цьому самому місці цю сотню років засинає.

І як Андрій Сергійович без питань допоміг Юрі, те, як кивав на вдячний погляд Слави, те, як просто і без роздумів запропонував їм пожити в нього – це щось… Щось зробило зі Славою, в Славі. Щось всередині змінилось, незначне, маленьке, але дуже важливе. Він цьому ж навіть і значення не надавав – ну допоміг і допоміг, дякуємо, звісно.

Не пояснити навіть, ніби тепер він може з чистою совістю сказати, що довіряє йому. Може довірити спину, друга і найтепліші почуття і не боятись, що вони опиняться в ідіотських пабліках «Підслухано». Тому що Андрій якийсь… не такий.

Він би не став так вчиняти.

Слава відкриває очі, розуміючи, що отримав відповідь, на один з багатьох важливих питань.

«Я щось до нього відчуваю?» — «Так».

Захотілось істерично засміятись і тому він прикрив рукою рот. Метелики в животі не пурхали, але в грудях щось стиснулось, ніби перекрило можливість дихати. І він просто сидить, дивиться широко розкритими очима на підлогу і щось всередині стискається, і від цього так добре. Але Слава був занадто скептичною людино, щоби дозволяти собі радіти занадто довго.

Ну і?

Ну і? Ну відчуваєш ти до нього щось – ну і? Хіба скажеш про це, хіба підеш першим пояснювати, та і навіщо пояснювати щось взагалі – зі своїми почуттями краще справлятись на самоті. Негарно якось виходить – скидати на людину такий набридливий і дратуючий тягар – чужі почуття.

Не піде. Та навіть якщо найдурніші балачки співаків про завжди взаємне кохання виявляться правдою – далі-то що буде? Батько в нього схиблений на традиціях, релігії і правилах. Він глава сім’я, що пишається своїми двома синами – Мир навіть не знав, що батько робив би, якби в нього народилась донька. Також муштрував би? Чи навпаки, привчав би мовчати і слухатись?

Батько поганим не був, що ви, він дуже добродушна людина, але от халепа – традиціоналіст від і до. А тут син в содомії зізнається…

Слава трясонув головою, намагаючись уникнути картинки, яку свідомість, дещо панікуючи, малювало тільки темними фарбами – гнів, злість батьки чи навіть гірше – розчарування. Розчарування в очах доброї, милої мами чи Кирила… Юри? Це було б дуже боляче бачити. Слава був живою людиною і болю йому не хотілось – тільки усіма способами її уникнути. Наслухався він балачок від знайомих про нерозділене кохання, надивився історій про сім’ю, що від тебе відвертається. Болю зовсім не хотілось.

«Та тільки що робити тоді? Мені при Андрію Сергійовичу вдавати, ніби нічого не сталось? Та навряд він сам це ігноруватиме».

Слава абсолютно нічого не знав, взагалі не розумів, що робити. Страждати – не хотілось, брехати – ще більше. «Може, все на самотік пустити? Кому це заважало?» – думав хлопець. Відповідь «усім», так швидко надану дурною свідомістю, він вирішив випустити.

—…Взагалі, звони, якщо що. До мене в п’ятницю прийдеш, як домовились. Буду чекати, – усміхнено і сонячно казав Костя, випускаючи з кабінету Юру – спокійного, з посмішкою навіть. І Славі стало абсолютно плювати на всі свої проблеми з симпатією до шкільного вчителя і можливими скандалами у сім’ї – головне, що цей мудак, що своєму ж життю загрожував, зараз в нормі. Інколи Славі ставало страшно від того, наскільки дорогим для нього був Юра. Ніби втратити його – втратити одну із небагатьох опор в житті. Ти можеш вистояти на тих, що  лишились, однак це вже зовсім не те – та і бажання триматись нема, якщо нема і можливості подзвонити другу в чотири ранку і сказати про те, що він тільки що пройшов перший Dragon Age — і говорити до півдня про гру і персонажів, не зустрічаючи незадоволених викриків (ну хіба ти Коннора вбив).

— Вас відвести до Андрія? — питає Костя, плескаючи Славу по плечу.

— Я думаю, ми самі дійдем. Юр?

— Та я б прогулявся, погода гарна.

— Добре тоді, – ще ширше посміхнувся чоловік. – Біжіть.

Вони кивнули і поплелись по світлому коридору на вулицю. А там – світло, небо яскраве-яскраве, і тепле повітря, і не скажеш навіть, що осінь. Морозива взяти б, та і сісти на Набережну, дивитись на річку і думати про все відразу.

— Як ти? — питає Слава. Вони так і вирішили, навіть не обговорюючи, піти відразу по Набережній Тут нещодавно капітальний ремонт робили, стару бруківку і лавочки замінили, і так гарно виглядає все – ніби із світлин з воттермарками стоків.

— Нормально. Ніяково, звісно, що викладач мені допомагає,, і що Констянтин Вікторович так до мене добре ставиться. Я дурні наробив, а мені всі намагаються допомогти. Я мамі сьогодні телефонував, коли в кабінеті у нього сидів – і навіть мама якась.. М’якіша, чи що. Дивно все, – у Юри темно-сині очі, темне волосся з яким грає легкий вітер. Він запхав руки в батіну вітровку – свою улюблену – і мружиться, дивлячись на золоту воду.

— А ти як? — Юра дивиться на друга з купою питань в очах – Слава не може вирішити, на який відповідати відразу.

— Ти мене вибач, за те, що було. Я мав подумати про те, що ти будеш переживати.— Та в нормі все. Брат за брата.

— Аує, — сміється Юра і підіймає стиснутий кулак. Слава б’є по ньому своїм і вони сміються, йдучи біля річки. Внизу дівчина намагається втримати величезного лабрадора від радісного стрибка у воду.

— Давай сядемо? — пропонує Юра і Мир розуміє, що розмова не закінчена і не всі питання задані. Вони сідають на нагріту сонцем лавицю і витягують ноги – перехожих і так майже нема, а ящо що – обійдуть. Дівчина внизу благаюче пищить на пса, який радісно гавкає, натягуючи повідок. Пес був розміром з дівчину, ну, принаймні, до грудей доходив.

— Я все ж хочу уточнити. Не зрозумій мене неправильно тільки, окей? Може, я фігню зморожу, не знаю сам. Але, – Юра навмисно довго мовчав. – Чому Андрій Сергійович так допомагає? Чому він так допомагає тобі? І чому він так дивиться на тебе?

Слава зводить брови і здивовано дивиться на Юру.

— Як «так»?

— Ніби оберігає і по вуха закоханий. Та і ти, якщо чесно, нічим не краще, – огризається Юрка. Він відвертається і дивиться на річку, але Слава бачить, що Юра роздратований. Це було страшно. Тобто проблеми от так швидко почали надходити?  Він сам ще нічого не вирішив, а в ньому уже почали розчаровуватись? Класно. Просто заєбісь.

— Я не знаю, що ти хочеш від мене почути.

— Правду. Я не розумію, що встигло змінитись, і коли саме, і чому я про це нічого не знаю! – У Юри почав тремтіти голос, а Мир знав, що це означає – злиться до жаху. Але от злитись не було на що. І пред’яви всілякі тут точно не Юрці кидати.

— Чому не знаєш? Та ти сильно зайнятий був, наркоту шукаючи, замість того, щоб зі мною поговорити! Ти сам мені не довіряєш, так що не смій зараз мене засуджувати, от блять навіть не смій!

Мирослав не кричав, він говорив тихо з надривом, але кожне слово було сказано таким громовитим тоном, як його батько інколи говорив, коли по роботі дратувався.

— Я довіряю тобі… Чесно, Слав, я реально довіряю тобі. Ти мій найближчий друг, в кінці-кінців, і ти не кинув мене тоді, коли ми з Свєткою розбіглис коли батько мене з дому вигнав чи коли я в туалеті блював через наркотики. Я нікому не довіряю так, як тобі. Але я не розумію, чому ти не розповів мені про те, що ви зустрічажтесь? Ти ж знаєш, я не став би тебе засуджувати чи комусь розповідати, я ж не зовсім тупий. І мені дуже шкода, якщо я коли-небудь змусив тебе так почуватись, що ти не можеш мені розповісти. Я розумію, що тобі страшно, бо такі відносини дуже табуйовані, але міг не використовувати як прикриття фрази типу «ну він просто так допомагає, бо він добрий!, він ж тільки заради тебе допомагає. Слав, ну вибач, що наричав, – Юра штовхає завмершого друга в плече.

— Які ще відносини? — спитав Мирослав, у питанні підіймаючи брову.

— В сенсі?

— Чувак, ми – не зустрічаємось. Він реально просто допомагає. Можливо, і через мене, але в нас нема відносин. Думаю, ти помітив би, коли мив  нього в квартирі були.

— Так я і помітив, як ви ввечері спілкувались до півночі, а потім ще зранку щось було, ну і як ти затримався, коли ми йшли до Констянтина Вікторовича.

Слава закрив обличчя руками.

— Ти чого?

— Та дурень я, Юр. Таку хуйню зробив.

Юра криво посміхнувся.

— По хуйні тут спец я, не вимахуйся. Що наробив?

Ну Слава і розповів. Взагалі все розповів. І про поцілуй в щоку, і про жарти, і про свій внутрішній монолог в лікарні. Розповів і замовк, дивлячись над собою, у листя – сонце просвічувало і інколи на секунду осліплювало сонячними зайчиками. Але це не заважало – заспокоювало.

Собака вирвалась і побігла відразу у річку. Господиня у відчаї плеснула руками, ніби вирвалась сама – тільки зі старих фільмів, і сіла на траву.

— Що скажеш? — спитав Слава після довгої паузи. На друга дивитись зовсім не хотілось..

— Ну, — у Юри дуже серйозний і трохи холодний голос, що Мир аж повертається і дивиться на нього.

— Тягне тебе на дідів, братчику, — відразу починає сміятись Юра.

— Ідіот, — Слава нервово хихоче і штовхає його в плече, та так, що той ледь не падає з нещодавно пофарбованої лавочки.

— А що, я не правий? Ні, блін, собі в Артема закохатись, так на стариганів потягнуло, – сміється Юра, згадуючи їхнього гарненького однокласника.

— Господи помилуй в Артема закохатись, — хреститься Слава і розслабляє плечі- тепер можна. Можна навіть видихнути.

— Ти реально нормально це сприймаєш?

— Ну, — Юра задумався. — Я б погано це сприйняв, якби він взагалі на тебе увагу не звертав і був би мудаком – це б тобі стільки болю принесло, що ну нафіг. А так він хороший мужик і баньки на тебе закохано витріщає, а закохано настільки, що аж твоїх дружків-наркоманів до себе готовий принести на руках, якщо ти просиш.

— Він взагалі реально хотів тобі допомогти, не треба тут ось цього от. Але я радий чути це. Серйозно, дякую.

— Про що мова.

— Юр, а робити-то мені що?

— Після твого ліричного поцілунка в щоку? Ну, не знаю. З боку, ви обоє маєте почуття один до одного. Що в реальності – без поняття. Ми можемо піти до нього додому, і там уже по ситуації зорієнтуємось, може він саме відмовиться це обговорювати і все спише на жарт, а якщо сам вирішить про це поговорити…

— То я нахуй втечу.

— Ну на хуй ти в кінці-кінців може і потрапиш, – гиденько посміхається Юра перед смертельним ударом по голові.

Вони сидять на лавочці – два одинадцятикласника з купою проблем і питань в головах. Уних екзамени скоро, а в грудях що? Хвилювання, сміх до горла підбирається, і, здається, зовсім трохи закоханості. Навіть Юра це відчуває – цю закоханість, що витає в повітрі. Чи то від Слави набрався, чи то погода така – закохуюча.

Собака плескається у річці і вона така щаслива, що господиня не витримує і сміється – собака на сміх той біжить. У лабрадора широченна посмішка, і з білого хутра, що зліпилось у темну мокру масу, зтікає вода. Він біжить до дівчини і повідок тягнеться за ним, як гордий шлейф.  Пес стає поряд з господинеюі  як почне обрушуватись, дівчина навіть вищати почала. І так, і собака, і господиня тепер мокрі просто по вуха.

Та на вулиці так тепло, світло – і закохуюче, що дівчина тільки навипередки біжить з собакою у річку і виливає на песика пригоршні, повні поди.  А чому ні? М’яка-м’яка осінь.