Столітня війна

Розбите серце.

Ранок Андрія почався з надзвичайно цікавого факту – коли Слава спав, він закручувався у клубочок, вкутуючись в ковдру по щоки, і мирно сопів. У нього привідкривався рот і вся серйозність сходила з обличчя, роблячи його схожим на звичного сімнадцятирічного підлітка, у якого в  голові тільки дівчата, проходження «Відьмака» і пиво в «Егані» з друзями після фізики в п’ятницю. Андрію подобалось бачити саме такого Славу – без темних хмар турбот над головою, без його вічного бажання взяти на себе відповідальність за весь світ і без звинувачення самого себе у всіх бідах. М’якого і спокійного, як кота.

Йому захотілось погладити його по голові, та це видавалось не надто правильним. Та, в принципі, вся ситуація була ідіотською – у нього, повнолітнього шкільного практиканта, вдома сплять без задніх ніг два школярі, один з яких – прямо в його кімнаті. Смішно і те, що саме цей сплячий хлопець в кімнаті викликав у нього дещо невизначене в грудях – щось таке ж м’яке і спокійне, як спляче обличчя Слави.

Та також йому не хотілось розбиратись зі своїми думками зараз. Ну є воно в грудях, те відчуття, та хай собі буде, що ж робити. Краще витратити час на каву, подумав Андрій Сергійович, позіхнув невиховано широко і поплівся на кухню, шаркаючи неоновими шкарпетками. По дорозі він заглянув до вітаьні, пересвідчившись, що Юра не втік і  нарешті дістав три м’ятні горнятка по ціні одного – пощастило натрапити на акцію в «Епіцентрі». Заварювати каву було безтурботно, плюс в нього абсолютно випадково затесалась на кухні баночка м’ятного сиропу, яку він також абсолютно випадково випросив у Сергія.

— Добрий ранок, — почулось з боку дверей. Андрію не варто було навіть озиратись – голос був таким знайомим, трохи захриплим з ранку, сонним, як і наставше за мить  позіхання.

— Раночку. Як себе почуваєш?  — Андрій поставив горнятко гарячої кави на стіл перед застиглим у дверях Славою. Він немилосердно позіхав, в кутиках карих очей зібрались сльози, а футболка була настільки зімнутою, що навіть смішно.

— Як спавший вдома у вчителя учень, — чесно признається Мирослав, сідаючи і підбираючи під себе ноги, щоб спробувати хоч трошки зігрітись, зберегти краплю сонливого тепла.

— Радій, що не як учень, що спав з учителем, — широко посміхнувся Андрій.

— А чому радіти, я ж не проти, — гмикнув Слава, ковтаючи каву.

Андрій завмер, а Слава засміявся в каву, забруднивши носа.

— Ваше обличчя зараз шедевральне, шкода, що камери нема, не збережу цей момент у вічності. Не ви один в жарти можете, — жахливо невиховано посміхається Мир, весело дивлячись на викладача.

— Ти мене вразив, захопив і збудив одночасно.

— Огидні деталі.

— А от в зовсім вульгарщину не можеш, фух, заспокоїв, — с нещирим полегшенням видихнув Андрій Сергійович.

— Та з вами, скоріш за все, скоро зможу.

— Зі мною ти зможеш все і відразу.

— Зупиніться.

Андрій сміється, але замовкає – пам’ятає свою обіцянку відразу зупинятись. Слава тим часом дивиться – просто дивиться, з припіднятими кутиками вуст. У нього замість волосся – гніздо, на щоках – сліди від ковдри, у нього м’які лінії вуст, що разом створювали посмішку. Таку… Таку посмішку, що Андрій на секунду навіть сміятись перестає і дивиться у відповідь.

З вітальні почувся кашель.

— Прокинулась наша принцеса, нарешті,  — бурмоче Андрій, відклавши пусте горнятко у вмивальник і взявши останню м’ятну кружку, кава в якій дещо вистигла.

— А ви тоді дракон? Злісний наглядач?

— Звісно. А ти мій принц?

Слава нічого не відповів, тільки так закотив очі, що Андрій почав переживати про те, що задня стінка черепа Мирославу цікавіша за нього самого.

У вітальні він застав Юру, що вперто намагався вибратись з-під ковдри. Хлопець виглядав краще, ніж вчора – шкіра більш рожева, в очах більше нема того невтримного голоду і відчаю.

— Раночку, — каже Андрій Сергійович і простягає учневі горнятко. У Юри майже не тремтять руки, не тремтить голос, коли він вимовляє «дякую», і не показується ця обережність в  рухах.

— Слав, можна попросити тебе вийти? Я хочу поговорити з ним на самоті, розумію, що тобі хочеться з ним побути поряд зараз, але те, що я  буду казати, має до нього дійти.

— Не бийте його тільки.

— Як ти дізнався? — підморгнув Андрія, спостерігаючи за тим, як Слава покірно та підозріло поглядаючи, киває і закриває двері з того боку. «Завжди б був таким покірним», жартівливо думає практикант. Хоча, чому жартівливо?

Андрій Сергійович обертається на Юру, що дивився на нього з-під лоба, і видихає. Ця розмова має відбутись.

— Як ти себе зранку почуваєш?

— Нормально.

— Не нудить, не морозить, не хочеться ще?

— Ні. Я більше не буду.

— Багато, хто так каже. Якщо не всі.

— Я не буду більше! — голосно каже Юра, і Андрію дійсно дуже і дуже хочеться йому вірити. Юра був чудовим хлопцем: розумним, швидким і дійсно хорошим.

— Послухай, будь ласка, – Андрій каже так спокійно і тихо, що Юра замовкає і починає слухати, ніби вони на уроці історії. Тільки замість дошки і класу – диван і чужа вітальня, замість указки – горня кави, а замість історії – важка виховна розмова.

— Я знаю, що тобі поки не хочеться куштувати більше, тому що твій перший досвід був травматичним. Але я все рівно раджу піти до нарколога. Точніше, – заткнув Андрій Юру, що вже почав заводитись і обурюватись. – Наполягаю. Справа не тільки в тому, що ти можеш зірватись і піти колотись, розумієш? Справа в тому, що привело до першої спроби. В тому, що ти настільки погано себе почуваєш, що не думаєш головою.

— Я завжди думаю головою.

— Ні, Юр. Це нормально, ні я, ні ти, ніхто взагалі не думає головою завжди. Але ти прийняв наркотики вранці, перед школою. Ти не знав, який ефект від них, як ти на них відреагуєш, ти міг зробити боляче комусь, якби тебе понесло. Ти міг вискочити з вікна, кинутись під машину, зробити купу всього, що могло понести за собою купу наслідків – і в деяких випадках, окрім тебе страждали б і інші люди. Слава, батьки, інші твої друзі…  Могло трапитись дуже багато всього, однак… Чи подумав ти про це? – останнє питання не звучало ні як маніпуляція, ні як докір.  Чим більше Андрій говорив, тим більше брови Юри підіймались. У нього з’явилось наляканий і нерозуміючий вираз обличчя – «я взагалі не думав».

— Я дійсно розумію тебе.  Я був на твоєму місці колись: тому і хоче допомогти тобі і хочу, щоб ти зустрівся з наркологом. Тобі скоро вісімнадцять, наскільки я зрозумів?

— Через пару тижнів, — глухо каже Юра, низько опускаючи голову.

— Це добре, насправді. Тоді ти зможеш офіційно зустрітись з наркологом сам, не залучаючи батьків, чого, як я розумію, ти і не хочеш. Поки можу просто запропонувати тобі з ним побачитись, це мій друг, і перша консультація – просто розмова – буде тут. Ви просто поговорите і поспілкуєтесь, і все, що ти йому скажеш – буде таємницею, мені він нічого не розповідатиме. Це твої таємниці і ти уже доросла людина, яка поки не повністю розуміє, що оце «доросла» означає. Якщо чесно, я і сам не завжди розумію, – тяжко видихає Андрій, проводячи рукою по волоссю – він зрання не робив хвостик, тільки розпускав волосся і ходив, як емо-ікона з 2007мого, з довгим чорним чубчиком.

— Я дійсно стараюсь зробити так, щоб тобі було комфортно і ти розумів, що ти не один в усьому цьому лайні, – посміхається Андрій Сергійович. Юра дивиться на нього і тільки киває, нічого не кажучи. Нема сил? Бажання? Та він і сам не знав. Не знав, що сказати.

— Все в нормі? — питає Андрій.

— Так, — голос у Юри все ще хрипкий. — Дякую вам за допомогу. Серйозно, я не знаю, що сказати, дякую вам за те, що намагаєтесь щось для мене зробити.

— Ти заслуговуєш на це, – відповідь проста і сенс ще простіший, Андрій саме це і мав на увазі. Юра заслуговує на все найнайкраще, і йому просто потрібна допомога – все інше Юра зробить сам. А він – ну він ж  викладач, вірно? Він допоможе, інакше який у всьому сенс?

А у Юри брови жалісно повзуть уверх, і трохи нижня губа копилиться, ніби він ось-ось заплаче.

— Так, ну якщо ми з тобою закінчили, я піду Миросю покличу, бо ця мила квіточка з розуму сходить через тебе і твоє здоров’я, – манірно каже Андрій, закочуючи очі, поки Юра починає сміятись. Практикант радий бачити це – той стан, за півсекунди перед плачем – це найважче в світі. Він не готовий бачити, як молодий хлопець плаче від вдячності, тому що хтось зробив для нього правильну річ, буквально мінімум. Це могло змусити Андрія плакати теж.

— Слава! — кричить Андрій Сергійович і чує неголосний тупіт на кухні, потім різко розкриваються двері. У Слави в руках – заморожена курка (мама Андрію прислала з собою, на бульйон) і аптечка.

— Ти що, серйозно думав, що я його битиму? – ображено мовив Андрій, поки Слава з полегшенням видихає.

— З вами ніколи не вгадаєш, – суворо каже Слава, пхаючи нещасну курку в руки Андрію і підходячи до друга.

– Ти як, дурню?

–  Все ще гарніше за тебе.

– Ні.

– Ні, – погоджується Юра, і вони обоє сміються. Мирослав кулаком вдаряє друга в плече, а той покірно приймає кару.

Андрій від замилування притискає курку до себе.

– Ви такі чарівні!

Слава дивиться на нього з високо піднятою бровою і крапелькою зверхності.

— Згинь, збоченець.

— Так я ж нічого такого про вас двох не казав, при всій повазі до Юри, та він не мого типажу! Я тобі вірний!

— Андрій Сергійович, йдіть геть!

— ЦЕ МОЯ КВАРТИРА!!!

Чи варто казати, що Андрія вигнали з кімнати?

Злісно бурмотячи щось про невдячне молоде покоління (не дивлячись на те, що старше він був не набагато), він пішов на кухню і повернув курку на її звичне місце проживання – верхню поличку морозильника. Помив посуд, досі гнівно бурмотівши. Навіть витер тарілки і горнятка, все розклав і написав злющий допис у Твітер на таємний аккаунт! І тільки після третього повідомлення в треді про те, що підлітки не цінують зварену по доброті душевній каву і чужу заморожену курку, Слава з’явився на кухні, побачивши друкуючого в телефоні Андрія.

— Що пишете?

— Пишу на форум «Кинуті_і_самотні.юа» про те, що ти мене кинув.

— Боже, я розбив вам серце!

— Вщент!

— Що я можу зробити, щоб ви мене пробачили? — сказав це, Слава відразу пожалкував. Андрій Сергійович посміхнувся несправедливо широко і хитро, і почав загинати пальці.

— Ти можеш поцілувати мене у щоку, в губи, почати зі мною зустрічатись, стати на коліна, ще можеш…

— Я на вас в суд подам.

— Ти вже невідворотньо в мене закоханий, у тебе рука не підніметься.

— Звідки ви знаєте?

— Тому що в тебе підніметься щось ін.., — договорити Андрій не зміг, тому що в нього успішно полетів капець і потрапив прямо в голову. «Плюс десять балів Гриффіндорським січовим стрільцям за пряме ураження противника», подумав Андрій, потираючи чоло.

— Вас неможливо терпіти.

— Але ти все ще мене любиш.

Слава незадоволено цокнув язиком та вийшов з кімнати, залишивши Андрія збирати друзки свого розбитого серця, капець і телефон.

***

Друга Андрія Сергієвича звали Костя — у нього була закінчена вища освіта, робота в місцевому наркодиспансері, добра посмішка і море розуміння в очах. Він не засуджував Юру за те, що сталось, просто запропонував випити каву і поговорити. Хлопець покірно погодився, запропонував зварити напій самостійно. Костя в цей час плеснув Андрія по плечу і сказав:

— Все з ним буде нормально. Хлопець не злий, та і за виглядом не скажеш, що мудак. Йому не пощастило, не впорався. Але добре, що в нього є такий друг, як ти, – кивнув Костя Славі. У Слави – зосереджений вираз обличчя, зсунуті брови та сильно стиснуті губи, і Костя думає, що з таким помічником – Юра упорається з усіма проблемами – його треба просто навчити говорити про ці проблеми.

Слава киває, і Костя зачиняє за собою білі двері зі скляними вставками, що вели на кухню. Андрій думає секунду, а потім кладе руку на плече хлопця, м’яко стискаючи.

— Все буде добре. Костя хороший хлопець, чудовий спеціаліст і ще краще друг. У нього ще й нещодавно син народився, тож він зараз особливо м’який до всіх навколо, і Юрі поганого не зробить. ,

Слава дивиться на нього, і карі очі майже нічого не виказують – чи це Андрій просто не може нічого прочитати в темряві зіниць. Повільно-повільно Слава киває йому і видихає. Він не скидає руку Андрія, нічого не каже і взагалі з місця не рухається. І тиша. Чуються тільки віддалені голоси, звук киплячого чайника, і десь м’явчить кіт. Певно, сусідський Чіро, рудий жирний кіт з величним виразом морди і завжди обдертим носом. Стояти так разом в тиші і не рухатись від чогось відчувалось інакше, тепліше і інтимніше. Не в тілесному плані, нічого пов’язаного з сексом не було у повітрі. У повітрі був тільки якийсь спокій – довіра, серцебиття і мовчанка. Андрій зазвичай не любив мовчанку – з дитинства відчував потребу заповнювати собою будь-який простір, заливати тишу потоком слів і розмови. А зараз хотілось мовчати. Більше того – з Мирославом мовчати було дуже затишно.

Різко заграло «I want to break free!», Андрій навіть налякався.

Слава захихотів і швидко дістав телефон.

— Вітаю!

Одними губами Слава прошепотів: «мама Юри». Андрій кивнув, але руку з чужого плеча не забрав – вона так гарно там дивилась.

— Та, ми прокинулись і зробили вже купу завдань. Дякую вам, що відпустили його, він мені дуже допоміг! – у Слави голос став таким м’яким і покірним, що Андрій ледь не засміявся. Він стиснув рукою рот, щоб не зареготіти в голос, поки Слава на контрасті кидав на нього невдоволені погляди, м’яко розписуючи, який Юра розумний, і як його похвалив викладач з історії вчора.

— Звісно, дякую! — Слава киває чорт зна кому і кидає слухавку, невдоволено мружачись.

— Я голодний, і у мене в роті солодкуватий присмак підлизування.

— Мені забрати його своїм язиком? — не стримується Андрій і ледве рятується від чіткого удару лівою.

— Якщо хочеш, можу тебе в одне містечко зводити. Там не те, щоб багацько їжі, але досить непогана піца і смачні тістечка, – пропонує практикант.

— Може простіше у вас вдома гречку зварити, це пару хвилин, я все зроблю.

— Кошеня, у нас цукерково-букетний період, готувати на сніданок будеш через кілька тижнів хоча б.

— А ви мені?

— Так я вже каву зранку варю!

— Теж мені.

— Мій вклад у розвиток цих відносин неоціненний, взагалі-то!

Слава тільки закочує очі на широку посмішку Андрія і в цей момент витягується рівною струною – відкриваються двері кухні. Костя виходить, поплескуючи Юру по плечам. Хлопець, в принципі, не виглядав супер погано – просто трохи присоромлено, але в цілому нормально.

— Ми погомоніли вже. Я думаю взяти його до себе у диспансер на аналізи, подивимось, чи залишились залишки речовин у організмі, а якщо так – то відразу і виведемо, почистимо. Я розумію, чому ти не подзвонив у швидку, але, як лікар скажу, треба було мені дзвонити відразу – пощастило, що він не вмер, – суворо каже Костя, і Слава тільки дивується тому, як серйозно його слухає Андрій – запам’ятовує, приймає свою провину, не починає виправдовуватись і нити, що «не знав, не хотів». Мило було бачити, як Андрій Сергійович приймає свої помилки – наскільки мило це може бути, якщо ці помилки стосуються твого найкращого друга.

— Я зрозумів. Дякую, що приїхав і все пояснив. Я знаю, що ти не зобов’язаний це робити, але….

— Андрюха, заспокойся. Ти мені друг чи як? От і заткайся по-доброму, роздякувався він тут. Я завжди на зв’язку, — Костя посміхається м’яко, зовсім по-братськи, і плескає Андрія по плечу, продовжуючи:

— Слав, ти з нами поїдеш?

Слава відразу киває  – він не кине Юру зараз. Та і якось не круто виходити після того, як тобі весь організм переморочили фізрозчином і нікого знайомого не бачити поруч.

— А ти?

— Я залишусь, — каже Андрій. — Мені треба їжі купити, якщо хлопці в мене поки тусуються.

— Ви впевнені, що ми можем… — почав було Мир.

— Впевнений. Я б сказав. — твердо каже Андрій Сергійович, і у Мирослава не вистачає повітря.

— Добренько. Я тоді їх на машині відвезу, без черги перевірю і привезу сюди, якщо вони захочуть. Будемо десь через кілька годин, я в будь-якому випадку подзвоню.

Андрій киває і просто стоїть у коридорі, поки хлопці збираються. Костя з Юрою вийшли перші, а Слава чогось затримувався, зав’язуючи шнурки, як в дурних книжках.

— Ти чого?

— Та ось, — Мирославу дуже-дуже хочеться зробити одну дурну річ – як жарт, звісно, абсолютно і повністю, як жарт.

Він різко випрямляється, підходить до Андрія Сергійовича і дещо несміло цілує в щоку. Історик завмер.

— Вибачте за те, що розбив вам серце, — говорить Мир с робленими нотами хитрості в голосі, і у нього, здається, в очах вибухнула наднова зірка – так вони сяяли. У Мира червоні щоки, очі бігають туди-сюди , і руки нервово граються з шнурком худі. Він киває чомусь і виходить з квартири, закриваючи за собою двері сильним ударом.

Андрій завмер у коридорі, намагаючись по-тихому вдавити в собі бажання по-серіальному торкнутись в’янучого відчуття на щоці – щось тепле і щире.  Він мовчить, стоїть і не знає, що робити.

— Та я б тобі тепер все на світі пробачив.