Стежиною під верховіттям

Дракони вимерли за часів сивої давнини. Останні згадки про чаклунів – справжніх, а не ярмаркових дурисвітів – загубились на пошарпаних сторінках древніх літописів та в оповідках, добре притрушених розмаїттям домислів кожного з тих, чиїми вустами проходили. А проходили добряче й невпинно, люди ж бо завжди мали жагу до подібного.

Важкопрохідними хащами крокували двоє. Худорлявий стариган, надто жвавий для свого віку, не спинив язика й на мить, правлячи теревені з ентузіазмом вимушеного відлюдька, що нарешті вийшов у світ. Можливо, інша на місці його русявої молодої попутниці невпинно картала б себе за прояв доброти й згоду вивести випадкового зустрічного звідси, адже, дивлячись на його невпинні балачки, будь-хто зловив би думку, що старигану бракувало радше компанії і аж ніяк – провідника. Брехун із старигана будь-як виявився поганським: п’яти хвилин не минуло, тепер дівчина змушена була встигати за нещодавнім заблудьком. Майже ірреально нелюдським чином йому вдавалося травити байку про лігво перевертнів в сусідньому селищі та рухатись майже бігцем, безпомилково обираючи стежки на цих проклятущих загумінках.
Однак, русява попутниця чи не схожим дивом не скаржилася. На поцяткованому рідким ластовинням обличчі ярів вогонь цікавості.

– А лицар? – вбачивши в старигані бездонне джерело пліток й переказів, дівчина прагнула задовольнити аналогічно невичерпну жагу до найцікавіших із них, – той, що в золотих обладунках й курильною люлькою друге століття вештається цим лісом?
– Маячня. Хрін він клав на лицарський кодекс, дарма звеш його так.
Дівчина весело гмикнула.
– Серед наших кажуть, – знизила голос до обачливого шепоту, ніби їх могли з-за стовбурів почути таємні вивідувачі, – він змінює подоби, як дешеві маски. Заводить людей в чарівні хащі, дурить голови. А як відпускає, виявляється, що в світі нашому минув не один рік за ті кілька годин.

Стариган спинився. Різко, що бронзові амулети в волоссі задзвеніли. Дівчина ледь не врізалась в його спину.
– Брехня, – зирнув ображено з-під кошлатих брів, – й комахи не скривдить. Пастир лісу, так говорять. З’являється фантомом між дерев на людські очі – і зникає. Іноді. Один дим з курильної люльки гойдається вітром.
– Так багато про нього знаєш, – здивовано блимнула очима дівчина. Проте, в голос пролізли ледь помітні незрозумілі інтонації.

Обличчя старигана сповнилося гордощів. Й тіні образи не лишилось. Здається, не знайшов потрібним вдаватися до скромнощів й заперечувати очевидне. Лише шельмівськи блиснув зубами, гойднув долонею, мовля, гайда, й продовжив шлях.
– Подобу теж змінює, – недбало сіпнув кістлявим плечем, – нудно йому, мабуть, – раптова пауза. Стариган зирнув угору, як ніби крім химерних переплетінь гілля було щось варте уваги. Ледь помітно зітхнув, – й тиняється собі, вишукуючи подорожніх для теревенів.
– Вам сумно?
– Га? – стариган квапливо озирнувся.
– Мені здалось, – дівчина на хвильку ковзнула очима вбік, ховаючи погляд, – вам його шкода. Трохи. Не кожен здатний витримати самотність. Я б не засуджувала того лицаря, якби він дійсно дурив людей. Шкоди від того нема.

Стариган гмикнув в бороду й чи не вперше затих. Наступні кільканадцять кроків йшли мовчки, аж потім він тріумфаторськи-піднесено констатував:
– Ми вже не на задуп’ї. Далі сам знайду дорогу.
Дівчина виглядала надто задумливою, що лише кивнула, а оговталась тоді, коли стариган майже зник за зеленню.
– Діду! – увібрала в легені повітря й гукнула на всю силу, – я хочу його побачити, діду! Як мені це зробити?!
– Якщо мета заохочує, – до її вух донеслось веселе, – спосіб повинен знайтися.
Й нічого більше.

Вона вдивлялась в темно-зелену гущавину поки стариган не розчинився в ній остаточно. Гойднулась кілька разів з п’ятки на носок, гмикнула, аж потім розсміялась. Гучно, істерично, чим налякала кількох метушливих птахів. Витягла із шкіряного наплічника довжелезну люльку. Димок, як живий, миттєво понісся вгору, витанцьовуючи.

Новий вибух реготу покотився галявиною.
– Артист, хай йому чорт. Довбані смертні.