старі друзі

укр_ав, в якому вей їн не падає з гори, а зникає разом з а-юанем на довгих тринадцять років

Заледве Лань Джань наближується до старого розлому в скалі, де мають зібратися молодші адепти, він чує це. Легка, але впевнена мелодія лине з того краю, знайома до болю під серцем. Щось сильно стискається в грудях, і він на мить зупиняється недалеко від міста призначення.

Чи це означає…

Він не хоче давати собі надію, але вона є, вона жила всі ці довгі тринадцять років, змушувала вставати рано-вранці і проходити всі звичні процедури, щоб під вечір змученим грати вивчені ноти і тільки тоді згадувати сірі очі та червону, як кров, стрічку. Надія була всі ці роки, вела дорогами життя, і для чого? Щоб одного дня знов почути мелодію в такому жахливому виконанні? І невже це правда, він отак з’явився через тринадцять років посеред старого розлому?

Але звуки не стихають.

Лань Джань насилу видихає:

– Вей Їн.

Офіційно він мертвий, помер десь в полях і лісах всього світу. Але чи правда він помер тоді? Чи це була спроба взяти павзу після битви і на мить не думати про звук його чорної флейти? Всі прекрасно знали, що він живий, засів на дно і чекає на затишшя.

Та тільки всі захопились перемогою, раділи і поминали полеглих, що і не стали згадувати про страшного Вей Вусяня.

А Вандзі зберігав той вогник надії.

Хоча іноді, під кінець довгого банкету чи виснажливого полювання, можна було побачити щось старе і болюче в погляді Дзян Чена також. Бувало це іноді, але він кидав задовгі погляди в той бік, де колись сидів його брат, або трохи виставляв руку в бік, коли собаки починали гарчати. Якби хтось запитав, він би вдарив їх Блискавкою, але Лань Джань носив таку ж біль під серцем, тому не питав, а тільки сподівався.

А зараз летить з усієї сили, аби встигнути, схопити, не загубити чи втратити. Він не може повторити цю помилку вдруге. Щось неприємно б’ється в грудях аж до печіння, але він тільки відкидає все це і летить вперед. Головне встигнути.

Проте, коли поважний і відомий Ханьґван-дзюнь встає посеред того самого розлому, на нього дивиться два десятки наляканих очей адептів. Він кілька разів дивиться навколо, щоб знов зловити насмішку в сірих очах, але навколо тільки пустота і тихе відлуння мелодії. Не встиг.

Хлопці майже тої миті підбігають до нього і низько кланяються:

– Ханьґван-дзюнь!

Золотим поглядом сканує кожного з них, і поки всі разом не почали кричати, призиває Лань Дзин’ї говорити.

– Ханьґван-дзюнь, ми якраз йшли із селища Мо і зайшли подивитися на Богиню, що танцює, але отой, — показує з відразою на Дзінь Ліна, — вирішив загадати бажання, ось вона і ожила. Ми чесно намагалися її зупинити, кидали всі талісмани і …

– Ближче до суті, Дзин’ї.

– Так, звісно. І ось ми тут зустріли двох людей. Батько і син, здається, і вони все хотіли пертися саме через тої прохід і все казали, що досвіду у них вдосталь. А тут Богиня знов з’являється і починає нас атакувати. Так цей старий почав грати на своїй флейті, та ще й жахливо так. І потім …

Замовкає і невпевнено дивиться на інших адептів. І поки він добирає слова, в голові Лань Джаня б’ється лише одна думка: «у Вей Їна теж не було особливого хисту до гри».

– І що було потім?

Фарби зовсім зникають з його обличчя, і чоловіку залишається гадати, що ж тут такого могло статися. Та через кілька секунд хлопець продовжує говорити:

– Потім прилетів Примарний Генерал в кайданах і почав боротися з Богинею. А коли переміг, намагався схопити нас, але тут цей в накидці знов заграв і він слухався його!

Вень Нін, друг Вей Їна, з яким вони і перемагали всіх роки тому. Але Вень Ніна вбили і прах розвіяли світом. Адепти, звичайно, могли помилитися, впізнати не того, або ж … або ж Дзінь Ґван’яо не зовсім той, за кого себе видає.

Але скільки можна ось так вигадувати сотні відмовок замість того, щоб визнати, що Вей Їн живий і був тут зовсім нещодавно? Але якщо Лань Джань визнає це, то це буде означати, що він його не втримав знов, не встиг, проґавив, впустив… І це ще більше вдаряє по серцю, яке тільки-то змогло впоратися з горем від втрати. Він не зможе знов дати собі надію та втратити все в одну мить.

Але ж Примарний Генерал слухався цього невідомого! Невідомого з флейтою.

Це був Вей Їн.

Лань Дзин’ї замовкає від мовчання старшого і з-під лоба дивиться на нього в пошуках знаку продовжувати. Але ніхто, окрім самого Лань Січеня, не може читати обличчя холодного і відстороненого Вандзі.

Він киває.

– Вень Нін втік в ліс, думаю, той невідомий наказав йому тікати. Ми намагалися втримати їх, але вони кинули в нас щось і втекли за Генералом. А потім прийшли Ви, — хлопець замовкає на якусь мить, невпевненість заливає йому обличчя, але він, зібравшись з духом, продовжує: — Це ж був Старійшина Їлін?

Серце боляче б’ється в грудях від думки, що це може бути таки Старійшина Їлін. Лань Джань віддав би зараз все, аби це був він.

– А тобі чого це хочеться, щоб це був він? Хочеш, щоб я ноги тобі переламав? — гучно і дуже ображено кричить Дзінь Лін, який стоїть трохи подалі від усіх.

– А він все одно краще за тебе буде, — і показує язик, але потім одразу ж згадує, поряд з ким стоїть і розмовляє. До того ж, Ханьґван-дзюнь ненавидить цього Вей Їна.

Проте сам Ханьґван-дзюнь тільки поправляє меча і жестом одної руки призиває хлопця продовжувати свою розмову. Дзінь Лін підкочує очі і складає руки на грудях. Лань Дзин’ї широко відкриває очі від здивування і мовчить. Проте поряд з ним стоїть Оуян Дзиджень, який вже майже трясеться від того, як йому хочеться вставити і свої п’ять копійок у розмову. Це всі помічають.

– Якщо тобі є що сказати, кажи, — рівним голосом промовляє Лань Джань.

Хлопець трохи посміхається.

– Я чув історії від людей в селах, що час від часу в поселенняї з’являється дві фігури. Вони тільки допомагають впоратися з потворами і одразу ж йдуть. Навіть гроші за це не беруть, тільки їжі іноді трохи. Всі по-різному описують їх: одні кажуть про чоловіка і маленьку дитину, інші про двох дорослих людей. Один з них ходить з флейтою. Хоча мені здається, що вони про тих самих казали, адже …

Замовкає. Чи то хоче інтригу розтягнути, чи то просто згадує якусь деталь, яка може стати надзвичайно важливою. Вандзі нічого не каже, і тільки із завмиранням серця чекає, як він скаже свої останні слова. Саме тоді він дізнається, буде він жити, чи й надалі існувати без душі.

– Адже вони з’явились років десять тому. Той хлопчак міг вирости за ці роки.

Десять років…

Вей Їн зник тринадцять років тому. Чи міг він залягти на дно на ці три роки, щоб потім спокійно подорожувати світом? Він же давав клятву завжди допомагати тим, хто цього потребує. Тільки хто ж його супутник?

Невже…

– Не чув імена? — останнє питання, яке має розставити все по своїх місцях.

Останній шанс.

Хлопці замислюються. Здається, якесь ім’я таки згадувалось у їхніх розмовах.

Проте неочікувано для всіх, говорити починає не Оуян Дзиджень чи Лань Дзин’ї, а Дзінь Лін. Голос його, як і завжди, різкий і нетерплячий, але по виразу обличчя стає зрозуміло, що він так і хоче виділитися перед відомим Ханьґван-дзюнем.

– Сина він називав А-Юань, як дитину малу.

Повітря не вистачає. Зовсім трохи, але і в голові нестача кисню віддається легким болем. А-Юань. Той самий маленький хлопчик, який хапав його за ногу та просив купити іграшку.

Саме з ним Вей Їн зник з їхнього світу і оберігав цю маленьку дитину. Два ізгоя суспільства, обидва не прийняті світом, вигнані з нього, але навіть у таких умовах змогли вберегти себе і своє серце.

Лань Джань знає, де треба шукати. Він не може помилятися: вони йшли в Їлін, вони хотіли знов прийти на Кургани. Та чи були вони колись там за всі ці роки? Ймовірніше, були і не раз. Були під носом, а Вандзі не зміг знайти. Вандзі відбував покарання за своє жалюгідне кохання, що навіть не подумав, що він може знадобитися живим і здоровим. Не здогадався, що мав шанс хоча б врятувати свою долю.

– Повертайтесь додому, — тільки і каже старший перед тим, як встати на меча і полетіти в місце, в яке одночасно хочеться повертатися і обходити десятою дорогою.

Десь позаду кричать адепти:

– Ханьґван-дзюнь, — вигукує Лань Дзин’ї, — то це Старійшина Їлін?

Треба назначити хлопцю покарання за порушення правил. Пошуки кохання свого життя – то пошуки кохання свого життя, але не можна все спускати йому з рук. Але то буде потім, зараз треба летіти на Кургани, щоб наздогнати свою долю.

***

Вей Їн з А-Юанем якраз дійшли до місця призначення та вперше за тринадцять років змогли обійняти старого друга.

залишається остання глава і всьо