Старший брат цього Вельмишановного

Розділ 3 – Старший брат[1] цього Вельмишановного

 

[1] Шисьон (师兄 shī xiōng) — старший брат, брат-наставник.

 

Гм… якщо душа змогла повернутися в минуле, можливо, й мій рівень заклинацтва перенісся за нею?

Мо Жань промовив заклинання і відчув, як духовна енергія сповнює кожну клітинку його тіла: вона була рясною, але не надто сильною. Отже, рівень його вдосконалення не успадкувався…

Несуттєво.

Мо Вейю був кмітливим юнаком із проникливим розумом та наділений уродженим талантом до цього; він може просто почати навчання спочатку й немає в цьому нічого жахливого. Навпаки, відродження — це благословенна подія небачених масштабів, і навіть невеличкі труднощі не зможуть затьмарити її. Подумавши про це, Мо Жань хутко сховав білі ікла та запхав темні думки якомога далі, змінив вираз обличчя на більш пригоже до п’ятнадцятирічного хлопця і бадьоро почимчикував до свого ордену.

Літнє сонце зачарувало землю своїм п’янким теплом; над головою розкинулося ясне синє небо, а дерева вбрали листя у смарагдові одежі. Повз проїжджали кінні візки, що гучно грюкали колесами на вибоїстому шляху; й нікому не було діла до п’ятнадцятирічного парубка. 

Лише інколи сільські жінки після тяжкої праці в полі, підіймали голови, щоби витерти піт із чола, й, помітивши неймовірної краси юнака, мимоволі затримували погляд на ньому. 

Мо Жань відповідав на ці подиви чарівною усмішкою, і заглядався на них доти, доки заміжні жінки не червоніли й не одвертались від сорому.

Увечері молодик прибув у місто Вучан. Містечко розташувалося поблизу піка Сишен, а оку відкривався неймовірної краси краєвид: удалині височіли піки, вкриті палаючими хмарами, крізь які просочувалися криваво-червоні промені сонця. Від голоду живіт жалібно забурчав і Мо Вейю вирушив поїсти до знайомого трактиру. Проглянувши вивіску з назвами страв й постукавши по стійці, він хутко зробив замовлення:

— Господарю, мені запеченого курчату, тарілку бичачих тельбухів у соусі чілі, два дзіня[2] горілки та нарізку з яловичини.

 

[2] Дзінь(斤 jīn) — пів кіло, півлітра, тобто два дзіня — це літр горілки

 

У невеличкому закладі завше не було куди яблуку впасти — люди вельми полюбляли відпочивати тут після тяжкої праці. На сцені виступав казкар, розмахуючи віялом. Він так жваво розповідав історію про пік Сишен, що від того ентузіазму з рота на глядачів бризкала слина. 

Мо Жань обрав окрему нішу біля вікна та уважно слухав розповідь, смакуючи ще гарячі страви.

— Гадаю, всім відомо, що світ гартування поділяють на Вище та Нижнє Царства. Сьогодні я розповім вам про найвеличнішу з Духовних шкіл у Нижньому Царстві світу заклиначів, вершину Життя та Смерті — пік Сишен. Чи знали ви, що століття тому місто Вучан було злиденним та пустинним місцем, бо знаходилося поблизу входу до царства демонів? Ніхто не наважувався виходити на вулицю поночі. Якщо людям усе ж доводилося мандрувати нічними вуличками, то їм треба було калатати у дзвіночок для вигнання демонів, посипати його ладаном і паперовими грошима, а також вигукувати: “Люди не пройдуть через гори, привиди — через папір”, та йти якомога швидше. Нині містечко вирує та процвітає, нічим не відрізняючись від инших — усе це завдячуючи турботі піка Сишен. Ця праведна школа височить просто біля Примарних Воріт, де сходяться енергії Їнь та Ян. І хоча Духовна школа заснована не так давно…

Мо Вейю стільки разів чув цю історію, що вже вуха в’янули, тому він узявся розглядати краєвиди у вікні. З його місця було видно, як до таверни під’їхав візок з якого вийшли незнайомці, одягнені як заклиначі. Вони винесли клітку, вкриту чорною тканиною, й схоже, збиралися давати вуличні вистави.

Це було набагато захопливішим за оповідь казкаря. Увага Мо Жаня була прикута до них.

— ХОДІТЬ СЮДИ, СКОРІШЕ, ДАВАЙТЕ-ДАВАЙТЕ, ВСІ ДО НАС!!! ПОДИВІТЬСЯ НА ЦИХ ДИТИНЧАТ ПІСЬОВ[3], ЛЮТИХ МІФІЧНИХ ІСТОТ, ЯКИХ МИ ПРИРУЧИЛИ! ВОНИ ТАКІ СЛУХНЯНІ, ЩО ВМІЮТЬ ЖОНГЛЮВАТИ ТА НАВІТЬ ЗАЙМАТИСЯ АРИФМЕТИКОЮ!!! НЕЛЕГКО МАНДРУВАТИ, ЗДІЙСНЮЮЧИ ГЕРОЇЧНІ ПОДВИГИ, ТОМУ ВСІ ОХОЧІ МОЖУТЬ ЗАЛИШИТИ НАМ ТРІШКИ ГРОШЕЙ ТА ЗОСТАТИСЯ ТУТ. ПРИХОДЬТЕ ДИВИТИСЯ НАШУ ПЕРШУ ВИСТАВУ — “ПІСЬОВ РАХУЮТЬ”!!!

 

[3] Пісьов (貔貅 pí xiū) — люта міфічна істота, що здатна боротися з демонами та злими духами й перетворювати їх на золото. Вважається, що вона приносить удачу та багатство.

 

“Заклиначі” прожогом зірвали чорну тканину й перед галасливим натовпом постали людиноподібні істоти з ведмежими тілами.

Мо Жань витріщив очі: 

— …………

ЦЕ Ж ЛИШЕ БЕЗЗЛОБНІ ПУХНАСТІ ВЕДМЕЖАТКА!!! ЯК ВИ СМІЄТЕ СТВЕРДЖУВАТИ, ЩО ЦЕ ОЗЛОБЛЕНІ ПІСЬОВ???

У таку ахінею можуть повірити лише ті, в кого розуму на макове зерня нема, тьху!

Мо Вейю вирячив очі: двадцять чи тридцять ослячих мізків зібралися подивитись виставу; вони так бадьоро аплодували та улюлюкали, що навіть захожі до таверни люди мимохіть звертали увагу на це видовище, змушуючи бідного оповідача ніяковіти.

— У наш час високопорядний голова піка Сишен широковідомий своєю  силою та величчю…

— Тааак! Давай знову!

Надихнувшись реплікою, оповідач перевів погляд на власника голосу, але з сумом помітив, що погляд розчервонілого від збудження відвідувача, прикутий зовсім не до нього, а до вуличних артистів.

— Яка дивина! Невже пісьов займається арифметикою на рахівниці?!

— Яке захопливе видовище!

— Приголомшлива вистава! Змусьте цю істоту знов жбурляти яблука в ціль!

Увесь трактир помирав із реготу; люди юрмилися біля вікон, щоб тільки подивитися на захопливу виставу. Казкар жалюгідно силкувався продовжувати:

— Перед усім Майстер відомий завдяки шанувальнику, він…

— Тримайте мене, я зараз лусну од реготу; тільки подивіться як той світленький пісьов зі шкіри пнеться, аби тільки вгризтися в яблучко! Як же кумедно він по землі катається! Ахахахах!

Оповідач витер піт серветкою; губи його затремтіли від усеохопного гніву.

Мо Жань надув вуста та глузливо посміхнувся, а затим мляво гукнув казкаря через завісу з бусин:

— Забудь про пік Сишен, краще розповіси шматочок із “Вісімнадцяти дотиків”[4], запевняю, це захопить їх увагу.

 

[4] Вісімнадцять дотиків (十八摸 shí bā mō) — традиційна китайська народна пісня з великою кількістю варіацій. Пісня несе кокетливий, непристойний та еротичний характер; довго вважалася вульгарною та огидною, через що неодноразово заборонялась.

 

Оповідач гадки не мав, що за завісою укривався Мо Жань, молодий заклинач піка Сишен, тому зібравши власну гідність, пролопотів заїкаючись:

— В-вульгарні історії не п-підходять до такого в-вишуканого закладу.

Мо Вейю пирснув зі сміху:

— Ти називаєш це місце вишуканим? Як тобі не соромно?

Знизу почувся гомін.

— Йой! Який жвавий скакун!

— Припускаю, що це заклинач із піка Сишен.

Посеред тієї метушні, зі сторони вершини Життя та Смерті, немов блискавка, вскач промчав вороний кінь та збив із ніг жонглерське коло.

На жеребці сиділи дві людини: одна в чорному бамбуковому капелюсі та укутана в чорний плащ, закритий настільки щільно, що неможливо було визначити вік чи стать. Другою була жінка років зо тридцять-сорок, незграбна, з кострубатими руками та обвітреним обличчям.

Побачивши цих ведмежат, жінка залилася гіркими сльозами. Вона хутко зістрибнула з коня і метнулася до них; потім приречено впала на коліна, обійняла одного ведмедика й завила вовком:

— МІЙ СИНУУУУУ!!! МІЙ БІДНЕНЬКИЙ СИНУ, МОЄ ЛЮБЕ ДИТЯТКООО…

Відвідувачі зціпеніли від несподіванки. Почісуючи потилицю, хтось прогуркотів:

— Га? Хіба це не дитинча лютого божественного створіння — пісьов? Тоді чому жінка називає його своїм сином?…

— Можливо вона мамця пісьов?

— Гм, тоді це дійсно щось немислиме, якщо ця жінка може приймати людський вигляд.

Місцеві не мали ані знань, ані досвіду й могли тільки верзти нісенітниці, але молодик відразу докумекав що до чого.

Ширились чутки, що деякі заклиначі полюбляють викрадати дітей. Ці виродки виривали їм язика, щоб не могли розмовляти, ошпарювали окропом шкіру й наклеювали на закривавлені тільця хутро звірів. Коли кров запікалась, дитина й хутро ставали одним цілим та скидалися на страхітливих чудовиськ. Бідні діти більш не були здатні розмовляти, а писати й тим паче не вміли, тож єдине, що залишалося — це потерпати від знущань і слухняно виконувати трюки на кшталт “Пісьов рахують”. За будь-який опір бідолашні діти отримували лише побої.

Й не дивно, що раніше він не відчув демонічної енергії, адже ці “пісьов” були геть не лютими потворами, а просто живими людьми…

Доки Мо Жань вагався, людина в чорному плащі щось прошепотіла до заклиначів; вони ж, почувши ці слова, спалахнули від гніву:

— ПЕРЕПРОСИТИ?! ЩО ЦЕ ЗА СЛОВО ТАКЕ “ПЕРЕПРОСИТИ” — НЕ ЗНАЮ ТАКОГО!

— ОЙ, НУ Й ЩО, ЯК ТИ З ПІКА СИШЕН, МЕНІ БАЙДУЖЕ! НЕ СУЙ НОСА ДО ЧУЖОГО ПРОСА! ВИБИЙТЕ З НЬОГО ВСЮ ДУРЬ!

І ці недоноски кинулися на людину в чорному.

Йой.

Спостерігаючи за тим, як вилупки молотять товариша, Мо Жань лише тихенько розсміявся:

Як моторошно, боюсь-боюсь, ахахах.

У нього не було навіть найменшого бажання допомогти. У Мо Вейю завжди око сіпалось від тих “праведних” та “непорушних” шляхів, які проповідувала Духовна школа Сишен. Усі, як недоумки, кидалися на кожну несправедливість, що траплялася на шляху. Наприклад, така дріб’язкова незручність як те, що кішка пані Ван застрягла на дереві, була для них непомірно важливою. Уся Духовна школа, починаючи від голови та завершуючи служками, всі до одного — ЧОРТОВІ ТЕЛЕПНІ!

У світі так багато несправедливостей, але… ЯКЕ ВАМ БЛЯХА ДІЛО, ГА?!

Вони мене до сказу доведуть.

— Вони б’ються, б’ються! Ой, леле! Який потужний удар!

Відвідувачі трактиру та просто люди на вулиці із захопленням спостерігали за бійкою:

— Стільки людей на одного, який сором!!!

— Обережно, позаду! Йоооой! Було близько! Овва!

— Прекрасний маневр!

Ці люди обожнювали вуличні бійки, а Мо Жань — ні. Він бачив стільки рік крові, що це “видовище” було немов гудіння мухи над вухом. Мо Вейю мляво струсив з одягу крихти арахісу й встав, аби піти звідси.

Внизу чоловік у чорному та заклиначі знаходилися у глухому кутку, розмахуючи мечами. Мо Жань схрестив руки на грудях і притулився до дверей. Тільки поглянувши на них, він роздратовано клацнув язиком.

Яка ганьба.

Усі з піка Сишен були майстерними бійцями, кожен із них мав силу десятьох, однак цей незграба в чорному був надзвичайно жалюгідним воякою. Навіть коли його стягнули з коня, оточили й почали бити ногами, він усе одно стримував себе.

Після знущань він лише чемно промовив:

— Шляхетні люди ведуть розмови ротом, а не кулаками. Я намагаюся переконати вас, чому ви мене не слухаєте?!

Заклиначі:

— …………

Мо Жань:

— …………

Йолопи замислилися:

— Що за чортівня? Ми добряче його відгамлесили, а цей черв’як все одно проповідує таку ахінею? Напевно в нього не мозок, а маньтов без начинки, як гадаєте?

Обличчя Мо Жаня застигло від здивування; в голові запаморочилося. Він затамував подих і широко розплющив очі від невіри — цей голос… 

— ШИ МЕЕЕЙ!!! — щосили заволав Мо Жань і метнувся вперед.

З долоні вивільнилася неймовірної сили духовна енергія, що одним махом збила з ніг п’ятьох бовдурів-заклиначів. Юнак опустився на землю, обережно пригорнув до себе людину в чорному та допоміг піднятися; плащ був укритий брудними слідами від чоботів. Мо Вейю не зміг стримати тремтіння в голосі:

— …Ши Мею, скажи, що це ти?