Староста

Гуртожиток КПІ АУ, де Спартак — суворий староста, а Женя — просто Женя у свої студентські роки.

***

— Короче, я по добавку, — Женя накидає на плече потертий рюкзак адідас, стоячи біля виходу з кімнати гуртожитку, де зібралась їхня невеличка компанія.

— Давай бігом, — звучить голос Роми, який вмостився у кутку свого нижнього ліжка, витягнувши ноги на стіл.

— Все, погнав, — Янович тихенько прикриває за собою двері.

У коридорі темно, гуртожиток зачинено, бо надворі вже пізня ніч. Хлопець спускається на третій поверх з шостого, проходить коридором до виходу на пожежні сходи. Саме тут старий замок виламаний, і розхитані двері можна відкрити викруткою. Він просовує знаряддя у щілину, тисне в сторону, поки засувка не вислизає зі свого місця. Це трохи голосно, і Женя лається пошепки на себе, та все ж прошмигує на вулицю, хутко збігає вниз.

Він повертається з повним рюкзаком випивки, що гучно брязкає пляшками. Обходить гуртожиток з-заду, аби лишитись непоміченим навіть поряд з головним входом, коли бачить те, що змушує його серце пропустити кілька ударів. Світло. У коридорі третього поверху. Хтось там був, чи досі є, хоча жодного руху не видно. Женя ледве ковтає комок у горлі, у роті пересохло страшенно, руки і ноги наче не його, ватяні, адреналін б‘є тіло так, що плечі дрижать. Яновича і компанію і так не жалує адміністрація, та за нічні гулянки і пляшки пива в холодильнику можна було відкупитися миттям холу чи кухонь, або ж клумби прополоти. За те, що він чинив зараз, мали б з ганьбою викинути з гуртожитку, ще й дати добрячого копняка під сраку. Як він потім батькам пояснювати буде, чому їхнього ідеального синочка-відмінника вигнали, і де брати гроші на оренду квартири?

Женя навпомацки підіймається металевими сходами, котрі у темряві зовсім невидимі, трохи оступається, через що чує, як Хлібний дар цокає об Оболонь. У коридорі тим часом руху не помічається, і Янович ніби видихає з полегшенням. Скрипить дверима, просовує знову викрутку, щоб вставити засувку на місце, коли чує позаду незнайомий голос.

— Стояти! — грубо звучить хтось за його спиною.

У Жені пітніють долоні, серце, як не вискочить, душа от-от покине тіло. Востаннє він чув це від поліцейського в років чотирнадцять, що спіймав його за розмальовуванням балончиком стіни якогось сараю в Житомирі. Тоді було страшно до всирачки, а зараз ще страшніше. Хлопець повільно розвертається і бачить його. Перед ним новий староста гуртожитку, ім‘я якого Янович знати не знає, але візуально пам‘ятає його. Той у чорній футболці і спортивках стоїть, розглядає з презрінням у ясних блакитних очах, склавши на грудях забиті татуюваннями сильні руки.

— Я маю повідомити про це адміністрацію. Ти порушив майже всі існуючі правила: алкоголь, дванадцята ночі, зламав двері, — Женя дивиться на нього згори вниз, але як на божество, а той говорить, мов армійський командир, — а ще від тебе страшно цигарками тхне.

— Будь ласка, будь ласка, будь ласочка, не треба адміністрацію. Мене батьки вб‘ють, я все, що захочеш зроблю, тільки не кажи нікому. Ну хочеш на коліна стану, — Янович складає руки, як для молитви, благально заглядає у очі, використовуючи всю наявну харизму і чарівність.

— Хочу, — чеканить староста холодно.

Женя зиркає на нього здивовано, але опускається на коліна швидко, тепер виглядає, як повний ідіот. Всередині все тремтить, шлунок скручує від остраху.

— Будь ласочка, не кажи.

— От тобі неочевидний плюс бути старостою гуртожитку. Переді мною рачки люди лазять і моляться. Вставай уже, покидьок. Не скажу. Але матимеш виконувати все, що я тебе попрошу протягом семестру, — «зловмисник» швидко скакує на ноги, дивиться на старосту, що хитро посміхається своїми гострими зубами. «Ну і ікла», — відмічає Женя: «Як у кровосісі».

— Цілий семестр?! — Яновича такий розклад не влаштовує. — Давай місяць.

— Два!

— Півтора!

— Не торгуйся, бо розкажу! — у Жені холодок від цих слів біжить по хребту і він замовкає.

— Домовились, два місяці.

— А тепер візьми всю цю випивку і викини її геть, — сталь у голосі, що аж у вухах звенить.

— Але ж, куди, я ж… — хлопець губиться, телефон у кишені починає вібрувати.

— Я чекаю, — староста невблаганний.

Янович скидає виклик від друга, розстібає рюкзак, звідки дістає пиво і горілку. На обличчі його «хазяїна» читається відраза.

— От невже ти ніколи не п‘єш у гуртожитку? — з надією достукатись до його людяності звертається Женя.

— Я взагалі не п‘ю, до твого відома, і тобі не раджу. Алкоголь — це отрута, — бурчить хлопець з тату, забираючи пляшки. — Тепер дай мені номер свій.

— Записуй, — Янович диктує номер телефону, розуміючи, що тепер шляху назад немає. — Женя.

— Спартак, — йому протягують руку і схвильований хлопець не відразу розуміє навіщо, потискає ту швидко, дивлячись на старосту досі перелякано.

Повертається у кімнату з пустим рюкзаком і огидним відчуттям на душі, наче там добряче піднасрали. Він увесь спітнів, ледве дихає. Розповідає розчарованим друзям, що сталося, на що ті кивають і потихеньку збираються розходитись. Рома плескає його по плечу, втішаючи, але гигикає. «Лошара ти, звісно».

***

Женя на тиждень забуває про свою обіцянку. Замаханий на парах, котрі не вписуються в графік його репетицій і гулянок, він без роздумів бере слухавку, коли бачить на екрані невідомий номер.

— Привіт, Янович, — говорить знайомий голос, і у хлопця знову різко пітніють долоні. — Бігом в гуртожиток, є діло.

Він сидить на лавці на Поляні, докурює другого Філіпа Морріса з фіолетовою капсулою, зминає у кулаку пусту упаковку і викидає у смітник. Ну, сам винен. Женя прямує до гуртожитку, підіймається на третій поверх, де мешкає староста, коридор справа, кімната 305. Стукає у новенькі двері. Спартак швидко заганяє його до себе, аби ніхто не помітив. Кімната у старости відповідна його статусу. Двомісна, яких мало, з нормальним ремонтом, яких ще менше. На стінах сірі шпалери у ледь помітний візерунок, зліва новий холодильник, обклеєний наліпками з аніме, поряд кухонна тумба з кавоваркою і чайником, над нею плакат з Наруто. Далі теж сіра шафа, два столи, комод і двоповерхове ліжко. Внизу заправлене акуратно сіре покривало, як у казармах, під матрац. Над столом висять полички з книгами і милим нічником-котиком. На підлозі чорно-білий килим прикриває лінолеум.

— Гарненько тут, не те шо у нас. Жодного сліда від тарганів на стінах, — Женя роздивляється кімнату з деяким сумом.

Спартак не відповідає, падає у чорне крісло і вказує гостю сісти на ліжко.

— Значить так. Оскільки ти мені винен, маю для тебе перше завдання. Помиєш мені посуд.

Янович видихає, бо це не щось жахливе, роздивляється його руки. З-під рукавів чорної футболки виглядають татуювання. Їх багато і вони перетікають одне в інше. Староста має гарне тіло і симпатичне обличчя, він надзвичайно розумний і Женя відчайдушно не розуміє, як на того ще не кидається кожна зустрічна.  У самого нього проблем з дівчатами зовсім немає, хоча до статури Спартака йому, як до Америки рачки, у нього неслухняні кучері і дурнуваті щоки, котрі не зникають, навіть якщо зовсім нічого не жерти.

— Зрозумів, — Євген підводиться з ліжка, підходить до столу, де складені чашки і тарілки.

— Миюче в шафці біля холодильника, замкнеш кімнату потім, я пішов, — тараторить Спартак, що Женя не встигає роздуплитися.

— Е, куди?

— Гуляти, — він тикає йому в руку масивну зв‘язку ключів. — Синій.

— Не боїшся, що я щось вкраду? — Євген сміється.

— Я потім у тебе щось вкраду, — неочікувано хитро всміхається Спартак, махає рукою на прощання.

Янович лишається сам на сам з посудом і своїми думками. Староста — дивний чувак, у кімнаті його надзвичайно мало речей. Більшість з них — книги і зошити з конспектами. Женя подумки робить позначку запитати про це Спартака і тягне на кухню брудні тарілки, яких там стоїть дві штуки і одна чашка. Ті не мили кілька днів, каша присохла, кава пофарбувала у коричневий емаль. Хлопець видихає з сумом і береться терти те все губкою, сам винен, що попався.

***

У Жені чудовий настрій, Женя до біса щасливий, бо їх команда КВН виборола перше місце серед київських ВНЗ. Вони збираються відсвяткувати дійсно гучно, почати вдень в університетському парку, поки надворі ще бабине літо, і тепле жовтневе сонце приємно гріє, а продовжити ввечері вже в гуртожитку, у кімнаті Яновича. Женя саме засовує до рюкзака пляшку Окхард, де вже розмістилось Львівське пиво, коли телефон починає горлати знайому мелодію. Хлопець дістає той з кишені куртки і пошепки лається. Тільки не зараз, тільки не сьогодні.

Цей номер підписаний «сатана» і тепер цілком виправдовує таке ім‘я. Женя бере слухавку, з якої знайомий голос говорить тихо і змовницьки.

— Є важливе діло.

— Не сьогодні, Спартак, я зайнятий, — Євген уже прокручує в голові відмазки, чим він може займатись таким важливим.

— П‘янкою? Нічого, дуй у гуртожиток, чекаю.

Спартак дупою відчуває, що він збирається пити? Інакше Янович пояснити це не може. Хоча, у більшості випадків Женя ввечері напивається з друзями, лише інколи гуляє з дівчатами, а ще рідше вчиться. Євген плететься у гуртожиток, при вході звертає увагу на дошку оголошень. Над нею висять фото старост, серед яких головний Спартак Олександрович Суббота, кімната 305, група ПП-21. Янович дивується, що той вчиться на психолога, сміється з прізвища і, підіймаючись сходами, прокручує в голові дебільні жарти.

Постукавши в двері, чує мугикання і заходить. Усі жарти вмить випаровуються з мізків. Спартак стоїть спиною, без футболки, розглядає шафу, наполовину заповнену чорними речами. Його тіло — суцільне полотно, витвір мистецтва, м‘язи гарно рухаються під розмальованою шкірою. Жені в голову приходить питання, чи є у того татуювання в більш інтимних місцях, і ще з‘являється раптове бажання торкнутися цього всього. Янович відкидає еротичний підтекст думок, лишає лише гумористичний і просту заздрість. Він би сам ніколи не наважився, та і батько б на шмаття б порвав, бабуся б інфаркт схопила від такого. Але Жені дуже подобається, він просто залипає на зображення воронів на чужих гострих лопатках.

— Ти довго втикати будеш? — Суббота повертає до нього голову. — Зачини двері.

Євген хутко виконує прохання, майже не відриваючи погляду.

— Чому кликав, щоб я на твої татушки подивився? Класні, — у Жені є причина витріщатися, це заспокоює.

— Ні, попрасуй мені сорочку. А ще розкажи, що ти знаєш про Аню, сусідку твоєї одногрупниці, — Спартак розвертається уже всим тілом, протягує Яновичу чорну одежину і праску.

Його груди теж розмальовані до самих випираючих ключиць. Євген задумується, що Субботі б пасувало забити і шию, окреслити чорним її анатомічні вигини і гострий кадик.

— Про Аню? Це ти з нею гуляти ходив? — Женя не стримує короткий смішок.

— Яка різниця, розказуй.

— Ти для цього вирвав мене від друзів, коли ми виграли кубок міста? Кайфолом, — Янович пускає очі під лоба, та до праски береться.

— Не тільки, я хочу щоб ти поприбирав у кімнаті тут і сміття виніс. А ще поїсти шось приготуй, тільки без цибулі і цукру, — Женя аж рота розкриває, а Спартак спокійно оглядає його фігуру. — Не треба було порушувати правил. Будеш два місяці мити мені кімнату.

— Я міг би зробити це завтра, ні? Ну правда, там хлопці святкуватимуть без мене, — хлопець не полишає надії вмовити його. — Я такими темпами не встигну і до вечора.

Субботі відчутно пофіг на всі ці благання, його вираз обличчя лишається незмінним.

— Ні, не міг би. Я вирішив, що ти маєш прибирати сьогодні, саме зараз. І спробуй тільки покурити в моїй кімнаті, — шансів відлиняти немає.

— Гаразд, значить про Аню? — Женя думає, що той спеціально знущається, знає ж, що сьогодні була гра.

— Так, — Спартак плюхається на своє ідеально застелене ліжко і уважно слухає.

— Миленька дівчина з Кам‘янця. Настя з нею мало спілкується, бо та вся в навчанні. З хлопцями не водиться, боїться наче. Але вона мені на другому курсі реферат робила по політології, тоді у мене п‘ятірка вийшла. Така оце, як ти. Теж конспекти всі пише. Ви, якщо зійдетесь, то буде гарна пара, — останнє речення чомусь ріже слух.

Суббота теж напрягається, дивиться на Женю задумливо, ковзає поглядом по його руках, що добре справляються з прасуванням. У відповідь мовчить. Євген перевертає сорочку на столі і помічає ці прискіпливі блакитні очі.

— Тримай, готово, — нарешті струшує річ хлопець.

— Дякую, хоча навіщо, ти ж мені винен, — Спартак посміхається криво і у Жені з‘являється неприємне відчуття в грудях.

— Покидьок, — говорить він так, щоб його не почули.

Староста хутко вдягається, киває на ключі і вибігає з кімнати, накинувши на плечі чорне пальто. У нього іншого кольору речей взагалі немає? Янович лишається один і почувається страшно паскудно. Замість гулянки сьогодні — прибирання чужої кімнати, так ще й їсти готувати. Женя подумки облаює Спартака всіма нецензурними словами, які знає, а таких немало, і береться до роботи.

***

Янович пилососить чорно-білий килим у чужій кімнаті, поки Суббота по-директорськи розлігся на ліжку, гортаючи посібник з психології. Позичений у сусідів апарат гуде, як добра бензопила, видає періодично кашляючі звуки. Це нагадує Жені однокласника з алергією на пил, що починав задихатись від доторку до ганчірок. Горіхові очі блимають у бік власника кімнати, що поглинутий з головою навчанням.

— Щось цікаве читаєш? — питає хлопець, коли вимикає пилосос з розетки. — Ай блін, струмом б‘є.

Женя смикається від гострого болю, що пронизує раптово тіло. Замотаний ізолентою шнур розхитався і відкрив оголені дроти. На пальцях лишається слід від легенького опіку, а волосся по всьому тілу стає дибки.

— Все окей? — Спартак неочікувано схоплюється з місця, підходить ближче, торкаючись постраждалої руки.

Наелектрезоване тіло і його б‘є, між їхніми долонями виникає блакитна іскра, що обоє сіпаються. Блакитні очі дивляться знизу спокійно, схожі на гірські озерця, у яких відзеркалюється ясне літнє небо.

— Зараз мазь дам, — він говорить тихіше, ніж зазвичай, трохи запинається, що зовсім йому непритаманно.

Женя піджимає губи, розглядає бліді пальці, що торкаються його обережно. Ці дотики сухі і холодні, приємно відчуваються шкірою. Суббота виглядає гарним отак ще більше, коли не зиркає презирливо і з насмішкою, коли у його великих оченятах лише нерозуміння.

Спартак береться ритись у аптечці, витягує синій тюбик, усміхаючись злегка.

— На, намаж, — Янович, якби міг, почав би світитися від щастя, бо ця усмішка дуже гарна і споглядати її чомусь страшенно приємно.

— Що ти там вичитав? — киває Женя на покинутий підручник і спостерігає, як губи старости розтягується ще трошки ширше.

— Про покірно-поступливу модель поведінки. Тобі було б корисно послухати хоч щось розумне, — Янович бачить цю надію у погляді і радісно киває, вмощуючись на стільці.

— Розказуй.

***

Перший місяць минає швидко. Прибирати у кімнаті старости щотижня здається найбільш принизливою активністю за все життя. Люди з третього поверху зиркають на Женю зі здивуванням і шепчуться за спиною. Хлопець нарахував близько п‘яти теорій, чому він виносить за старостою сміття і миє його брудні склянки. Проте, його не надто це бентежить. Спартак виявляється не таким уже і поганим, ще розумнішим, ніж можна подумати, і цікавим. Жені зовсім трохи подобається слухати довгі лекції, перекладаючи чорні сорочки в шафі, питати про те, що бентежить, натираючи до блиску склянки. Хоч його вимушений товариш і страшенно зверхній.

Янович саме повертається додому з басейну, коли телефон уже звично вібрує в руках. Без роздумів бере слухавку.

— Привіт, — Суббота ще ніколи не вітався, певно вважав його своїм слугою, а не людиною, що варта мінімальної поваги.

— Привіт, — незвично говорити з ним отак, крокуючи напівпустим тротуаром, наче з добрим другом.

— Ти мені потрібен, — видає Спартак і у Жені всередині щось ламається від його голосу, що трохи тремтить.

— Зараз буду, — Євген перехоплює сумку міцніше і пришвидшується, з динаміку чути гудки.

Янович стукає у знайомі двері обережно, сьогодні це відчувається інакше. Приходити бо потрібен, а не бо мусиш. Спартак відчиняє відразу, одягнений у чорний спортивний костюм. Він страшенно блідий, очі запалені, з червоною сіточкою капілярів, кусає розпухлі, потріскані губи. Суббота сухо кашляє і тікає подалі, що не заразити ненароком. Женя проходить всередину, де бачить купу використаних серветок на столі, напівповну чашку з протизастудним чаєм і ноут з поставленим на паузу аніме.

— Привіт, Жень, ще раз, — хрипить Спартак, заповзаючи під ковдру. Яновичу хочеться пожартувати, чи не захворів той, що так з ним говорить, але ж Суббота і правда хворий, тому він мовчить.

— Привіт, тобі щось треба? — Женя зараз думає, що той використає його, щоб в аптеку збігати, але Спартак дивує.

— Посидь зі мною трохи.

— А, звісно, я посиджу. Як ти себе почуваєш? — Євген дивиться з неприхованим жалем.

— Не питай, хєрово, — староста дістає з-під пахви термометр і протягує його Жені.

— 38,9, йой, давай я тобі таблетки якісь принесу, чи підемо в лікарню?

— Ні, не треба, я уже випив. Скоро спаде. Я просто хочу, щоб ти побув поряд, — у Яновича не вкладається в голові це прохання.

Його використовували місяць не просто так, у них була умова, але дружніх почуттів Спартак не проявляв.

— Але чому я? У тебе нема більше когось, щоб постерегти твоє тільце? — з лагідною насмішкою промовив Євген, сподіваючись не задіти хворого.

— Нема, Жень, — пошепки мовить Суббота, і у Жені щось відривається всередині. Чомусь стає так образливо і боляче.

— Оу, а Аня? — виривається, за що Янович б‘є себе по губам. — Вибач, я…

— Та яка Аня? Вона з хлопцями і не говорить, — Спартак визирає з-під чорної ковдри, схожий на розпатлане курча зі своїм світло-русявим волоссям і легенькою щетиною.

— Хочеш обійму? — раптом питає Женя, бо більш не знає чим тут зарадити. Він і сам не знає, хто б з усієї купи його друзяк сидів би з ним хворим, колотив чаї і втішав. Журитися не хочеться, але це місце просто таки пропитано самотністю, якої Янович понад усе боїться.

— Захворієш, — Суббота наче відмовляється, але очі у того аж загораються, коли чує про обійми.

— Та пофіг, хочеш? — на обличчі Євгена розквітає усмішка.

Спартак мугикає зніяковіло і киває. Женя швидко долає відстань до ліжка, сідає на краєчок обережно, горбиться, щоб не зачепити головою верхнє. Тягнеться прохолодними руками до гарячого тіла і обіймає. Він відчуває, як дихання обпалює йому шию, коли Суббота тикається в неї вологим носом. Янович перехоплює його міцніше, запускає холодну долоню під кофту, від чого чує тихенький стогін біля вуха.

— Ти капець гарячий, — констатує факт, перебирає пальцями хребці.

Шкіра від температури страшенно чутлива, і Спартак здригається, як від удару струмом. Спина волога від поту, як і волосся, яке Женя відчуває обличчям, вдихає запах ліків, яким наскрізь просяк його товариш(?). Він не знає, як називати ці взаємини, але думає, що ці обійми страшенно приємні.

— Дякую тобі, — шепоче хворий в його шию, торкаючись ненароком тієї губами.

— Ти ж не маєш мені дякувати, — Женя усміхається йому в скроню, веде рукою вгору по хребту, змушуючи табунці мурах бігати чужою шкірою.

— Замовчи, — Спартак притискається сильніше, дихає тяжко.

Усмішка нікуди не дівається, Євген прикриває очі, коли чує тихеньке «пчі», відчуває, що тіло в його обіймах смикається.

— То мишка чхнула? — Женя хіхікає, дивиться вниз. — Будь здоровенький, Спартачок.

У Субботи культурний шок, бо його вперше в житті так кличуть і так обіймають, прохолодно, приємно, ніжно, що аж пальці на ногах самі піджимаються і щоки зводить від насолоди.

— Мовчи, мовчи, — він тихо гигикає, від чого починає кашляти, відвертаючись від Женіного обличчя.

Вони так сидять поки в обох спини не затікають, пропитуються ніжністю і ласкою.

— Я посплю трохи, дякую тобі ще раз, — Спартак знову пірнає під ковдру, поки Женя ще гладить обережно його плече.

— Обійми безкоштовні, — сміється Янович, відчуваючи, як його пхає чуже коліно. — Нема за що. Добраніч. Вилікуйся і поверни мені мого Спартака, бо ти — не він.

Тепер сміються уже двоє.

Женя повартається до кімнати у піднесеному настої, залазить на своє верхнє ліжко, витягується на тому, наскільки це можливо, мружить очі, слухаючи Колдплей у навушниках. Тіло здається легким, думки невагомими, а на душі так світло, як давно не було. Йому страшно не вистачало таких довгих обіймів без жодного підтексту, просто обміну позитивом і спокоєм. Хлопець засинає і сам, викупаний у душі спорткомплексу, з легким шлейфом хлорки від волосся.

***

Наступного дня він приносить апельсини, дивиться, як Спартак, якому покращало, наминає ті радісно. Ще більше той радіє, що Женю він не звав. Янович сам прийшов, сидів там цілий день, переписуючи лаби у одногрупника. Наступний проходить майже так само, лише замість апельсинів — груші, а замість лаб — Гаррі Поттер. Вони всі фільми подивились, хоч Суббота і пручався, та на двадцятій хвилині втягнувся.

До кінця наступного тижня староста гуртожитку ожив, вилікувався і набрав пару кіло. Женя, як дуже відповідальна матуся, годував того мінімум три рази на день, хоч сам так у гуртожитку не шикував ніколи. У п‘ятницю його друзі збираються в клуб, та Янович знаходить тисячу і одну причину не йти. Кілька з них об‘єктивні. По-перше, з ними йшла його колишня, а по-друге, у тому клубі він вкрав чарку, і його спіймали.

Лишившись у кімнаті, він поринає у якийсь серіал, забувши про існування всього іншого, коли чує стукіт у двері.

— Відчинено, — ставить серію на паузу і визирає з висоти свого ліжка.

До кімнати заходить Суббота і морщиться від смороду. Женя знає чому, той ненавидить запах цигарок, яким наскрізь просякла вся ця кімната. Вона гірша за старостську, чотиримісна, з пропаленим старим килимом на такому ж лінолеумі, облущеною шафою з зім‘ятим одягом, складом пустих пляшок під столом і тріснутою кватиркою.

— Боже, Янович, як тут тхне! — прикриває носа рукавом. — Тут рак легень заробиш, просто на порозі постоявши. Ти чому на дзвінки не відповідаєш?

Женя пускає очі під лоба, а потім здивовано тягнеться до телефону на поличці. Там більше п‘яти пропущених викликів від хлопця, що підходить ближче і дивиться хоч і знизу, та презирливо і вимогливо. Ліжко якраз сягає йому очей. Він міг би цапнути нещасного боржника за сраку.

— Не чув, — Янович підводиться, майже дістає маківкою низької стелі. — А ти хотів щось?

— Позвати до себе, — Спартак спирається на дерев’яний бортик ліктями.

— Щоб я тобі попідмітав і тарілки натер? — Женя жартує.

— Само собою, але хочу подивитись щось, може Мак замовимо, га? — Женя чує про їжу і забуває за все на світі.

— Згоден, — зіскакує з ліжка на стіл, стягує ноутбук з собою, уже відчуваючи, як починає нити від очікування смаколиків шлунок.

Суббота усміхається щиро, що очі світяться, і Жені якось добре стає, спокійно. Вони йдуть коридорами гуртожитку, паралельно замовляючи біг-мак меню і нагетси в Глово. Коли їжа опиняється на столі, принесена кур‘єром Ахмедом, Янович сміється, що у доставці працюють одні індуси і таджики. Спартак зауважує, що це расизм, але теж сміється, бо статистика Жені недалека від правди.

— Вмикай свій серіал спочатку, — мовить Суббота з набитим ротом.

Вони влаштовуються на його ідеальному ліжку, вкриваються одним з пледів, ноутбук ставлять на стільці, щоб добре видно було.

— Як же, бляха, смачно, — Женя відкушує здоровенний шматок бургера, усміхається жирними губами, облизується, причмокуючи. — Дякую.

Спартак дивиться на нього зачаровано, не кліпаючи. Його пальці ледь не випускають нагетс у коробочку з сирним соусом.

— Ага, але шкідливо.

— Та пофіг, взагалі насрати. Ніщо, що приносить такий кайф, не може бути шкідливим, — спалахує жартома Янович, штурхає Субботу у плече і гигикає.

— Та добре, добре, ах-ах, — вони сміються обоє щиро, кутаються в один темно-сірий плед.

За вікном вечоріє і дощ збирається, такий холодний, осінній. Теплі дні давно закінчились, скоро зима почнеться, а ще скоро закінчиться дія їхньої угоди. До кінця листопаду лишилось трохи більше двох тижнів. Починається уже друга серія, коли вони розправляються з страшенно калорійним обідом і всідаються нарешті зручніше. Жені хочеться обійняти ці плечі, пригорнути до себе, але він не знає, наскільки це зараз доречно, тому не ворушиться. На екрані головні герої біжать під літнім дощем, поки їх осінній відбиває по підвіконню гучно великими краплями, хлопець з екрану тягне дівчину на себе, притискає до грудей, поки їх обливає водою з неба, і притискається до її губ міцно. На фоні грає легка мелодія. Євген відчуває вагу чужої голови на своєму плечі, прикриває очі, занурюючись в умиротворення.

— Поцілуй мене, — чується тихий голос, і Женя здивовано смикається.

— Що? — округлює зелено-сірі за цього тьмяного світла очі.

— Ти маєш робити все, що я прошу, до кінця цього місяця, — нагадує Спартак, — то я прошу себе поцілувати.

Янович відмирає, дивиться на серйозне обличчя навпроти.

— Як скажеш, — погоджується, не бо винен щось, а бо… він ще не знає чому, але нахиляється і ловить чужі вуста своїми. Повільно цілує, лагідно, відчуваючи кожен рух, кожною клітиночкою шкіри. Як носи впираються і труться об щоки, як йорзають чужі ноги під пледом, торкаючи його власні, якою теплою здається для холодної руки світла шкіра шиї. Женя гладить великим пальцем лінію підборіддя, іншу руку заводить за спину, пробирається під кофту прохолодними дотиками. Гостро відчуваються чужі пальці, що стискають тканину його футболки на спині. Він трохи натискає і вони валяться на подушки, забувши про фільм. Спартак чіпляється за нього всіма кінцівками, поки повітря ледь вистачає в легенях. Женя відчуває лише блаженство, наче не існує жодних хвилювань. Він просто цілує тонкі губи, пробирається між зубами акуратно язиком, знайомиться з чужим, притискає гаряче тіло ближче.

На поцілунок відповідають ліниво, але чуттєво, пальці перебігають на кучері, перебирають ті ніжно, притискаючи сильніше. Женя ледь тримається на лікті, щоб не спертися всією вагою на тіло під собою, веде вільною рукою від підборіддя до краю гуді, залазить під нього, торкаючись чутливої шкіри, що, як і всюди забита чорнилами. Він підіймається пальцями вище, перераховує ребра, торкається грудей. У його губи видихають ріжче, гучніше.

— Я просив лише поцілунок, — шепоче захекано Спартак.

— Бонус, — Женя усміхається у заціловані вуста, кусає кінчик носа.

— Який же ти нестерпний, — бурчить Суббота, але тягнеться за продовженням ласки. — Поцілуй ще.

Яновича можна було і не просити, він припадає до нього натхненно, цілує у підборіддя, куточок губ, а потім одразу волого і глибоко, що аж зубами зіштовхуються, усміхаються на мить і продовжують. Рука пестить гарне тіло, поки дві інші смикають в такт їй його кучері. У штанях так тісно, наче зараз порвуться, а у голові так блаженно пусто і тихо. Чомусь перестає існувати весь світ, крім цієї кімнатки і цього твердого ліжка. Існують лише ніжні вуста і вологі язики, що штовхаються хаотично. Існує лиш ця мить, ця нестримна молодість і запал у двох парах очей.

— Жень, — шепоче староста, йорзаючи під чужим тілом.

— Слухаю, Спартачок, — діалог супроводжується легенькими дотиками до грудей і короткими цілунками у щоку.

— Я, здається, хочу тебе страшно, — прямолінійності йому завжди вистачало.

У Жені щелепа відвалилась би, якби могла. Він вмощується зручніше, що голова Спартака лягає на його руку. Тісне ліжко не дає де розвернутись двом немаленьким хлопцям. Женя ще й довгий, тикається ногами в металеві труби, що тримають другий поверх. Його останній секс був нагорі і з дівчиною. Що буде зараз, він ще не знає, але ліжко не хитається і не тріщить, а це уже досягнення. Він повертає світлу голову до себе, тепер вони можуть нескінченно дивитись в очі один одному. Не розриваючи зорового контакту, зеленоокий хлопець пробирається рукою до чорних спортивок, пірнає під резинку. Блакитні навпроти закочуються.

— Сонечко моє, — шепоче Женя і Спартака від того веде ще більше. Він зараз кінчить від одних оцих дотиків крізь тканину білизни.

— Поцілуй, — майже благає, тягнеться до губ і отримує моменталальну відповідь.

— Усе, що скажеш, — усміхається в поцілунок Янович, продовжує дразнитись рукою.

Дихання пришвидшується, здається, що кінець страшенно близько. У Субботи перехоплює подих від ласки. Тіло прагне більше, але мозок балансує десь на межі, змушуючи думки концентруватись лише на чужих долонях і вустах.

— Хочу ще, більше тебе, — у Жені від цих наказових прохань голова обертом іде.

Він готовий підкорятися отак вічно, цілувати, торкатися, дрочити, трахати, мити посуд, мести килим. Абсолютно пофіг, що робити. Покірно-поступлива модель поведінки, так це Спартак назвав колись. Лише з ним, лише з цими блакитними, як ранкові небеса очима, забитими татухами руками, червоними від поцілунків сухими губами. Женя просовує руку під резинку білизни, стискає пальці, відчуваючи, як його губи безжально кусають до крові.

— Отак? — питає.

— Ще, хочу тебе всього, — у Спартака туман в очах, він говорить на видиху, нереально заводячи.

Пролізти у вільні домашні штани Жені просто. Рухатись не одразу виходить в унісон, ліжко малесеньке, поскрипує від різких рухів, місця критично мало, повітря сперте і гаряче, скоро вікно запотіє. Хтось шумить в коридорі, у кімнаті навпроти гахкають двері, та на це ніхто не звертає уваги. Поцілунки не спиняються ні на секунду, стають страшенно хтивими і розпустними, що слина стікає по підборіддях, розмазується по подушці і Женіному рукаву. Вдих, видих, вдих, видих. Межу перетинають обоє аж занадто швидко. Серця калатають від спеки, рухатись не хочеться, але Спартак викручується, дістає з шухлядки туалетний папір.

— Витрись, — говорить з такою усмішкою, якої на його обличчі Женя ніколи на бачив.

Вони лежать так до пізньої ночі, додивляються до кінця перший сезон, ніжачись в обіймах і солодких поцілунках. Не помічають плин часу, бо це місце, мов рай, мов омріяна нірвана. Хочеться спати тут, їсти тут, жити отак, не полишаючи ні на секунду ці ковдри і покривала. І цього нестерпного хлопця.

— Через два тижні кінець нашої угоди, — промовляє раптом Спартак, коли на екрані з‘являються титри після останньої серії. — Зможеш забути про моє існування.

Женя не певен, чи це жарт.

— Думаєш, я робив це все лише через нашу угоду? — питає і дивиться з роздратуванням.

— Не можу знати, що у тебе в голові.

— Абсолютна пустота, — Янович сміється. — І твої губи. Давай продовжимо угоду на невизначений термін, га?

— Ні, давай скасуємо її зараз же. Я… — Спартак сіпається.

— Закохався в мене. Не переживай, таке стається, коли бачиш когось такого класного, як Євгеній Янович, — сміх наповнює кімнату.

— Я хотів сказати, що почуваюсь з тобою дуже добре, наче я вдома. Не фізично, фігурально. Я там, де маю бути, — голос трохи тремтить.

— То, може, це і є кохання, га? — Женя торкається ніжно його щоки вустами.

— Ні, кохання — це занадто банально.

— Хіба банальність така погана?

— Не знаю, — у Субботи нема відповіді на це питання.

— Ого, ти щось не знаєш, Містер ідеал? — Янович сміється хитро і зминає ніжно жадані і рідні губи.

Кімнатою шириться запах тіл і бургерів, тихе гигикання і безсоромне вологе чмокання. Повітря просякнуте хіттю і такою банальною закоханістю, а ще спокоєм і дитячою безтурботністю.

Женя позіхає:

— Біля тебе хочеться спати. Це щось значить? З точки зору психології.

— Значить, що тобі комфортно тут і безпечно. Це добре, — Спартак повторює позіхання і посміхається.

***

Дякую, що дочитали. Буду рада побачити відгуки🥰