Стара панна та чорні коні

Жовтень 1986 року
Бетельгейзе крокував по площі Гримо у супроводі прадідуся, захоплено розповідаючи йому про свої враження. Хлопчик тільки переступив поріг рідного дому, як на нього раптом накинулася якась невідома бабуся.

– Бетельгейзе, mon enfant, так рада тебе бачити, – завуркотіла вона, тричі цілуючи хлопчика у щоки. Ця літня засмагла жіночка була дрібненькою, темноволосою, вбраною у все червоне, а на вигляд їй було років 70. Бетельгейзе здивував її голос – молодий та бадьорий, дуже м’яке «l» та дивні інтонації.

– Бетельгейзе, познайомся з міс….мадемуазель Кассіопеєю Блек – моєю рідною сестрою, колишньою викладачкою астрономії в Бобатоні – це школа магії на півдні Франції. Вона вчилася в Гогвортсі, проте працювала і жила на континенті, а тепер приїхала в Британію трохи погостювати та повчити тебе – не підеш же ти до школи повним неуком.

– Не говори дурниць, mon cher, я впевнена, що наш хлопчик дуже розумний і здібний. А який милий – прямо як наш солоденький Регулус, – продовжувала щебетати Кассіопея, – я привезла тобі стільки ласощів, що боюся, щоб твої зубки залишилися міцними. І, заради Мерліне, не зви мене тітонькою або бабусею – я просто Кассі.

Поллукс поправив окуляри і насупився – його сестра завжди була такою безпосередньою і прямолінійною, проте її  квітучий оптимізм мав якось підбадьорити Бетельгейзе, котрий втратив батька, бабусю, прийомну матір, а рідна матір писала йому листи раз в 2 місяці.

– Любчику, ледь не забула, я привезла тобі зачароване фортеп’яно, котре грає близько півсотні вальсів та легких танцювальних мелодій – достатньо назвати бажану пісню і доторкнутися до будь-якої клавіші. Також в бездонну сумочку помістилися дитячий магоскоп – ми ж будемо вивчати зорі з тобою в майбутньому, нагадайко, збірка спогадів Ніколя Фламеля – прочитаєш, коли підростеш, та балакуче дзеркало.

– Кассіопеє, ти все життя жила в своє задоволення і тепер хочеш мого правнука розпестити, – з тону Поллукса не було зрозуміло – докір це чи жарт.

– Брате, я завжди роблю те, що вважаю за потрібне – як і всі в родині Блеків, – майже проспівала мадемуазель Блек.

Бетельгейзе хотів було щоь сказати, проте до нього вже бігли Мімі та Лола. Пух вмостився на колінах, а ніфлерка стала ластитися до ніг. Хлопчик тут же поцілував в мордочки своїх улюбленців і витягнув пакетик з ласощами, які купив для них разом з Фредеріком Ноттом.

– А де Геркулес? – проте сич вже стукав дзьобом у вхідні двері – для нього чари не діяли і дім він бачив завжди. Впустивши птаха у дім, Бетельгейзе задоволено погладив його по дзьобі та насипав корму у мисочку в клітці, яку хтось поклав на банкетку у передпокої.

– Такий схожий на Регулуса, тільки рот як у жабенятка і очі світліші, – стиха сказала Кассіопея.

– Так, сестро, але він начебто не успадкував талантів Блеків, тільки тваринами цікавиться – прямо як і та його матуся, – кисло мовив Поллукс. – Та і прояви магії в нього рідкісні. Не буде з нього нічого путнього, хоча, я згоден зі своєю покійною донечкою – треба йому триматися разом з Драко і Гаррі Поттером. Добре, що він вже трохи знає про чисту кров і велич нашого роду.

Травень 1987 року
Півроку з Поллуксом і Кассіопеєю минули на диво ідилічно. Мадемуазель Блек внесла в дім на площі Гримо 12 нотки радості та веселощів, вона з задоволенням прикрашала ялинку разом з племінником, пекла і розмальовувала пряники в його компанії, ходила з ним за покупками, слухала як він читає вголос, задавала йому арифметичні задачки та допомагала в написанні маленьких есе, вчила його танцювати під мелодії зачарованого фортеп’яно, розповідала різні цікаві історії зі свого життя. Бетельгейзе, котрий звик до прохолодного скептицизму Поллукса, беземоційності Фредеріка та їжакових рукавиць Вальбурги, навіть не хотів повертатися в заміський будинок Ноттів, де, за домовленістю, на нього вже чекав опікун.

Кассіопея вирішила пожити кілька місяців у Сигнуса, а тоді вернутися до Франції, тому тільки обняла малого на прощання, не забувши покласти у валізку величезну торбинку з солодощами.

– Теодоре, ти так розповнів, ця мадемуазель Блек кого завгодно доведе до ожиріння, – насмішливий голос Фредеріка повернув хлопчика до його іншої реальності, котра існувала тільки у теплу пору року і у котрій його звали Теодором Едгаром Ноттом.

Проте життя в будинку Ноттів було теж яскравим і повним позитивних емоцій – хлопчик почав читати маглівські книги з бібліотеки прийомного батька, зі здивуванням зазначивши для себе, що магли, виявляється, живуть у такому примітивному світі! Добре, що Фредерік не бачив, що Бетельгейзе читає ці книги – він би швидко пояснив йому, що і до чого.

– Теодоре, я маю з тобою серйозно поговорити, – раптом заявив Фредерік одного серпневого дня. – До школи ти підеш з іменем Теодор Нотт – так потрібно. Будь ласка, не згадуй ім’я Бетельгейзе Блек в присутності шкільних друзів.

Хлопчик хотів було щось заперечити, але він пам’ятав, що старших потрібно слухатися, тому вирішив просто кивнути головою.

– І ще. Ти до школи підеш тільки за кілька років, але маєш знати відтепер – ти чистокровний і цим стоїш вище за всяких маглів і бруднокровців. Різні маглолюбиві чаклуни роками принижували нас – справжніх, сильних, достойних магів. Тому ще до твого народження я, твій батько, батько твого кузена Драко, родичі тітки Друелли та інші достойні чарівники вирішили приєднатися до руху Темного Лорда – саме так його називали. Ми мріяли про велич, про владу і про достойне життя для чистокровних чарівників – де б ми не ховалися, а правили б усіма слабкими магами та недостойними і підлими магами. Моя кульгавість – це результат однієї із битв. Але, на жаль, ми програли. Один маленький хлопчик зумів зупинити Темного Лорда. Його звати Гаррі Поттер, він одного віку з тобою. В школі ви з Драко обов’язково зустрінете його і намагайтеся потоваришувати – всі троє. Гаррі – великий Обраний Чаклун, майбутній Лідер для давніх чаклунських родів, Драко – талановитий чистокровний хлопчик, ти також розумний і здібний. Ти зрозумів мене, Теодоре?

Хлопчик заворожено кивнув, хоч насправді і не все зрозумів. З заціпеніння його вивів стукіт в двері. Як виявилося, на порозі стояла місіс Енід Паркінсон – давня знайома Фредеріка – саме так він відрекомендував її прийомному синові. За руку вона тримала темноволосу низеньку та  похмуру дівчинку приблизно одного віку з Бетельгейзе.

– Вітаю, Фредеріку, дуже рада тебе бачити. Тільки повернулися з Швейцарії разом з Пенсі – сам знаєш, що ми прожили там кілька років, ну і вирішила привести доню познайомитися з твоїм сином – все-таки ми сусіди і наші діти підуть в один клас Гогвортсу, – улесливим тоном защебетала гостроноса та худюща Енід. – Я дуже засмутилася через смерть Маргарет, таке горе! Але ти не горюй, дивися який у тебе синочок милий. Як тебе звати? – нахилилася вона до Бетельгейзе.

– Бе…Теодор, – вчасно згадав своє «теперішнє» ім’я малюк, посміхаючись у відповідь.

– Яке красиве ім’я і цілком в дусі вашого роду! Мені завжди подобалася ваша традиція називати дітей старими іменами в вікторіанському дусі – королева Вікторія, кажуть, мала магічні здібності. А от що я ненавиджу – те як Блеки завжди випендрювалися з іменами зірок. До речі, ця їхня істеричка Вальбурга приносила кілька років тому якогось хлопчика в міністерство – дивно, один її син в Азкабані, а інший пропав безвісти, загинув напевно, жоден не встиг одружитися – може то був якийсь племінник? – розмірковувала Енід вголос.

– Мене звати Паркінсон. Пенсі Альма Паркінсон, – раптом пролунав манерний голос дівчинки, яка вже простягнула руку для потиску.

– Теодор Едгар Нотт, – хлопчик розгублено потиснув руку у відповідь.

– Ти теж чарівник? Теж чистокровний?

– Т…так, – Бетельгейзе все більше спантеличувала присутність цієї Пенсі і її питання. Він взагалі постійно відчував себе самотнім та покинутим і надавав перевагу книгам та тваринам.

– Теодоре, будь ласка, візьми Пенсі і пограйся з нею в свої кімнаті, – звелів Фредерік.

Кімната Бетельгейзе була просторою і світлою – не те що вічні сутінки на площі Гримо 12. Ліжко, застелене лимонним покривалом, книжкова шафа, закинута іграшкова мітла, письмовий стіл з давнім прес-пап’є у формі єдинорога та м’який килим. Пенсі підійшла до великого вікна, без дозволу відкрила його та перехилилась через підвіконник.

– У тебе є мітла – ти літаєш? – спитала вона, напівлежачи на підвіконнику.

– Ні, я не люблю літати.

– А я люблю, мені тато пообіцяв купити Чистомет-9, це найновіша модель. А взагалі чим цікавишся?

– Ну я читати люблю. І тварин, – відповів Бетельгейзе.

– Нудний ти. От з Драко Мелфоєм дійсно цікаво, ми познайомилися з ним тиждень тому.

– Справді? – здивувався Бетельгейзе. – Він мій троюрідний брат.

Пенсі тільки гмикнула і закотила очі доверху. На її велике невдоволення хлопчик теж підійшов до вікна і визирнув в нього. В наступну мить він аж похолов всередині. На узліссі ходили якісь дивні чорні крилаті коні. Дуже дивні. І навіть страшнуваті.

– Пенсі, глянь! – вигукнув Бетельгейзе. – Які дивні коні!

– Які коні, Тед, ти що – настійку мандрагори випив? – спантеличено відповіла дівчинка.

– Та ні, ось вони, прямо навпроти воріт пасуться! Невже не бачиш?

Пенсі покрутила пальцем біля скроні.

– Все з тобою ясно. Сидиш в глухому місці, читаєш книги, ніде не буваєш. Напевно і мов не знаєш?

– Ні, знаю тільки кілька французьких фраз, не хотів вчити, – чесно зізнався Бетельгейзе.

– А я в Швейцарії вивчила французьку, німецьку та італійську, – зазнайкувато хвалилася дівчинка. Після цих (як виявилося значно пізніше – практично нечесних) слів вона пройшлася по кімнаті та взяла його мітлу в руки.

– Подивлюся трохи, ти ж не літаєш, тобі не потрібно.

Бетельгейзе вже не міг витримувати її товариства, тому розвернувся і побіг вниз сходами. Йому дуже хотілося запитати в прийомного батька – що це за коні такі?

Фредерік сидів  у вітальні за обіднім столом, а Енід, хихикаючи та жартуючи, гладила його по руці та пожирала очима. Побачивши хлопчика, вони враз стрепенулися.

– Що таке? Чому ти лишив Пенсі наодинці? – трохи різкувато запитав Фредерік.

– Що це за дивні чорні крилаті коні пасуться біля лісу? Це ж не єдинороги і не кентаври, – випалив хлопчик.

Енід аж знітилася і опустила очі. Фредерік мовчав близько хвилини.

– Ти бачиш їх? – нарешті порушив він тишу.

– Так. А Пенсі не бачила.

– Сину, ці коні називаються тестралами. Вони іноді прилітають сюди попастися і поїсти гнізда з доксями, але про це не всі знають. Їх можуть бачити тільки ті люди, котрі бачили смерть – тихо мовив Фредерік.

Бетельгейзе враз розплакався і кинувся у свою спальню, ледь не збивши з ніг Пенсі, котра виходила з його кімнати з мітлою в руках.