срібло з ароматом крові

У повітрі плинув тонкий аромат хвої і ледве відчутний запах крові, що викликав легку нудоту і запаморочення. Одна його присутність викликала тремтіння десь у кінчиках пальців і колінах. Запах крові, такий огидний, ніби викликає в хворій свідомості страшні картини розп’яття і найжорстокіших тортур, ніби відроджує в голові образи людей, що страждають, їх хрипкі голоси і очі, в яких читалася благання. Наче ці нещасні просили не пощади, а смерті. Адже смерть і була їхньою пощадою, їхнім найдорожчим подарунком, якого вони не були гідні. Запах крові, який зводив з розуму, викликав у людині суперечливі почуття, руйнуючи його зсередини і змушуючи підкорятися волі неконтрольованого божевілля. Запах крові, через який люди перетворювалися на монстрів, здатних перетворити Всесвіт на пил, змахнувши рукою, на монстрів, здатних знищити все, що дорого їм самим. Монстрів, які втрачали почуття, втрачали все, абсолютно все, змінюючи ту іскорку, що тане в собі волю, біль і любов — щось настільки світле, що могло засліпити демонів лише одним спалахом. 

Запах крові, випускати якого з в’язниць було заборонено, адже він міг спалити людину. 

Ні, не людину. 

Її суть. Її особистість. Її всю, людину. 

Кров, що текла в жилах своїх потенційних жертв, була отрутою, готовою будь-якої секунди вирватися з тісних судин, з міцних артерій, заливаючись у легені і залишаючи за собою срібні смуги, що випромінювали найчистіше зло, спрагу проливати ту ж кров, тим самим очорнюючи , оскверняючи сутності сотень, тисяч людей.

Кров, що давала життя, що переносила отруйний кисень, щадила людину, водночас вершачи над нею страшний суд. Але цей суд не був Божим, ні. Адже суду Божого немає і не було ніколи, як не було і самого Бога. Завжди були лише біль, сльози та кров. Клята людська кров, що обманювала розум, змушуючи вигадати могутніх істот, здатних «змінити долю». Але “долі” не існувало. Адже кров, чортова кров, міняла все довкола, перебудовуючи світ на свій лад. 

Білл Сайфер завжди пахнув кров’ю. Цей моторошний запах, що витікав від нього, викликав безпричинний, незрозумілий, неприродний страх, що змушував злякано дивитися в золоте око і робити акуратний крок назад, подалі від цієї істоти. 

Сайфер, сп’янілий кров’ю, сповнений жадобою солодкого вбивства і натхненний музикою великого Вагнера, був здатний на будь-що. Ця огидна і одночасно прекрасна істота зводила з розуму так само, як і та ж прекрасна музика, що підштовхувала людей починати війни або дарувати квіти, що тільки-но розпустилися. Це було так само, як і музика, непередбачувано, ніби його «доля» була написана композитором, ніби він був своїм оркестром і своїм диригентом. Наче він сам керував усіма навколо, контролюючи кожен крок своїх підлеглих. 

Адже Білл Сайфер був окремим видом мистецтва з усім своїм самолюбством та жадобою до влади.

Сайфер був окремим видом мистецтва, чиї дії були схожі з невизначеним морем, що чи пристрасно хвилюється і губить в собі самотні кораблі, чи байдуже-зневажливо спостерігає за людьми, що не були вершниками своїх життів, що не могли контролювати ні себе, ні інших. 

Сайфер був окремим видом мистецтва, чий пронизливий погляд, чий голос схожий зі світлими мелодіями Моцарта і пригнічуючими лейтмотивами Бетховена. 

Сайфер був окремим видом мистецтва, чиє чорно-жовте волосся було схоже з потопаючими в всепожираючої чорноті промінчиками надії. Що, до речі, було найчистішою правдою.

Сайфер змушував людей повірити в те, що ще є надія, що вони зможуть врятуватися, що все знову буде як раніше. Його бавили радісні очі смертних, цих дурних і наївних смертних, що дивилися кудись угору, сподіваючись отримати знак від ангелів чи самого Бога, сподіваючись, що їх хтось врятує. А потім Білл руйнував усю ідилію в них на очах, дозволяючи всім побачити, що все безнадійно, що немає нікого і нічого, що змогло б допомогти їм, дозволяючи зрозуміти, що всі надії насправді марні. Тоді ж у його золотому оці зароджувалася чорна діра, в яку можна було провалитися і зникнути назавжди. 

І іноді Діпперу Пайнсу справді хотілося провалитися в цю кляту чорну дірку. Іноді йому просто хотілося позбутися всіх цих проблем, цього чортового Апокаліпсису, звинувачуючих його в чомусь очей. Йому давно хотілося позбутися вже набридлих суперечливих почуттів, від дрібно тремтячих рук від однієї згадки імені Сайфера і просто від серця, що шалено, надто шалено б’ється. Він хотів позбутися снів за участю триклятого демона, що змушують його покриватися мурашками і кричати від страху та усвідомлення власної нікчемності. Йому хотілося рвати на собі волосся, здирати шкіру з рук, ламати кістку за кісткою, розуміючи, що він не може протистояти Біллу, просто не може. 

Пайнс ненавидів сам факт існування демонів, не розумів, навіщо це все. Чому не існує світлих ангелів, які б захищали людей від цього жахливого болю, що приносили темні створіння? Діппер відчайдушно мріяв про порятунок, мріяв вибратися з цього вже ненависного міста.

Діппер хотів забути все, що трапилося у темному лісі та величезній піраміді, при погляді на яку люди забували, як дихати. 

Діппер хотів знищити Білла Сайфера хоча б у своїй пам’яті, хотів перестати думати про чортові сни, де диявольське поріддя ніжно цілувало його, а сам він, Пайнс, із задоволенням відповідав, не думаючи більше ні про що. 

Чому ж людям дісталися саме творіння Пекла, що вбивають все навколо себе і шалено сміються, тим самим викликаючи у смертних сльози та кров, що ллється з очей? Щоправда, єдиним демоном у Всесвіті залишався лише огидний і чарівний Сайфер, чий погляд міг загіпнотизувати краще за всяке закляття, від усмішки якого неможливо було відірватися, лише від одного помаху руки якого «зносило дах». 

Сайфер, що був окремим видом мистецтва. Сайфер, що був чарівним. Сайфер, що не мав жодної слабкості. Жодної. 

Крім Діппера Пайнса. 

Діппера Пайнса, що нетактовно вривався в його свідомість, перевертаючи стелажі з книгами та артефактами. 

Діппера Пайнса, що підпалював темно-зелену траву та старі сувої. 

Діппера Пайнса, що розрізав шкіру на штучному тілі демона, не маючи в руках ножа. 

Діппера Пайнса, що завдавав демонові смертельного болю, лише подивившись на нього. 

Діппера Пайнса, чиї дотики обпалювали Сайфера, залишаючи на руках глибокі рани з чорною кров’ю, що сочилася з них. 

Діппера Пайнса, що топив Білла в рідкому сріблі з принадним і відразливим запахом крові. 

Діппера Пайнса, що міг керувати демоном, смикаючи за срібні ниточки, прив’язані до рук і ніг Сайфера. Срібні ниточки, що проникали глибоко всередину його свідомості, змінюючи демона, перетворюючи його на щось інше, що не можна ніяк описати, що не можна побачити чи відчути. 

Діппер Пайнс керував Біллом, не усвідомлюючи цього. Він в’ївся у зіпсовану свідомість, став сенсом буття для демона. Він збожеволів, не дозволяючи йому позбутися єдиної слабкості, не дозволяючи знищити Всесвіт, не дозволяючи більше приходити до нього в снах. Діппер Пайнс і не підозрював, що Сайфер більше не контролював його сновидіння. Діппер Пайнс продовжував мріяти демоном, ненависним до божевілля та обожнюваним до яскравих зірок в очах. Діппер Пайнс розливав прокляте срібло праворуч і ліворуч, вбиваючи володаря розуму разом із собою. Діппер Пайнс проливав свою кров, вгамовуючи спрагу Сайфера. Діппер Пайнс не втрачав жодної краплі власної крові.

Діппер Пайнс давно потонув у дорогоцінному металі. Білл Сайфер перебував на межі. На межі, що вирішує його долю. На межі, що розділяє отруйне срібло та рятівне золото.

Білл Сайфер ненавидів Діппера Пайнса всією своєю неіснуючою душею. 

Білл Сайфер, що був окремим видом мистецтва, що проливає людську кров і шалено усміхаючись, мріяв Діппером Пайнсом. 

Білл Сайфер, клацання пальця якого було схоже на дзвін срібних дзвонів, хотів вирвати тепле серце з грудей Діппера Пайнса. Білл Сайфер, що міг одним кивком розбити куленепробивне скло, що міг одним кивком перетворити сотню алмазів на пилюку, мріяв знову припасти до губ Діппера Пайнса. 

Білл Сайфер не міг існувати без Діппера Пайнса. 

Діппер Пайнс загруз у сріблі, зганьбивши себе. Діппер Пайнс простягав руки демонові, просячи допомоги і водночас мріючи втопити у сріблі та його. Діппер Пайнс хотів перестати відчувати нищівний запах крові. 

Але Діппер Пайнс ніби проклятий. Так само, як і Білл Сайфер, що тепер тонув разом із Діппером.