Спір

До лабораторії залетів Шугаєв і просто тупо плескав очима. Альбіна разом із рештою оперативників переглянулися і продовжували дивитися на колегу.

— Стас, ти чого? — спитав Гайворон.

– Та так…

— Стас, — підійшла до нього паталогоанатом Марія Небесна. — Можеш сказати мені на вухо, коли соромишся і не можеш сказати.

Шугаєв щось їй зашепотів на вухо.

– Серйозно? — спитала вона. Він лише кивнув. Очі паталогоанатома ледь із орбіт не вилізли. — Ніхера собі…

Усі подивилися на Машу, від якої жодного матюка неможливо було почути.

– Що там? – Запитала Катя, підходячи до них. У руках вона тримала чашку. Даремно вона вирішила відпити кави з чашки, коли Небесна їй сказала те, що передав Стасік. Кава відразу виплюнулася веселкою з її рота. – Що? – Просипіла вона. Шугаєв і Небесна одразу закивали головами.

— Та що там? – не витримали всі і підійшли до них. Червона одразу їм розповіла. У Панчук випала пробірка із рук. У Гайворона волосся дибки стало на лисині. Рімар усміхався. Нервно якось.

— Так, хто кому винен? — спитала Небесна, прийшовши до тями. Уся чоловіча частина зітхнула і Стасик простягнув їм конверт.

— Мані, мані, гроші у кишені, — заспівали хором Катя та Альбіна. Маша лише хитро посміхалася.

— Виграли, — місцевий ескулап швидко перерахувала гроші й покликала дівчаток для розподілу.

— Так, у нас із вами косар вісімсот. Кожен по шістсот?

— На патент мій рідненький, — Альбіна сховала гроші під лямку ліфчика.

— На чобітки, — сховала Марія в халяві чобітка свій виграш.

– Секрет, – загадково посміхнулася Катя і стиснула в руці купюру.

— Стасику, а інформація вірна? — спитав Гайворон.

— Та сто пудів! Сам у щілинку бачив! Благо, двері в тіньову не скриплять!

— Мало не спалився! – Напустилася на нього Альбіна.

— Але ж не спалився?

— Мені, чи здається, чи я відчувала чийсь погляд, — сказала Ольга, перебуваючи в обіймах підполковника. Її губи трохи набрякли і стали нормальними.

— Тобі не здалося, — запевнив її Віктор, дивлячись на їхні переплетені пальці. — Я навіть знаю, хто був цей чоловік, що страх втратив.

— Або сміливість знайшов, — доповнила полковник.

– Шугаєв, – сказав він і вона невірно подивилася на нього. – Він. Ніхто більше не може вриватися без стукоту. А він не наважувався вриватися, тому й залишив щілинку.

— У будь-якому разі вже встиг усім розповісти, — зітхнула вона і уткнулася носом йому в плече.

— Там, мабуть, усі шоковані, — засміявся Шаблій.

— Тобі смішно, а вони вже обговорують, — усміхнулася вона.

– Не посміють. Вони не хочуть нарватися на наш гнів.

— Стасик втече по-любому.

Їхню розмову перервав загальне сповіщення.

– SMS? — спитав Віктор.

— Стас щось надіслав у спільний чат, — відповіла Ольга.

Через півхвилини пролунав чийсь хор:

– Шугаєв!

– Біжи, придурок! — Червона щось уже зламала.

– Ти нахера це зробив? – Запитала з істеричними нотками Альбіна. Пролунали хлоки. Наче витрушують пил із ганчір’я.

– Ай яй яй!

— Стілцем зручніше, — порадила Катя.

— Та я тобі зараз депіляцію оформлю! — злетіла Небесна.

– Не треба! — заговорив поограміст.

— Це ми тебе вмовляли, що не треба скидати це! Тож у твоєму випадку треба! — аргументували Катя та Альбіна.

– Тарасе! — кинувся він до друга.

— Та я сам потраплю!

– Ярик!

— Я й так лисий! – відхрестився Гайворон.

Косач і Шаблій сміялися від того, що чули.

— Цікаво, що такого скинув Стасик? — полізла у свій телефон Косач. Вона прочитала повідомлення. — Ось тепер я розумію, за що б’ють цього балбеса, — вона показала таблицю, де Шугаєв вказав ставки, хто скільки поставив на те, що Косач та Шаблій будуть разом.

— Я його вб’ю, — тихо прогарчав Шаблій.

— Ш-ш-ш, тихіше,— заспокоїла його полковник. — Помста — це страва, яку подають холодною. Дай мені час, і я придумаю йому шикарну помсту.

— Мені вже шкода його, — пожалкував його Шаблій, але та лише сміливо зірнула брову. – Чи ні…

Вона тихо засміялася і поцілувала в щіку підполковника.

— Піду подивлюся, як вони його б’ють, — хитро потерла вона руки.

– Я з тобою.

Вони тихо підійшли до лабораторії, де Шугаєва загнали за стіл. Рімар та Гайворон тримали Небесну та Червону, але Панчук не змогли втримати. Та, у свою чергу, лупила програміста щось пробірками, а тепер взялася за мікроскоп, який дістався їй від батька і був зроблений ще в Радянському Союзі.

— Стасику, краще вилазь. А то представник радянської біології з’їздить тобі по мізках та руках твоїм криворуким! А, ну, вилазь!

Шугаєв, коли побачив начальство, склав руки у молитовному жесті. Ті лише заперечно похитали головами. Він намагався зробити зворушливі очі, але ні Косач, ні Шаблія це не пройняло.

– Добре! Я видалю!

– О ні! Ти не видалиш! Ти протягом тижня виконуватимеш наші бажання, — запропонувала Небесна.

— А в мене є краща ідея, — пролунав голос полковника. Усі завмерли й подивились у бік начальства.

— А ідея травмонебезпечна? — спитав обережно Шугаєв.

— Гм… все залежить від настрою, — усміхнулася вона.

– Вашого? — з відчайдушною нотою спитав програміст.

– Ні. Не мого, вже точно, – вона подивилася на підлеглого і той ковтнув