Спільна творчість

Ніч – тиха, морозна, колюча. Холод, здається, проникає в легені, в кістки, заморожує навіть здатність думати, паралізує. Бо чому Віллу так холодно навіть коли вони з Ганнібалом сховалися у природничому музеї, несучи тіло?Рендал Тір помер як людина. І мав переродитись у дещо інше. Так, як він і хотів.

Ґрем допоміг Лектеру розстелити непрозорий поліетилен, аби не забруднити підлогу. Надягнув латексні рукавички. Розрізав одяг на трупові. Він знав, що це треба буде зробити. Як інакше приспати пильність Ганнібала і змусити повірити, що Вілл на його боці? Пролайфер ніби опинився у власному кошмарі, де блукали безіменні монстри у людських подобах, а їхні мерзенні, збочені думки набували форм скалічених, понівечених, випатраних і розчленованих тіл. Світ пофарбувався в насичений червоний – колір артеріальної крові – заливав чорні стіни музею, стікав до ніг. Профайлер знову відчув, що втрачає контроль і відчуття реальності. Ґрем, як міг, придушував почуття провини і затаєний жах перед самим собою. А ще – страшну огиду до всього, що мав зробити. І щиру прихильність до Ганнібала, що майже переросла у симпатію.

Симпатія до психопата, що допомагав розрізати тіло, лякала найбільше.

Тишу в приміщенні порушували дихання чоловіків, хрускіт кісток і звуки механічної пилки. Рендал Тір поступово перетворювався на купу розрізнених частин і став нагадувати розібрану ляльку. Сюрреалістична картина – бачити перед собою відрізані руки, ноги, тулуб. Ганнібал урочисто передав Ґрему голову. Вілл машинально відрізав нижню щелепу, не усвідомлюючи, що робить. Рухи його були смикані й агресивні. Відсутній погляд. Його тіло на автоматі робило те, що треба, а розум… Де був його розум зараз? Тому Ганнібал відволікся від розчленування. Підійшов до Ґрема і ласкаво торкнувся його щоки закривавленою рукою, лишаючи багряний слід. Наче поцілунок. Той здригнувся й завмер.

– Вілле, – стиха мовив Лектер. Той не відповів. Дивився кудись у підлогу. Ганнібал підняв його голову, змушуючи глянути в очі. – Вілле, будь зі мною. Не замикайся. Дозволь знати, що ти думаєш. Дозволь допомогти.

– Що я роблю? – тихо спитав Ґрем, не знаючи, як пояснити свої відчуття, емоції, свій стан. Він стояв перед Лектером на колінах, тримаючи в руках голову Рендала Тіра. Наче перед древнім божеством, що благословляло всі його діяння. Сцена, гідна картини Блейка – містичної та символічної. – Я вбив Рендала, бо захищався. А зараз?..

– Зараз ти надаєш хлопцю ту подобу, яка б йому личила, – спокійно сказав Лектер. Його долоня досі гладила неголену щоку Ґрема, котрий не відводив благального погляду від умиротвореного обличчя свого наставника. Ганнібал замилувався. Ніколи ще Вілл не виглядав таким невинним і беззахисним, як зараз. Психіатр схилився. Перед цими світлими очима неможливо встояти. Неможливо дивитися на розкриті губи й не поцілувати. Вілл не усвідомлює, як вабить Ганнібала своїм непримітним невимушеним зовнішнім виглядом. В ці темні неслухняні кучері хочеться вчепитися, відтягнути шию назад, притулитися вустами й відчути, як під шкірою б’ється пульс. Удари швидкі й неритмічні. Дихання уривчасте. Гаряча шкіра плавиться під губами Лектера, і той зненацька усвідомлює, що робить це насправді. Вілл м’яко зітхнув, коли Ганнібал обійняв його і слухав стук його серця. Нарешті він обіймав чоловіка, якого полюбив.

– Зараз, – прошепотів Ганнібал, – зараз я розправляю твої золоті крила…

– І смієшся над моєю втратою свободи*, – підхопив Вілл, а втім, він насолоджувався цією миттю. Насолоджувався тим, що руки Ганнібала обіймають його, а не когось іншого. Розум прояснився. Розкидані частини Рендела Тіра вже не шокували. І обійми Лектера серед цього хаосу були правильними і доречними. Як і поцілунок Ґрема – нестримний, агресивний. Як і те, що Ганнібал дозволив, аби це сталося.

– Тепер ти розумієш, навіщо ти тут? – спитав Лектер у Вілла. Відчував майже ніжність, коли профайлер тягнувся за дотиками і чекав появу схвальної посмішки.

– Розумію, – Ґрем підняв голову Тіра й роззирнувся. Він майже належав Ганнібалу, майже прийняв його. Таким відвертим Лектер ще не був ніколи. Побачивши скелет одного з динозаврів, Вілл додав: – Варто все закінчити, поки не приїхала поліція. Не хочу, щоб нас спіймали.

Примітки

*Рядки з вірша Вільяма Блейка.