Спів китів

Небо із самого ранку затягнули важкі непроглядні хмари. Здавалося, вони заполонили весь небесний простір від обрію до обрію та не збиралися відступати. Наче суцільною пеленою, незворушною і загрозливою, висіли вони над численними вуличками, будинками й скверами.

Поодинокі перехожі поспішно снували туди-сюди, не хотіли потрапити під зливу, що могла от-от впасти на місто. Хтось вже тримав напоготові парасолю в руці, хтось піднімав комір плаща, ховаючись від вітру який раптовим поривом шугнув вулицею і заховався десь у шурхітливій кроні дерева. Листя тріпотіло, дзвеніло, ніби з усіх сил намагаючись втримати холодний вихор при собі. Але він вирвався з несильних обіймів дерева і рвонув далі, лякаючи голубів.

Набережна Сени самотньо нависала над сталево-сірою водою, сумуючи за людьми. Тремтливі брижі прокотилися дзеркальною поверхнею, ніби річці стало холодно й неприємно від пронизливого вітру. Вона покотила хвильки далі за течією, зачіпаючи невеликий корабель, пришвартований до берега.

Можливо, ріка хотіла згадати ті дні, коли слугувала шляхом для суден, але вона ніяк не могла зрушити самотній корабель. Мабуть, це тому, що він пустив тут коріння і став домом для невеличкої вільної сім’ї. Але не всі в цій сім’ї були вільними.

Лука вже кілька хвилин стояв на палубі, спершись руками на фальшборт. У своїй маленькій кімнаті-каюті він раптом відчув себе задушеним і ув’язненим, тому зірвався з ліжка, на якому намагався медитувати, і вискочив на свіже повітря. Вітерець наповнив груди і розкуйовдив чорне із блакитними кінчиками волосся. Хлопцеві не полегшало. Тільки місця стало більше для думок, які невпинним прибоєм затопили голову.

Він до болю в очах видивлявся в сірі хмари, чекав, коли вони поворухнуться. Коли вони покажуть, що час насправді не зупинився, що життя продовжується. Але хмари нависли густою, сірою масою думок і не збиралися нікуди пересуватися.

Хлопець добре знав, чому так почувається. Добре знав, що саме вибило його зі звичного ритму життя. Він жив собі розмірено, спокійно, наче в класичному мотиві, але раптом до нього ввірвалась вона. Гучна висока нота, чиста, як вода навесні, вона змінила мелодію його душі.

Він пам’ятав, як спокійно медитував тоді, коли почув краєчком свідомості переляканий писк і якусь метушню.

«Ма-Ма-Марінетт».

Тепер всі його почуття називалися саме так.

Страждання, біль, страх, кохання.

Хлопець тільки не встиг впіймати той момент, коли це сталося. Просто якось несподівано все усвідомив, коли грав на гітарі. Тоді наче струна обірвалась — його вразила очевидна думка. Він закохався до нестями. Закохався, ніби малий хлопчак. Він спочатку посміявся, наче з когось іншого, а потім второпав, що це саме він вгруз по самісінькі вуха. Це ж треба так.

Лука після цього усвідомлення довгими ночами лежав на горілиць на ліжку, роздивлявся стелю каюти і потопав у думках. Вірна подруга-гітара лежала поруч і мовчала. Не могла підібрати слів. Не міг і він. Хлопець тоді довго нікого не впускав до себе, намагався навести чистоту в душі й голові, але ще гірше заплутався. Кожного разу, коли заплющував очі та глибоко вдихав, темрява розвіювалась і з’являвся її сяйливий образ із синюватим волоссям і лазуровими очима, які зазирали у найглибші куточки свідомості.

Найгірше стало, коли він дізнався про її нерозділене кохання. Цілком випадково. Він почув розмову своєї сестри з подружками. І відтоді зовсім не зміг спати. Його синій образ доповнили ще й сині кола під очима, які з’явилися після численних ночей на палубі в компанії місяця, зірок, річки й гітари.

Спершу він думав, що все мине, забудеться. Але доля така вже нахаба, що коли почала, то обов’язково закінчить. От вона і почала його мучити. Марінетт приходила на їхній корабель дуже часто. Деколи вся дівчача компанія збиралась тут, деколи вони влаштовували невеликі репетиції. А деколи вона приходила до нього. Їхні творчі душі тягнулися одна до одної, і вони це відчували. Вона часто показувала йому свої ескізи, радилась, розпитувала, розповідала. Він грав мелодію її душі, радив, відповідав і слухав. Зціпивши зуби, мовчки слухав про хлопця з волоссям кольору золота і смарагдовими очима. Може, треба було вибілити волосся і купити зелені лінзи, не раз запитував себе хлопець. Але вчасно згадував, як вона мимоволі перебирала його блакитні прядки і заплітала косички. Ні, так йому краще.

Лука вдихнув. Прохолодне повітря увірвалося в легені і наче розбудило його. Він кліпнув і знову почав роздивлятися хмари. Накрапав дрібнесенький дощик. Він торкався волосся, шкіри, одягу. У повітрі повиснув солодкуватий запах.

Раптом хмари сколихнулися. Вона прийшла. Хлопець вловив шурхіт її несміливих кроків за спиною. Вдав, що не почув. Він боявся зараз дивитися на неї.

Дівчина підійшла до нього і стала поруч, стиснувши тендітними руками фальшборт. Він ковзнув поглядом по її пальцях. Уколів від гострої голки стало ще більше.

Дівчина порушила тишу першою:

— Про що ти думаєш? — її спокійний тихий голос потонув у шурхоті дощу, який за той час посилився.

Хлопець врешті повернув до неї обличчя, всією душею сподіваючись, що вона не зможе побачити в його погляді те, про що він думає. Напустив на лице свій звичайний преспокійний вираз і хрипко відповів:

— Думаю, що треба ховатися в каюту.

Вони разом заскочили в його кімнату, в його царство спокою, перекинуте її присутністю. Вони сіли на ліжку, Лука взяв у руки гітару. Він вже знав, що має зіграти. І йому від цього стало препаскудно. Хотілося добряче вдарити того, хто винен у тому, що в неї в очах океан невиплаканих сліз. Пальці торкнулися струн. Простір наповнила мелодія надривного крику нещасної птахи, яку зачинили у золотій клітці дружби. Довгу хвилину, скільки міг, він не випускав гітару з рук. А тоді обірвав мелодію. Коли нота здригнулась від німого плачу.

Лука відклав інструмент і несміливо, повільно обійняв дівчину. Вона притулилась до нього.

— Я сказала йому…

Він люто зціпив зуби і тільки міцніше обійняв її.

— Він відмовив.

Марінетт вибухнула плачем. Океан вийшов з берегів. Вона вчепилась тонкими зраненими пальцями у його плечі і здригалась від болю в серці. Хлопець відсторонив її від себе, щоби поглянути їй у вічі.

— Послухай мене. Завжди я тебе слухаю, а тепер ти послухай мене. Ніколи більше не плач через нього і не думай про нього. Він втратив найкращий подарунок, який тільки могла дати йому доля. Втратив назавжди. Але це лише його проблема. Ти не повинна звинувачувати себе. Ти занадто ідеальна для нього. Він не заслуговує на тебе.

Вона хотіла щось сказати, але він продовжив:

—  Марінетт. Ти — найкраще, що тільки могло статися в моєму житті. Ти — музика, яка назавжди засіла в моїй голові. Ти — пісня, слова якої викарбувані в моїй пам’яті. Ти — нота, без якої не може існувати мелодія мого серця.

Вона широко розплющила почервонілі від сліз очі. Зіниці розширилися від напівтемряви й захопили блакить її очей. Лука не міг відвести від неї погляду. Дівчина зашарілась і опустила очі.

—  Не кажи так. Моє серце так гупає, що може заглушити навіть спів китів.
—  Гупання твого серця набагато красивіше за спів китів.

~~~

Минув дощовий місяць. Тепер срібляста вода Сени ніжилась під промінням сонця. Пташки на кожному дереві влаштовували концерт. І його з радістю слухали двоє молодих людей із незвичайно синім волоссям, які сиділи на лавочці в парку. Вони були щасливі.