Спроба №2

Кожен із нас має свій шлях. І кожен із нас має своє випробування, і вибір, який ми зробимо під час цього випробування, змінить нас. Коли твій шлях перетинається з іншою людиною, ти стаєш обережнішим. Боїшся зробити боляче, боїшся втратити контроль. Ви стаєте залежними один від одного, пов’язані спільними поглядами, спільною історією. Але куди міцніше людей поєднують спільні муки. Спільні рани. Спільні страхи. Але чи всі готові пройти цей шлях разом із кимось? Чи готовий ТИ відкрити свою душу іншій людині?

***

Час летів дуже швидко. Був початок лютого, практика Мінхо добігала кінця. Наближалися канікули, і хлопець не втрачав надії провести їх із користю. Джисон продовжував своє лікування, йому вже майже вдалося подолати страх засинання вночі і вже більше місяця він намагався засинати приблизно в один і той самий час. Саме об 11 годині вечора Мінхо відправляє йому голосове повідомлення, де співає колискову. Це перетворилося на приємну традицію і, коли Джисон залишається один у гуртожитку, він засинає саме завдяки цьому. Ніякі ліки, ніяка аромотерапія не дали такого результату як колискова від Мінхо. Колискова, наповнена щирістю, турботою та переживаннями. Як багато насправді приховано в ній, як багато Джисон ще не знає про Мінхо.

В університеті Джисона канікули розпочалися раніше, тож у хлопця з’явилося більше часу на музику. Він почав писати перші пісні, без будь-якого глибокого сенсу, просто для практики, але в душі йому хотілося написати щось справжнє, поділитися своїми переживаннями і знайти відгук. Мінхо знав про його плани, тому як міг підбадьорював, називаючи себе першим слухачем.

Коли в Мінхо почалися канікули, він запропонував Джисонові переїхати до нього. Чан знову поїхав до батьків у Австралію, а залишатися наодинці так довго Хо не любив. Хан погодився майже відразу, домовившись у цей час жити у кімнаті Чана. Він не хотів турбувати Мінхо, а особливо дати йому зрозуміти, що він досі має проблеми одну проблему – галюцинації. Самолікування не приносило йому користі, скоріше навпаки, через місяць прийняття таблеток він відчув себе залежним від них. Самонавіювання надто небезпечна штука за такої проблеми, проте Джисон не поспішав щось змінювати. Він вважав цю проблему менш обтяжливою, ніж неспроможність спати, тому просто залишив усе як є, адже “час покаже” — як стверджує один із головних девізів у його житті.

Загальний побут ще міцніше об’єднав хлопців, вони легко уживалися разом, часто влаштовували кіномарафони, ходили разом за покупками. Мінхо вчив Хана готувати, оскільки доросле життя справді вимагає володіння таким навиком, а у молодшого з цим були чималі проблеми.

— Сьогодні я навчу готувати тебе кімпаб. Колись ти зможеш приготувати це для своєї дівчини і остаточно підкориш її серце. Це я тобі гарантую. — Мінхо зав’язував фартух собі і Хану, відчуваючи добре проведений вечір за спільною справою.

— Ти, я бачу, фахівець із романтичних справ. Тоді звертатимуся до тебе за порадою.

— Не переоцінюй мої можливості, просто мої батьки гарний приклад правильних стосунків. Батько часто готує мамі, влаштовуючи романтичні вечері. А я просто спостерігаю за цим.

— А сам?

— Що сам? — Мінхо не зводячи очей, перемивав рис для майбутньої страви.

— Ну, ти сам влаштовував романтичну вечерю для когось?

— Та ні. Усі мої стосунки закінчувалися до настання такого “близького” моменту.

— Ага, саме тому ми зараз з тобою готуємо вечерю, – Джисон не приховував своєї єхидної посмішки, від якої Мінхо відчув збентеження. Він не звик до таких натяків. Джисону подобалося іноді злити Мінхо, подобалося спостерігати за його реакцією: як він закочує очі, морщить ніс і підтискає губи. Він ніколи не кричав на Хана, любив вирішувати все словами, але іноді міг показати свою силу, сильно стискаючи молодшого або заламуючи його руки. Що вже вдієш, подобалося йому це шалено.

— Що ти хочеш цим сказати? Я просто вчу тебе готувати, ти маєш бути вдячний.

— Ні, все, ми готуємо романтичну вечерю. — Хан не вгамовувався, ніби перевіряючи реакцію Мінхо. — Я зараз запалю свічки!

— Хан Джисон!

— М-м?

— Перестань мене бентежити! Інакше залишишся без вечері.

— Ти ж звик бентежити інших? А тепер це робитиму я — бентежитиму тебе.

Мінхо раптово підлетів до Хана, міцно стягнувши фартух на талії молодшого. Його талія і так була надто вузькою, від чого його фігура нагадувала пісочний годинник, а зараз тим більше. З відкритим ротом Джисон перелякано дивився у очі старшого, шкодуючи про свої попередні слова. А можливо й ні? Мінхо так близько, його погляд сердитий, але насправді він так само заворожено дивився на Хана. В очах було приховано так багато, але Джисон не встиг все прочитати. Обидва зніяковівші, вони не змогли довго витримати погляди один одного.

— Ай! Мінхо…

— Ось тобі й ай. Нарізай моркву.

Час за готуванням пролетів непомітно, і вони вже сиділи за столом, оцінюючи отриманий результат.

— Вийшло дуже смачно. Я й не чекав, — від задоволення Джісон заплющив очі, а його щоки збільшилися вдвічі.

— По тобі видно. Ось як знищуєш всю їжу, мені залиш хоч трохи, — старший влаштував жартівливий бій паличками за останній рол. Зі сторони вони виглядали як малі діти, які не можуть поділити між собою єдину іграшку. Вдосталь наївшись і розслабившись, Хан вирішив підняти тему, яку раніше жодного разу не обговорював з Мінхо.

– Мінхо, а можна питання? — Така підхід до питання завжди насторожув Хо, він знав, що молодший є вкрай непередбачуваною особистістю і його питання завжди можуть бути або надто несподіваними, або складними.

— Запитуй одразу, а то я починаю надумувати щось не те.

— Добре… Мінхо, а ти колись закохувався?

Незручна пауза, зосереджений погляд Джисона і здивований вираз обличчя Мінхо.

— До чого це питання?

Це було не нове питання, Мінхо вже чув його раніше. Він завжди привертав до себе багато уваги як у школі, так і в університеті. Навіть на практиці багато молодих медсестер не втрачали можливості пофліртувати з ним. Цікаво те, що сам Мінхо ніколи першим не починав розмови, не намагався бути в центрі уваги або бігати за кимось. Просто так вийшло, що його холодний образ, великі й виразні очі, і досить непогана спортивна фігура, яка з’явилася завдяки танцям, не залишали байдужими безліч дівчат і навіть хлопців.

— Ну, у мене була симпатія до двох людей, але я не думаю, що це була закоханість, а тим паче кохання. А що?

— Та просто цікаво. Тобто ти зустрічався із цими дівчатами?

— З однією дівчиною.

— А з другою? Ти не зізнався?

— Другий, то був хлопець. Ми не зустрічалися, лише раз поцілувалися. — Джисон не очікував почути таку відвертість від Мінхо, що йому можуть подобається хлопці. Його мама часто говорила, що ми, люди, не вибираємо, в кого закохуватися. Тому для нього це не було дивним, просто він не звик чути від інших людей такі особисті речі без збентеження. Коли він навчався у школі, його однокласник побив його за те, що Хан зізнався йому у своїй симпатії. Він запам’ятав це надовго, і потім закривався від інших людей, щоб не наступити на ті самі граблі. А тепер перед ним сидить Мінхо і абсолютно спокійно говорить про свої почуття до людини своєї статі. С П О К І Й Н О. Шок.

— Тобі не важлива стать людини?

— Ні. Мені все одно до кого відчувати симпатію чи в кого закохуватися. Я просто хочу почувати себе комфортно з людиною, а хлопець це чи дівчина — немає значення. А як щодо тебе? Давай вже й ти поділися подробицями.

— Немає чим ділитися. Коли у 7 класі я зізнався у симпатії своєму однокласнику, то він мене побив. Сказав не підходити до нього і навіть не думати про нього. «Залиш свої брудні думки, Хан Джисон. Інакше ти труп», – ось щось подібне він мені сказав. Після цього я не думав про стосунки, забороняв собі закохуватися в когось, а тим більше ділитися своїми почуттями. Саме тому зараз, в 19 років, я взагалі не знаю, що таке стосунки. Цей етап мене оминув. Якось так.

Мінхо дивився на Джисона уважно, боячись впустити щось важливе в його розповіді. Він не міг повірити, що такий хлопець як Хан Джисон міг мати подібну проблему. Мінхо міг упевнено сказати, що Джисон дуже гарний. А ще розумний, добрий та турботливий. Так, у житті він відчув багато горя, але це не означає, що він не міг бути у стосунках. Він бачив як боляче Сонні говорити про це, його посмішка зникла відразу ж, як він почав ділитися подробицями зі свого шкільного життя. Страх завжди робить людину нещасною, а страх ділитися почуттями позбавляє людину однією з радостей життя. Мінхо сердився, але не на Джисона, а на того однокласника-кретина, який розбив серце юного хлопця, заборонивши йому бути щирим, бути собою. Подібна травма завжди залишає слід, і хоч Хан спробував якось склеїти своє серце, але цього було недостатньо для щасливого життя, наповненого різними почуттями та емоціями.

– А зараз?

– Що зараз”?

— Чи хотів би ти закохатися, не боячись осуду?

– Мабуть, так. Останнім часом все частіше про це думаю, але я не готовий взяти на себе відповідальність, – він закусив губу і на хвилину замислився. — Я досі хворий, досі страждаю від душевного болю, а скидати на іншу людину тягар своїх проблем занадто… егоїстично.

— Знаєш, Джисон… кохання — мотиватор набагато серйозніший. Навіть хворіти приємно, коли знаєш, що є людина, яка чекає твого одужання, як свята. Кохання та щирі стосунки справді творять дива, головне впустити ці дива у своє життя. — Джисон уважно слухав Мінхо, боячись хоч щось пропустити. Він любив слухати його, адже той міг знайти потрібні слова. — Насправді і я почав замислюватися над тим, щоб дозволити собі полюбити когось. Вперше. Найбільше я хочу прийти до коханої людини і лягти поряд. І знати, що ми маємо своє “завтра”. Але найголовніше – це почати дивитись далі своїх проблем та переживань, можливо, щастя дійсно десь поруч.

— Після таких слів мені доведеться багато про що подумати. Я думаю тобі також, Мінхо.

Відверта розмова закінчилася, але обидва розуміли, що вони знову повернуться до цієї теми. Прибираючи посуд зі столу, Мінхо запитав:

– Сонні, ти ж завтра вільний? Субота як-не-як.

— Я не маю планів, тому так, вільний.

— Чудово, тоді маю пропозицію. Повболіваєш за мене на завтрашньому змаганні?

— Тобто я вперше побачу, як ти танцюєш? Заманливо… Звичайно, я прийду!

— Хіба я не танцював при тобі?

— Ні-і, ти постійно відкладав, чи був не в настрої, чи п’яний, чи…

— Так, годі, — різко зупинив його Мінхо. — Ну, тоді ти точно маєш бути там. 12:00, студія “Hall”. На вході скажеш, що від мене. – Він радісно обійняв Джисона і побіг у свою кімнату, готуватися до завтрашнього дня.

Цієї ночі обом не спалося. Сотня думок, з якими важко розібратися, сотня бажань, які хотілося б втілити в реальність. Але найголовніше було те, що хлопці думали одне про одного. Вони ще не до кінця усвідомили, що вони справді відчувають, але достеменно знали, що з цим варто щось робити. Два почуття – надія та невпевненість, заволоділи їхніми думками.

Найбільш гостро реагував на подібні думки Хан, він звик обмежувати себе, не дозволяючи заходити далі. Але зараз щось усередині нього змінилося, ніби хтось зміг підібрати код до сейфа, де було його серце, вкрите багаторічним шаром пилу. І, чесно кажучи, він був не проти того, що цим кимось був саме Мінхо. Джисон прокручував слова старшого про його бажання закохатися, і ближче до ранку він зрозумів, що йому подобається Мінхо. Дуже подобається. Хлопець розглядав сотню варіантів того, як розвиватимуться події, як він поводитиметься поруч із Мінхо вже завтра. На думку нічого не спадало, він не звик планувати, завжди намагався жити одним днем. Але ця ситуація надто вплинула на його сприйняття світу. Тепер світ зациклився на Мінхо. А як щодо самого Мінхо?

***

Суботній ранок. Хану все ж таки вдалося трохи поспати, адже всі ці думки занадто втомили його. Він прокинувся о 9-й, коли Мінхо вдома вже не було. Старший був на ногах з 7-ї ранку, спати довго не хотілося, аж надто сильне було хвилювання, тому він поїхав раніше, щоб краще підготуватися до особливого дня. Важливим було змагання, адже за успішного виступу його візьмуть до складу відомої команди Тегу. А такий шанс він упустити не може.

Джисон також розглядав цей день як особливий: він уперше побачить, як танцює Мінхо, вперше вболіватиме за когось на змаганні, і вдруге у житті скаже про свої почуття. Так, він наважився. Хан зрозумів, що Мінхо справді став для нього дуже цінним, ще з першого дня знайомства він зацікавив його, і кожного наступного дня відкривав для себе: такого відвертого, щирого, закоханого в улюблену справу, готового завжди допомогти. Такої людини Джисонові не вистачало вже давно.

У голові він прокручував слова Мінхо: «Головне впустити дива у своє життя». Це диво лякало його, він боявся знову показати себе дурнем, боявся знову почути осуд, але найбільше боявся втратити Мінхо. Чи можлива дружба після такого признання? Сьогодні він це перевірить.

До студії він приїхав заздалегідь, хотів побачити Мінхо до початку виступу, сказати слова підтримки та побачити хоч натяк на шанс у його очах. Зібралося вже багато людей, деякі з плакатами, саме тому Джисонові спочатку було важко розглянути Мінхо у натовпі. Лише за кілька хвилин біля сцени він побачив його силует. Оточений ще кількома танцюристами, він вирізнявся серед них своєю посмішкою та яскравими кедами, які він придбав якраз задля цього дня. Хвилину роздумуючи, Сонні все ж таки вирішив підійти до нього і привітатися.

– Хей, Лі Мінхо.

– Ей, привіт. Я хвилювався, що ти не прийдеш,— старший обійняв молодшого і трохи розкуйовдив його волосся,— готовий побачити мій виступ?

— Ще питаєш, звичайно. Вірю, що в тебе все вийде.

– Дякую, Сонні. Я радий, що сьогодні ти прийшов підтримати мене, адже батьки не змогли, а Чан не в Кореї. На тобі величезна відповідальність.

— Намагатимуся не зірвати голос.

– О ні. Тобі ще співати треба, я чекаю на момент, коли почую як ти співаєш.

— Зовсім скоро почуєш.

– Добре, Сонні. Мені треба йти розминатися, невдовзі починаємо.

– Удачі, Мінхо. — Старший щиро посміхнувся, помахавши рукою і пішов за сцену. Хан почав шукати вільне місце.

Мінхо виступав третім. Перші два танцюристи були суперталановитими, було видно, що свої танці вони комусь присвячували: чи то кохана людина, чи то батьки, чи друзі. Джисон із захопленням спостерігав, як багато можуть розповісти рухи тіла, здавалося, що набагато краще і більше за слова. Нарешті прийшла черга Мінхо: він змінив свій костюм, одягнувши білу сорочку з підгорнутими рукавами і темні джинси, на ногах ті самі яскраві кеди; на обличчі виднівся легкий макіяж, що підкреслював очі. На сцені він виглядав як риба у воді, не було навіть помітно, що він переживає. Очима він когось шукав, а потім Хан зрозумів, що цей хтось це саме він.

Зазвучала знайома пісня Young Dumb & Broke Khalid. Мелодія була досить ритмічна, але рухи Мінхо плавні та витончені. Його обличчя виражало задоволення, він насолоджувався цим моментом на сцені, передчуваючи, що ось-ось і здійснить одну зі своїх мрій. Хан не знав, чи це так збіглося, чи було сплановано, але коли зазвучали ці рядки, Мінхо не зводив з нього погляду, ніби намагаючись щось сказати.

«Коли ми маємо життя, щоб жити
Так, ми просто молоді, дурні та зламані,
Але у нас все ще є кохання.
Я хочу бути людиною, яку ти полюбиш.

– Він неймовірний, – тихо прошепотів Хан, не відводячи свого погляду від Мінхо. Танець закінчився, зал вибухнув оплесками, але він уже не чув їх. У голові єдина думка: «Він хотів мені щось сказати цим танцем? Чи я просто придумав надто прекрасний сценарій, який хотів би бачити в реальності?»

Мінхо ж не міг вийти в зал до оголошення результатів, але як сильно хотілося. Він справді станцював для Джисона, і тепер він прагне поговорити з ним. Мінхо мало чув, що говорив ведучий, проте оголошення результатів пропустити все ж таки не зміг, занадто довго він чекав цього моменту.

— Журі шляхом відкритого голосування обрала трьох танцюристів, які приєднаються до команди. Що ж, вітаємо, … Лі Мінхо, …! — Його обрали, він у складі. «Я так сильно цього хотів, але чому я не почуваюся щасливим? Начебто цього недостатньо, ніби мені варто зробити ще один важливий крок.”

І цей крок він зробить. Крок до щастя.

– Джисон, ось ти де! Усі почали розходитися, і я переживав, що ти вже пішов.

— Хіба ж я міг піти і не попередити? І до речі, я тебе вітаю, ти такий молодець. Твій танець… він був неймовірний. І буду об’єктивним — найкращий за сьогоднішній день.

– Дякую, твоя похвала для мене дуже цінна, – вони обійнялися, і Мінхо продовжив, – я хотів би запросити тебе прогулятися. Сьогодні вже тепліше, у парку ще й ярмарок розклали. Як тобі ідея?

– Я тільки за.

Дорогою до парку вони більше нагадували тих Мінхо та Джисона, які разом йшли до метро ще у грудні. Кожен у своїх думках, збентежені посмішки, короткі запитання та такі ж відповіді. Вони взяли какао і сіли на віддалену лавку, подалі від ярмарку. Тут було тихо і затишно — найкращий варіант для такої важливої розмови. Перший зібрався з думками саме Джисон, він дуже сильно хвилювався, йому не хотілося затягувати, моментами плутав слова, не роблячи пауз, але як сильно він чекав цього. І ось цей момент настав. Він поруч із Мінхо і зараз він йому зізнається.

— Мінхо, я хочу сказати тобі щось дуже важливе, тож прошу, щоб ти мене не перебивав. Мені незвично говорити таке, тому це буде невміло і трохи безглуздо, але хочу, щоб ти мене почув. — Джисон смикав край куртки, не зводячи свого погляду на Мінхо.

— Добре.

— Лі Мінхо, я дуже щасливий, що зустрів тебе того дня в лікарні, я щасливий, що тебе відправили саме до мене. Ти мене врятував. Я знаю, для лікарів це звичайна справа, але ти справді врятував мене. Як лікар, як друг і як… Мінхо, моє життя розділилося на до і після, і я не хочу більше жити минулим, я хочу будувати своє майбутнє… будувати його з тобою. — Тільки зараз він глянув у вічі Мінхо, шукаючи там підтримку та розуміння. — Світ такий величезний, все вирує і змінюється. А люди заплющують очі і втрачають момент. Момент, який може змінити все. А я не хочу прогаяти цей момент. Мінхо, я закохався. Закохався у тебе. Знаю, що це несподівано, і я чекатиму на будь-яку твою відповідь, але я хочу знати, чи є в мене шанс?

Мовчання. Мінхо відвів свій погляд і важко зітхнув, ніби щойно тяжкий тягар покинув його. “Джисон, мій Джисон-і…”

— Мінхо, прошу тебе, не мовчи…

— Так.

— Що “так”?

— Так, я закоханий у тебе. Моя провина, що ти цього не знав. І не відчув раніше.

— Ти… Ти серйозно зараз? — Хан стримував в очах солоні сльози, боячись цим налякати Мінхо. Він, звичайно, вірив у краще, але щоб настільки… «Я закоханий у тебе», — він повторив цю фразу вже кілька разів у своїй голові. “Це правда? Це не сон?”

— Сонні, ми з тобою пройшли цей непростий шлях разом і разом зрозуміли, що ми готові до нового етапу. Я хочу бути з тобою. Чесно. Хочу обіймати тебе ще міцніше, цілувати, поки ніхто не бачить, годувати смачною їжею, бо ти маєш набрати вагу, співати колискову щоночі, танцювати для тебе… Слухати твої пісні… Я справді закохався в тебе, Хан Джисон.

— Мінхо, я… Я такий щасливий. Ти робиш мене щасливим. — Єдина мінлива сльоза покотилася його щокою, яку швидко спіймав своєю гарячою долонею Хо.

— Джисон, настав час попрощатися зі старою, несвідомою стороною себе. Тобі вже ніхто не зробить боляче, ти заслуговуєш на любов і щастя. Просто будь зі мною.

— Я буду.

Мінхо перебрав ініціативу до своїх рук і поцілував Хана. Він боявся налякати його, тому цілував обережно. Хан танув в обіймах, був податливий, всі страхи та сумніви залишили його, коли він відчув молочний смак на губах Мінхо. Його Мінхо. Джисон почав несміливо цілувати у відповідь губи, ніс, щоки, чоло, підборіддя. Тепер цей хлопець його найбільша цінність і він буде берегти його.

— Я тебе ніколи не відпущу.

Ніжний поцілунок із присмаком молока став першим у житті Джисона. І найприємнішим у житті Мінхо.