Справи любовні, справи жертовні

ОПИС: Дарця у дитинстві марила казками та магією, мріяла зустріти ельфів і потрапити у фентезі-світ. Та ось вона виросла і замість здійснення мрій отримала тривожність та розчарування у житті. А зверху ще й війну в країні, ріст цін, втрату роботи та купу інших дорослих “радощів”. Все змінюється, коли однієї ночі Дарця дізнається, що інший світ не лише існує (і не один!), але й у нього можна потрапити. Та шляху назад не буде. Що ж вона обере: звичне життя з коханою дівчиною чи здійснення дитячої мрії?
Єдине, що Дарця знає точно: будь-який вибір розіб’є її серце.

Вона стояла — невисока, повнувата, з позолоченими ріжками. З магією, яка огорнула тіло Кварцита вогняним шнуром. Жінка ворухнула рукою — пути затягнулися сильніше. Час завмер, наче у гімняному фільмі.
На мій крик прибігли Аріна з тракою, але незнайомка спинила їх рвучким рухом. Меч у руках Х’яри тремтів — він все ж був надто великий для неї. Я стискала у руці слизький холодний камінь, в Аріниних руках була палиця. Що ми могли проти магії? Клятої магії, про яку я все життя мріяла…
Дурепа.
— Мені потрібна ти, дитино. Ходи зі мною, і я відпущу твого брата, — сказала незнайомка. Її темний широкий рот рухався інакше, хрипкий голос говорив чужацькі слова, та я розуміла усе. І тут магія!
— Х’яра, йор! — крикнув Кварцит, але трака тільки похитала головою. Ми з Аріною стояли з обох боків і взагалі не рухалися.
Ох, десятирічна я була б дуже розчарована, але доросла я хотіла вижити будь-якою ціною. «Хай забере Х’яру і піде, — благала частина мене без натяку на моральність. — Від клятої траки і так одні біди». Але обличчя чужинки було добродушним і насмішивим — від такої чекай лиха. Вона схопить Х’яру, а потім прикінчить нас своїм вогняним батогом. Чи ще чого гірше.
— Молкард послав яллаку, дракканове гімно на її голову, — процідила Х’яра крізь зуби. Вона лаялась, коли їй було лячно, і мені від того ставало ще страшніше. — Нам кінець.
Яллаки. Раса, яка, зі слів Кварцита, прижилася у цьому світі найкраще. Вони єдині могли вивчати магію — їм не потрібні були вроджені здібності. Жили довго, хворіли рідко. Я намагалася згадати хоч один яллаковий недолік, та не могла. Вони, здається, не захопили цей світ лише через свою спокійну, миролюбну вдачу.
Та ця яллака миролюбною не здавалася. Як і спокійною. Її рухи були рвучкими, посмішка — широкою і зубатою.
— Скажи своїй сестрі бути чемною, — яллака провела вузькою долонею по обличчю Кварцита. Там, де торкались її пальці, тракова шкіра диміла. — І я відпущу тебе.
Кварцит зашипів крізь зуби, та не сказав ні слова.
Яллака повернулася боком — з-під її червоного оксамитового плаща визирав тонкий хвіст з акуратною китичкою. Босі пухнасті ноги, здавалося, не приминали ні квітів, ні землі. «Їй би на лютні грати, а не бути злющою відьмою», — подумала я. Хоча й сама б обрала другий варіант. Яллака, наче почувши мої думки, повернула кучеряву рогату голову.
— Ви, земні діти, теж можете йти, — вишкірила дрібні зуби: — Молкард казав і вас привести, але я не нянька.
Молкард. Ну звісно. Ми втратили пильність. Йшли надто повільно, розмовляли надто голосно. Безмозкі герої, яких вбивають на перших хвилинах фільму.
Я не знала, як це пережити — в усіх сенсах цього слова. Відсутність сну, бо «якщо заснеш, щось схопить тебе і посадить назад у смердючу темну клітку»; страх води, різких рухів, гучних голосів… Мій список фобій пристойно так поповнився через недавню оказію з проклятущим альвом. І не менш проклятущими траками. А тут ще й ця жіночка у блискучому жилеті… Цікаво, чи є у цьому світі психотерапевти.
— Ходімо, дитино, — голос яллаки лився, наче мед. Я ненавиділа мед, до речі. — Не створюй мені зайвих проблем. Ти порушила угоду, — її кругле обличчя скривилося від відрази, — коли втекла. Виконай волю Молкарда, і ніхто не постраждає.
— О, так ти нічого не знаєш, — трака випльовувала кожне слово, наче отруту. Її губи теж ворушилися інакше — можливо, яллака наклала закляття не на себе, а на це місце. — Проклятий альв і тобі на вуха навішав, так? Портал у Альвенгарді, в самому серці захоплених гроками земель… Ага, вже.
Яллака завмерла. Її погляд вп’явся у Х’яру — здивований, нажаханий, наче вона зрозуміла щось важливе. Щось, що Х’яра досі приховувала від нас. Я вкотре подумала, що її історія не трималась купи. Невже у цьому світі всі такі непідкупні, що Молкарду легше викрасти траку і катувати її брата, ніж найняти когось на цю дурнувату роботу?
«Пора припинити захищати цю дурепу і тікати звідси подалі», — рекомендував внутрішній голос, та я стискала в руці слизький камінь і відчайдушно намагалась не обісцяти ноги від страху. Стояла на місці, наче мій героїзм щось змінить.
— Молкард хоче набагато більшого, ніж ти знаєш. Тому я кістьми ляжу, та не повернуся… туди.
Трака перевела погляд на брата. Кварцит ледь помітно кивнув, його губи ворухнулися. Можливо, він казав Х’ярі, що любить її, можливо — благав тікати. Я відчула, як збоку напружилося тіло Х’яри. «Вона втече, — майнуло в голові. — Сиділа біля Кварцита більше місяця у в’язниці, а тепер готова втекти. Що ж трапилося, поки я відлежувалась у карцері?»
Все сталося швидко. Х’яра чкурнула до води, яллака стиснула руку в кулак, Кварцит закричав. Я навіть моргнути не встигла. Та ось час пішов далі, а Кварцит все кричав. В повітрі смерділо озоном і паленою плоттю.
Я й сама не зрозуміла, коли побігла до Кварцита — погляд був прикутий до вогняних рук яллаки, а ноги несли вперед. Навряд я знала, що роблю, та ось моє тіло врізалося в тіло чужинки, ось ми повалились на землю.
Яллака вивернулась піді мною, почала дригати ногами. Я стискала її зап’ястя сильно-сильно, та все ж недостатньо.
— Не втручайся, людська дитино, — її голос шипів, наче розпечене масло на сковорідці. — Я не хочу ще й на тебе зусилля витрачати.
Це привело мене трохи до тями. Я усвідомила, що роблю. Рятую Кварцита. Даю шанс Х’ярі втекти. Можливо, дуже дурнувато вмираю.
Яллака смикнулась всім тілом і скинула мене з себе; тепер вже її руки стискали мої, очі недобро мружились. Я відчувала, як тепліють її пальці, як вирує вогонь під гладкою темною шкірою. Пам’ятала, як волав Кварцит і навіть думати не хотіла, як буду волати я. Ще голосніше, напевно.
Губи яллаки ворухнулись — з її рота пахло травою і кров’ю. Я відчула, що падаю, хоча й так лежала на землі. Провалююсь крізь шари ґрунту прямісінько в пекло, а там… там чомусь незручно і вогко. Холодно. І чиїсь руки тягнуть мене у пітьму, а очі… такі блискучі, крижані, зовсім не схожі на очі чужинки… вони шукають мене у тисячах безоднь, зазирають в моє серце, щоб віднайти там… щоб віднайти…
— Отямся, Дарцю! — почувся голос диявола, чомусь такий схожий на Кварцитовий. — Відкрий очі!
Я не знала, як пояснити йому — вони й так відкриті, але я не бачу нічого. Земля тримала мене, наче апатія в осінньо-зимовий період.
— Дарця, блять, вставай! — верескнула Аріна десь поруч. Опісля почулись звуки боротьби. Вона ж не…
Я підхопилась на ноги, потерла очі — все плило, та я вже бачила обриси тіл та плями сонячного світла між деревами. Арінин голос волав такі прокляття, що мені й не снилися. В повітрі смерділо паленим одягом і димом.
— Що відбувається? Кварцит?.. — я схопила його за руку, і це остаточно привело мене до тями.
Аріна у обпалених штанах розмахувала палицею перед яллакою, наче це меч якийсь, та незнайомка з легкістю уникала ударів. Магія поволі збиралась на кінчиках її пальців — полум’яна та іскриста. Вона ж зараз підзарядиться, як клята батарейка, а потім вдарить! Я смикнулась вперед, та Кварцит втримав мене на місці.
— Ми швидко рухаємось до смерті, — розсміявся він. Істерика у найгірших ситуаціях — це я розумію, це по-нашому. — Та я не люблю, коли через мене вмирають.
Його закривавлене тіло рухалось швидко, гострозуба посмішка не сходила з припаленого обличчя, та очі були повними чашами страху. Він не хотів вмирати, та не знав, що ще може зробити.
Кварцит розігнався і кинувся на яллаку.
— Біжіть! Допоможіть Х’ярі! — крикнув він. Трак повалив незнайомку на землю і притиснув своїм тілом. Тріскотіння магії стихло.
Яллака з легкістю скинула його з себе і повільно піднялась. Здається, удар не завдав їй шкоди, а лише розізлив. Та творити чари вона не поспішала. Замість цього жінка дістала з-за пояса маленький серп — його лезо було чорним та щербатим, наче зброєю часто користувалися. Невже вона вміє і це?
Кварцит не встиг навіть на ноги встати. Або не зміг. «Будь розумною і тікай! — кричало в голові. — Не обов’язково усім тут вмирати». Але щось дурнувате, вирощене на книгах і фільмах, переконувало, що разом ми переможемо яллаку. От тільки б хто придумав, як…
Яллака метнула крихітний вогняний згусток — Кварцит відкотився. Але другий поцілив у його ранений живіт. Мені здалося, я чую, як шипить палена плоть, хоча це було неможливо — Кварцит кричав так, що птахи зірвалися з дерев і полетіли геть. Здається, ми з Аріною теж кричали. Задкували до води, але не могли відвести погляд від Кварцита.
Він, ледь живий, намагався піднятися. Чорна кров блищала на білих зубах.
Я знала, що ніколи не пожертвую заради когось життям. Не буду ризикувати своєю безпекою задля інших, не провокуватиму ворога. Знала. Але робила інакше. Я підняла з берега камінь і метнула в яллаку, та в моїх руках не було сили.
— Гей, сука ти рогата, лиши його в спокої! — закричала фальцетом, та яллака навіть не обернулась. Кварцитові очі мить дивились на мене, але вогонь у них майже згас. Я кинулась вперед, хоча й розуміла — надто пізно: серп яллаки зблиснув, наче молодий місяць і опустився вниз, на Кварцита. Трак смикнувся вбік, та не надто спритно. «Він не встигне відхилитися, — майнуло в голові, — я не встигну її відпихнути». А потім хтось заревів.

— Суяр! Ріок! — голос розносився лісом, немов якесь громове закляття. Шум ріки, гул наших сердець і гарячкове дихання — все зблідло, наче дим.
Яллака різко обернулась на звук, серп дряпнув кору дерева замість Кварцитового плеча. Трак відповз подалі, ми з Аріною підхопили його і стрімголов кинулися до ріки — що б не ховалося у заростях, воно велетенське і люте. І, можливо, теж полює на нас. Але «кинулися» — надто гучне слово. Кварцит ледве міг йти, в мене голова й досі крутилась, а Аріна шкутильгала — здається, яллака добряче припалила їй ногу. Я була надто наляканою, щоб відчути всю важкість провини, що лягла на мої плечі, тому просто намагалася йти.
Та все ж, коли щось вибралося із кущів, ми обернулися. Кварцит вчепився пазурами в мою руку, наче привида побачив.
— Драккан коха! — скрикнув. Сподіваюся, це була якась лайка, бо між деревами стояв лот — Шакшук, здається — і розкручував у повітрі сокиру десь з мене зростом.
Лот кинувся на яллаку, і я зрозуміла ще одну неприємну істину цього світу: не яллака була непереможною — це ми були зовсім нездалими. Велетенська сокира лота рухалась у повітрі, наче блискучий кіготь. Шнурки на одязі хльоскали вітер — кожен закінчувався гострим шипом, який раз у раз намагався дістати противницю. Яллака, невисока та незграбна (тільки на перший погляд), вертіла пальцями швидко-швидко — наче колібрі махає крилами. Вогонь немов викочувався із її шкіри та збирався у сяйливі кулі.
Зараз був ідеальний час для втечі, але ми усі прикіпіли до землі та дивилися. Зблідлий від болю Кварцит привалився до найближчого каменю; припалена рана на його тілі стікала чимось білим, змішаним з кров’ю.
— Валимо звідси! — нарешті крикнула Аріна, і ми побігли — думка-то була слушною. Що б там не відбувалося — плювати. Не наше діло.

Х’яра чекала на нас трохи вище по течії. Мені досі в голові не вкладалося, що вона кинула Кварцита, а ми — ні. Але ви не подумайте: претензії в мене були тільки до себе. Ще до Аріни, може, бо не бережеться. Якби не лот, ми троє були б мертві — я не плекала надій, що яллака не наздогнала б нас з допомогою магії.
Та і зараз надій було мало. Кварциту ставало гірше з кожним подихом, і дуже швидко ми з легкого бігу перейшли на неспішний крок, а потім і зовсім зупинилися.
— Іди, — сказала я Х’ярі. Незрозуміла злість стискала моє горло. — Тікай, а ми залишимося з ним!
Але Х’яра тільки похитала головою — такий звичний для людей жест виглядав дивно. Насмішкувато.
Трака пішла геть, але майже одразу повернулася з пучком якоїсь трави. Вона прожувала її і сплюнула Кварцитові на опіки, потім запропонувала зробити те ж Аріні. У моїй поясній сумочці було трохи таблеток, але нічого, щоб зупинити кровотечу. Витягти людину з потойбіччя. Навіть якщо потойбіччя не існувало, а трак людиною не був.
Ми сиділи у високих заростях, схожих на комиші, тільки світло-зелені з жовтими крапинками. Неподалік шуміла ріка; полуденне сонце повільно сушило на нас одяг. Варіантів у нас було не багато: кинути Кварцита і бігти далі або лишитися і чекати. Тільки чекати чого?
Яллака зробила йому послугу — припалила рану на животі, і кров з неї більше не йшла. Але Кварцитове тіло виглядало жахливо, все в опіках, синцях і порізах; воно було таким гарячим, що, здавалось, ось-ось пропалить траву.
— Що, я вже не такий красунчик? — засміявся трак, та вираз абсолютного жаху так і не зійшов з його обличчя. Під густим шаром крові та бруду було не розібрати, але мені здавалося, що Кварцитове волосся стало ще білішим.
— А ти ним колись був? — фиркнула я. Ми розсміялись — нервово і тихо. Трава з крихітними жовтими квіточками на китицях тремтіла в такт з нашими тілами. — Це було тупо.
— Що саме?
— Жертвувати собою, — відповіла я. Чомусь пошепки. Наче говорю якусь вселенську істину чи найбільшу дурницю.
— Так, дуже тупо, — почувся збоку голос Аріни. Не менш тихий. Та ця тиша була — як перед бурею. Чи після вибуху.
Ми з Кварцитом переглянулись — це ж не тільки він сьогодні грав камікадзе. Та слів ні в кого не знайшлося.

Х’яра повернулась дуже вчасно. Вона сказала, що до порталу приблизно годину ходьби, але його можуть стерегти. Ми повільно пробиралися у високій траві, тримаючись поближче до річки. Смикалися від кожного звуку, та ніхто не поспішав кидатися на нас з велетенською сокирою. «Невже відірвалися?» — стукотіло в голові, та я не вірила. Ніхто, здається, не вірив. Х’яра постійно принюхувалась і лаялась під ніс, але більше нас не підганяла. Ще б пак! Це ж ми з Аріною тягнули її брата.
Через деякий час ми увійшли в ліс. Річка тут схудла до вузького вертлявого потічка. Тонкі високі дерева з блискучою сріблистою корою дивно гуділи; дрібні кущі під ногами дуже сильно нагадували чорницю, але ягід на них не було.
— Піду на розвідку, а то ви топчетесь, як р’йоки в період гону, — сказала Х’яра і зникла поміж деревами.
Ми сиділи у якихось колючих кущах (так, про всяк випадок) і гризли «хлібні лотоси». Кварцит, здається придрімав, тож я наважилась подивитися на Аріну. Вона вовтузила в руках якусь гілочку — під нігтями було чорно від землі і зелено від соку. Ранки на пальцях нагадували жуків-пожежників — я їх завжди боялась в дитинстві.
Досі вона трималась краще, ніж я, але тепер щось змінилося. «Вона розлюбила мене», — майнуло в голові, наче це найгірше, що могло трапитися. Наче світ довкола мене вертиться. «Як ти?» — могла б запитати я, але боялась почути правду, тому мовчала.
— Він там. Лот, — сказала Х’яра, коли повернулась. Зиркнула на Кварцита, наче хотіла, щоб він ще раз звабив Шакшука. — Убив двох охоронців і сидить, сокиру чистить, — трака перевела на нас роздратований погляд: — Нам… срака. Так ж у вас, людей, кажуть?
«Замість серця у тебе срака», — хотілося сказати мені, але голодною і втомленою мовчати було легше.
— А яллака? — запитала Аріна, але Х’яра тільки похитала головою. Кварцит здригнувся, його плечі опустилися. Хоча він й виглядав краще, ніж пару годин тому — вода дійсно лікувала трак, при тому дуже ефективно — але все одно ледь тримався на ногах. «А ще він до смерті боїться. Отої ж самої смерті, до речі, — подумала я. — У цьому ми ж ним дуже схожі».
Ми взялися розробляти план. Засада. Відволікти увагу. Напасти напряму. Дочекатися, поки лот піде. За хитромудрим обговоренням (яке швидко переросло у сварку) ми не почули найважливішого.
Кроків бісового клятого лота.
— Клір! — крикнув Шакшук. Ми обернулися на звук — лот стояв беззбройний. Але його руками можна дерева викорчовувати — що вже казати про наші голови?
Кварцит зашипів, наче розлючений кіт, і кинувся на лота з ножем, та Шакшук перехопив його руку. «Зараз переламає, наче соломинку, — майнуло в голові. — А потім добереться до всіх нас. Чому ми стоїмо і дивимось? Чому не тікаємо?» Здається, усі вичерпали запаси геройства.
Лот потягнув Кварцита на себе — і стиснув у обіймах. Жахлива смерть, знаєте. Тобі ламають ребра, душать всі органи, поки ти не вмираєш чи то від нестачі повітря, чи то від внутрішньої кровотечі.
Я схопила Х’яру за руку — якщо не втекти зараз, гибель Кварцита буде даремною. Але трака не зрушилась з місця. Та і Кварцит щось не думав вмирати. Лот стискав його міцно, але не смертельно, і шепотів щось своїм глибоким страшенним голосом. Шепотів, варто зізнатися, дуже ніжно. А потім схилився і поцілував Кварцита у потилицю.
Дурнувата ситуація. Тупіше не придумаєш.
Може, це якийсь тутешній передсмертний ритуал? Я зиркнула на Аріну, та вона була спантеличена не менше. Х’яра з мечем в руці викладала нажаханою, та її губи раз у раз сіпалися — от-от розсміються.
— Яі латан, — промовив Шакшук, перш ніж опустити Кварцита на землю. Я тільки тепер помітила великий мішок за його спиною. Якщо лот не збирається нас вбивати, може там труп Молкарда? Чи яллаки? Хоча, трохи їжі, води та чистого одягу теж би підійшли.
— Що… що він робить з твоїм братом? — не витримала я. Лот відпустив Кварцита лише задля того, щоб встати перед ним на коліна — тепер вони були однакового зросту.
— Цілує, очевидно, — хмикнула Х’яра. Вона висмикнула руку, заховала за пояс меч і пішла до нашої дивакуватої парочки. Здається, її важко було збентежити.
Аріна вилаялась під ніс і пішла вслід за тракою. Я ж стояла на місці, захоплена дурноватими думками. «Як вони цілуються взагалі? У Кварцита зуби загострені, а у Шакшука нижні ікла на декілька сантиметрів стирчать», — роздумувала я, хоча могла підійти і подивитися — як.