Справжнє жахіття — це люди

Глава 9. Та сама зустріч.

— Hey! Dary! Are U okey?? — (Переклад: “Хей! Дарі! Ти у нормі?”)

— А? Що? — Думки в Дарини ще плутались. Але перше, про що почала розмірковувати дівчина, це: “Що відбулося з містом? Чому усе миттю змінилося?”, а вже потім “Чому Данієль веде себе так, ніби не ігнорувала мої дзвінки?!”. Після другого запитання дівчина вже відкинула свою утому і ввімкнула усі сили, щоб не показати який гнів зараз відчувала. — Oh, sorry. What did U just say? Yeah, i’m okey. And wha… — (Переклад: “Вибач. Що ти тільки що сказала? Так, я у нормі. І що…”) Дарина було почала говорити, але її подруга, не помітивши цього, вже завела нову розмову:

*Далі вислови англійською одразу будуть записані українською*

— Тож, що ми на согодні запланували? Здаться, у чаті була думка щодо пініку? Хто за – підійміть руку. — Данієль одразу взяла командування групою на себе, як справжній командир. Усі відреагували на пропозицію позитивно, окрім Дарини. — Дарі, ти проти, чи маєш кращу пропозицію? — Люб’язно запитла новонароджена командирка.

Дарина, трохи помізкувавши, як буде правильніше запитати, відповіла:

— А чому ви прийшли так пізно? Ми ж запланували зустріч о 13:45.. Чому, коли я вчасно прийшла на місце, нікого не було?

— Про що ти? Ти точно у нормі? — Дівчина дістала свій телефон і показала час. — Зараз навіть зарано, тільки тринадцята сорок… Подивись у своєму телефоні, може час збився… абощо.

Даніель точно, не кепкувала, по ній видно було, та й інші не розуміли, про що йдеться. Хоча, може, вони просто гарні актори. Ще й Дарині хотілося їм вірити. Тож вона із надією, що це не дурний жарт, і компанія не почне реготати з обдуреної подруги, увімкнула телефон. Висвітився екран блокування, пройшла секунда, поки очі сфокусувалися на потрібному місці. Так, рівно 13:40, тож друзі не брехали. Поки дівчина, без будь-якого розуміння подій, втикала у екранчик, хвилина замінила іншу, і висвітилось 13:41. Це відволікло Дарину від спроб розкласти думки полицями.

— Так так, вибачте. Зараз ще навіть зарано. — Розгублено підтвердила дівчина. — Тож йдемо на пікнік? — З натягнутою посмішкою, щоб не турбувати друзів своєю поведінкою, промовила Дарина.

— Нумо! Гайда! Нумо! — Вся зграя підлітків, яка складалася з чотирьох осіб, гомінко пішла до магазину. Хоча увесь шум підіймала тільки Данієль.

Компанія, закупившись усіма необхідними речами, вже мостилася на не най зручних сходах набережної. Саме там, де раніше Дарина сиділа на лаві та пила солодкий апельсиновий сік. Дівчині це місце приносило якийсь дивний страх і розпач, ніби зараз її друзі зникнуть, а поруч залишиться тільки тиша та темна порожнеча.

Марі, ще одна нова знайома Дарини, помітивши дивний настрій подруги, одразу спробувала її відволікти:

— Дарі, як пройшов твій ранок? Щось трапилось по дорозі до нас? Ти трохи дивно себе поводила.

— Та ні.. То, напевно, мені наснилося. Було відчуття, ніби усе місто мертве та бездушне, а ще ця плутанина з часом, зовсім гарний настрій відбило. Доречі, як у вас? Мені зараз краще відволіктися, тож чекаю на ваші цікаві розповіді.

— О! Я вам зараз розкажу круту новину. — Почав хлопець на ім’я Оскар. — Моя родина вже купила білети до Парижу на Різдво. Можу вам звідти подарунків привезти.

— А зараз в нас, дай подивитись… — Данієль увімкнула телефон і зиркнула на дату. — Тридцяте липня! — Емоційно вигукнула дівчина. — Моя сім’я навіть на наступні вихідні планів не будує, бо знає, що завжди щось повинно трапитись: або моя молодша сестра захворіє, або в мати на роботі з’являться справи, абощо. Я не розумію, як ви так впевнено знаєте, що будете робити аж через пів року…

— Та та… Це точно.. Я, доречі, раніше теж плани на перед будувала. Он навіть, нарешті, вирішила на кого вчитися хочу. Знала навіть, що влітку робила б. — Хотіла було пожартувати Дарина, але почала якось не так. Довелося просто додати:

— Коротше, зараз я теж зовсім не розумію, як ви так легко будуєте плани на рік вперед… — Пожимаючи плечами, спокійно закінчила дівчина.

Вона зовсім не хотіла псувати настрій своїм друзям, але ті ураз зробилися якимись дивними: дивляться зверхньо, зовсім без ємоцій, ніби Дарина стала багнюкою на їх дорозі, що заважає жити.

— Вибачте, я щось не те сказала? — Впевнено почала дівчина, готова пояснювати, що нічого поганого вона не хотіла. Але жах, що друзі тепер не будуть такими ж люб’язними до неї, сковував рухи. Раніше ці троє не дивилися на неї так, ставало складно приховувати страх, лице не хотіло виглядати розслабленно, і ніби кожен м’яз виривався, щоб втекти від холодних очей людей, що сиділи навпроти.

Марі продовжувала холодно дивитись на Дарину, ніби слідкуючи, щоб та нічого не втнула; поки двоє інших почали нову розмову, ніби ігноруючи присутність подруги:

— Доречі, бачили, як українці катують .осійських військовополонених? — Почав хлопець. — Такі злі… Добре, що .осіяни вже почали рятувати звийчаних людей, що живуть на території цієї нацистської країни…

— І не кажи, ось українці почали бомбити свої мирні міста на сході, а .осіяни такі милі прийшли на поміч, людей до себе вивозять, притулок дають. Так ні, українцям і це не подобається.

Дарина була у такому шоці, що і поворухнутися не могла. Чому її розумні, прогресивні друзі, які живуть у сучасному світі, говорять такі нісенітниці. Тим паче, нащо вони почали спілкуватися з нею, якщо такої думки про Україну. Після другого висловлювання Дарина вже не стерпіла:

— Вибачте, ЩО ви тільки що сказали?? — У голосі було відчутно неймовірний гнів. — Ви що? Пропаганди цих сучих дітей наслухались перед зустріччю? Сподіваюся, ви жартуєте. — Готова посміятися з тупої шутки, Дарина з надією подивилася на друзів.

Після недовгої паузи була відповідь від Оскара:

— Жарт? — Коротоко запитав той. — Ми, власне, тільки висловлюємо свою думку по темі.

— ООоо, я бачу. — Дарина була готова зірватись і викинути усе, що думає. — Схоже, вам зранку мізки промили! Стали тепер справжніми зомбі, егеж?! Які погані умови для .осійських військовополонених?? Якщо в них погані умови, то я королева Великобританії. Ви з дуба впали!? І ми ще почали бомбити Донбас? Ага… домбим домбас…. Скажіть іще, що в Україні нема ніякого геноциду, і тоді я запишу вас у бінго тупих реплік про війну в Укаїні.

— Але ж в Україні нема геноциду… Так, є країни які визнали цей стан твоєї держави, але вони зробили це неправомірно… — Так звані “друзі” вирішили пробити дно і приєднатись там до росні.

— Не знаю, хто це вам сказав, але, може, почитаєте історію України, щоб усвідомити, наскільки ви двое помиляєтесь.

Підлітки дівилися на подругу-українку так, ніби вона сказала, що Земля плоска. А Марі увесь цей час, неповорухнувшись, дивилася на Дарину, ніби у саму душу дивилася, а на обличчі ні один мускул не поворухнеться, як та кукла. Аж раптом вона вимовила:

— Ти що? — З насмішкою промовляє Марі. — Невже хайпуєш на Україні? Чого так причепилася до цієї теми? — І чекає, що відповість розгублена дівчина навпроти, чекає, ніби відповіть має значення для всього світу, а на лиці фальшива посмішка.

Дарина, підірвавшись на ноги, почала блискавично збирати свої речі. А коли була готова йти, подивилася з огидою на людей, що сиділи перед нею і сказала:

— Ні, я не “хайпую”. — Передражнила вона сказане Марі. — Але вас я вже навряд коли побачу.

Дарина пішла. У серці в неї було багато почуттів, усі негативні і пригнічуючі. Перше, що спадає на думку, при описі стану дівчини, це: гнів, ненависть, розпач; потім йде жах, за ним до горла підступає ком, а з очей ллються сльози. Чому вони так із нею вчинили?

Дарина, йдучі по набережній, ніяк не могла перестати плакати, вже рукава светра були мокрі, а сльози не збиралися припинити. Переходячи дорогу, дівчина автоматично подивилася по сторонах – машин не було так, як не було і людей.

Знову.

Знов місто перетворилося на привида. На дівча посеред пустинної вулиці накатила така безвихідь, що довелося присісти, бо ноги не тримали. На вприсядках Дарина ще раз подивилася по сторонах, результат той же – порожнеча, ні душі.

Знов сонце закрили хмари, природа ніби відчувала смуток той самий, який відчувала едина дівчинка в окрузі.

Знов небо було готове заплакати сильною зливою.

Дарина, спираючись на минулий досвід, вже була готова побачити яскраві блискавки, що вдаряли куди їм заманеться. Але їх не було.

Хвилин десять минуло у тиші, поки дівча сиділо без сил. Та схоже, у світа вже були плани не неї, тож спокійно оговтатись ніхто не дав.

З неба почав литися неймовірний шум. Але це вже не були сирени, як у сні. Хоча звук був знайомий, до страху знайомий.

Дарина підняла голову. Пройшла хвилина, і дівчина хотіла було закричати, та голос підвів. У небі над нею кружляв білий дракон.

Той самий, що був у сні…